– Я сьогодні буду пізно, не чекай, – повідомив Микола, – в офісі не можуть погодити звіт. На цей раз, видно, без мене не обійтися.
Дарія підправила туш на віях і кивнула чоловікові через відображення у дзеркалі.
– Тоді твою порцію приберу в холодильник, – Даша провела пензликом по нижніх віях. – Тільки відписуйся, що там у вас відбувається, мені теж цікаво.
Микола підійшов ззаду, цмокнув дружину кудись у плече і посміхнувся їй у дзеркало. А Дарія машинально зазначила, як добре сидить на чоловікові цей сірий піджак.
– Домовились, – кинув Микола і зник за дверима.
Дар’я почула, як клацнув замок вхідних дверей, і окинула поглядом передпокій. Ложка для взуття лежала саме там, де Микола її кинув. Дар’я посміхнулася і похитала головою зі звичною сумішшю роздратування та ніжності.
Десять років! Десять років вони одружені, а чоловік так і не навчився прибирати цю нещасну ложку на місце. Даша підняла її, поставила в спеціальну склянку біля дверей і повернулася до дзеркала.
Останній штрих помади, швидка перевірка зачіски, і вона підхопила сумку з консолі.
Кафе «Маленька Італія» зустріло Дар’ю запахом свіжої випічки та кориці. Яна, що вже сиділа за їхнім улюбленим столиком біля вікна, помахала подрузі рукою.
– Ну нарешті! – Вигукнула Яна. – Я тут уже другий капучино замовляю.
– Вибач, затори, – Дарія опустилася на стілець навпроти. – Як завжди.
Офіціантка підійшла одразу, і Даша замовила лате з карамеллю. Яна нетерпляче посунула до подруги телефон із відкритими фотографіями готелю.
– Дивись, я знайшла ідеальний варіант для нашої відпустки, – заторохтіла Яна. – Чотири зірки, все включено, дитячий клуб працює до дев’ятої вечора.
– Дитячий клуб до дев’ятої – це серйозний аргумент, – погодилася Даша, гортаючи фотографії. – Гліб минулого року на морі з нами витримав рівно три дні, а потім почав скиглити від нудьги.
– Моя Поліна така сама, – кивнула Яна. – У десять років їм уже потрібна компанія, а не батьки із книжками.
Дарія сьорбнула принесений лате і посміхнулася. За вікном кафе текло звичайне столичне життя: перехожі, машини в тягнучці, кур’єри на самокатах.
– Як там твій Артем? – Запитала Даша. – Все ще з новим проєктом носиться?
– Носиться, – закотила очі Яна. – Приходить об одинадцятій, іде о сьомій ранку. Я вже забула, як виглядає мій чоловік при денному світлі.
– Знайомо, – усміхнулася Даша. – Коля також останній місяць на роботі живе. Якийсь важливий контракт.
– Чоловіки, – філософськи промовила Яна. – Їм би лише у свої іграшки грати.
Дар’я засміялася і потяглася до меню десертів. День обіцяв бути приємним.
Дорогою додому Дар’я дивилася у вікно таксі та думала про те, як дивно влаштоване життя. Десять років тому вона була звичайною дівчиною з невеликою спадщиною від бабусі.
А потім з’явився Микола зі своїми ідеями та енергією, і Даша ризикнула. Вклала все, що мала, у його перший бізнес, повірила в нього беззастережно.
І не прогадала. Микола виявився тим рідкісним чоловіком, який вміє перетворювати ідеї на гроші. Компанія росла, потім з’явилася друга, третя. Даша народ ила Гліба, облаштувала будинок, створила те саме життя, про яке мріяла у студентські роки.
Таксі зупинилося біля під’їзду, і вона розплатилася карткою. Консьєрж привітно кивнув їй, Дар’я усміхнулася у відповідь.
Так, їй безперечно пощастило. Сильний чоловік, здоровий син, улюблені подруги, гроші на відпустку у гарному готелі. Чого ще бажати?
Вечір пройшов у звичному ритмі: вечеря з Глібом, перевірка домашнього завдання, суперечки, скільки ще можна грати на планшеті. До дев’ятої години Дар’я поклала сина і тихо зачинила двері дитячі.
Микола повернувся близько одинадцятої. Даша почула, як клацнув замок. Чоловік звично привітався і пішов у ванну. За хвилину зашуміла вода.
Дарія розстеляла ліжко, коли на тумбочці чоловіка задзижчав телефон. Одне повідомлення. Потім друге. Третє.
Вона спохмурніла і скосила погляд на екран. Чи мало що трапилося, може, термінове щось із роботою. Микола часто отримував повідомлення від партнерів у неробочий час.
На екрані висвітлилося ім’я: “Віталік”.
– Добрався? Все добре?
– Вже скучила.
– Напиши, коли звільнишся.
Даша перечитала повідомлення ще раз, повільно, по складах. Віталік говорив про себе у жіночому роді.
У ванній продовжувала шуміти вода, і цей звук раптом здався Дар’ї дуже гучним. Вона стояла над телефоном чоловіка і не могла зрушити з місця, наче ноги приросли до паркету.
Скучила.
Даша дістала свій телефон із кишені домашніх штанів та переписала номер «Віталіка» у нотатки. Потім акуратно поклала телефон Миколи назад на тумбочку, так само як він лежав до цього.
Вода у ванній перестала шуміти.
Даша швидко відвернулася від тумбочки й почала поправляти подушки на ліжку. Руки рухалися автоматично, розгладжували складки на наволочках, поки в голові билася одна думка.
Двері ванної відчинилися. Микола вийшов у халаті, витираючи рушником мокре волосся.
– Гліб заснув? – спитав Микола буденним тоном.
– Так, – відповіла Даша і навіть здивувалася, як рівно прозвучала її відповідь. – Годину тому ще.
– Чудово, – Микола кинув рушник на спинку крісла і потягнувся до телефону.
Дарія не дивилася на чоловіка. Вона дивилася на свої руки, які продовжували розгладжувати й без того ідеально гладке покривало.
…Ранок видався сірим і вологим, але Даша не помічала погоди за вікном. Микола пішов на роботу о восьмій, цмокнувши дружину в щоку, як завжди. Вона дочекалася, поки стихнуть його кроки у під’їзді, і дістала телефон.
Номер «Віталіка» вона додала у контакти ще вночі. Тепер Даша відкрила пошук та почала методично перевіряти всі можливі сторінки. За пів години знайшла те, що шукала, і завмерла над екраном.
Віталіна Кравцова, двадцять чотири роки, майстер манікюру у салоні «Лаванда».
Дар’я вивчала фотографії. Салон знаходився за двадцять хвилин від їхнього будинку. Вона набрала номер і записалася на завтра, на третю годину дня.
Наступний день тягнувся нескінченно. Даша відвезла Гліба до школи та повернулася додому. Намагалася читати, але рядки розпливалися перед очима.
Дивилася серіал і не розуміла, про що говорять герої. До другої години Дарія одяглася і викликала таксі.
Дорогою в салон Дар’я дивилася у вікно і думала про одне. На кого ж Микола її проміняв? Що такого особливого у цій Віталіні? Може, вона розумніша, цікавіша, талановитіша? Може, вона розуміє Миколу так, як вона розучилася?
Таксі зупинилося біля салону, і Даша розплатилася карткою. Штовхнула скляні двері, увійшла до світлого холу з білими стінами. І завмерла на порозі, не в змозі зробити ще один крок.
Віталіна сиділа за манікюрним столиком та розкладала інструменти. Вона підвела голову на звук дверей і привітно посміхнулася. А Даша не могла відвести від неї погляду.
Це було, як дивитися у дзеркало часу. Та ж стрижка каре, той же медовий відтінок волосся, та сама заразлива посмішка з ямочками на щоках. Віталіна була точною копією Дарії, тільки на п’ятнадцять років молодша.
– Ви на третю годину? – Запитала Віталіна. – Проходьте, розташовуйтеся.
Дарія кивнула та опустилася на стілець навпроти дівчини. Руки трохи тремтіли, але Віталіна, здавалося, нічого не помітила. Вона взяла долоню Дарії й почала оглядати нігті.
– Який дизайн хочете? – поцікавилася Віталіна. – Можу показати каталог.
– Просто однотонний, – відповіла Даша. – Бежевий, нюдовий.
– Чудовий вибір, – кивнула Віталіна. – Класика ніколи не виходить із моди.
Дар’я мовчала, доки Віталіна обробляла кутикулу. Дивилася на її молоді руки, бездоганну шкіру, тонкі зап’ястя. І не розуміла, що саме їй хочеться зробити: закричати, заплакати чи просто встати та піти.
– А ви давно працюєте майстром? – Запитала Даша нарешті.
– Три роки вже, – охоче відповіла Віталіна. – Спершу вдома приймала, потім сюди влаштувалася.
– Подобається?
– Дуже, – посміхнулася Віталіна. – І графік зручний, і клієнти добрі.
Дарія кивнула і замовкла знову. Віталіна, втім, виявилася балакучою дівчиною. Вона говорила про погоду, про нові лаки, про тренди сезону.
– А я нещодавно з хлопцем познайомилася, – зізналася Віталіна, покриваючи нігті Дар’ї базою. – Такий гарний, ввічливий. Квіти дарує, в ресторани водить.
– Давно зустрічаєтеся? – Уточнила Даша рівним тоном.
– Пів року вже, – засяяла Віталіна. – Він бізнесмен, дуже зайнятий. Але завжди знаходить для мене час.
Даша кивнула головою і відвернулася до вікна. За вікном йшов дощ, краплі стікали по склу звивистими доріжками. Пів року. Микола обманював її пів року, а вона нічого не помічала.
Манікюр зайняв годину. Даша розплатилася, залишила щедрі чайові та вийшла надвір. Дощ закінчився, але асфальт блищав від вологи. Дарія повільно йшла до метро і думала, що робити далі.
Надвечір вона відвезла Гліба до мами. Набрехала, що їм з Миколою потрібно терміново поїхати у справах на пару днів. Мама не ставила зайвих питань, тільки обійняла дочку на прощання.
Дарія повернулася додому і стала чекати на чоловіка…
Микола увійшов у квартиру рум’яний та задоволений. Скинув черевики, почепив піджак і пройшов на кухню, де вона накривала на стіл.
– Пахне смачно, – усміхнувся Микола. – Котлети?
– Твої улюблені, – кивнула Даша.
Микола сів за стіл і потягся до виделки. Даша поставила перед чоловіком тарілку з пюре та котлетами, сіла навпроти.
– День важкий був? – Запитала вона.
– Як завжди, – важко зітхнувши, знизав плечима Микола. – Цей звіт мене доконає незабаром.
Даша підлила чоловікові чай і взяла чашку. Кілька хвилин вони їли мовчки, тільки виделки стукали об тарілки. Микола жував і дивився на телефон, Дар’я дивилася на чоловіка.
– Ну, як там поживає Віталіна? – Запитала Даша між справою.
– Нормально все, – відповів Микола машинально. – Ми сьогодні…
І затнувся. Обличчя Миколи побіліло, очі розширилися від жаху. Дар’я дивилася, як чоловік повільно усвідомлює, що саме він щойно сказав.
– Даша, це не те, що ти думаєш, – почав Микола.
– Я бачила її сьогодні, – перервала вона. – Красива дівчина. Чимось мене в молодості нагадує.
– Між нами нічого не було, – заторохтів Микола. – Ми просто спілкуємось, вона…
– Колю, годі, – обірвала Даша. – Я читала її повідомлення. Вона сумує за тобою.
Микола схопився зі стільця і заходив по кімнаті. Потім зупинився і глянув на дружину.
– Ти сама винна, – кинув Микола. – Ти стала холодною. Тільки подружки та діти тебе цікавлять. А на мене тобі давно начхати.
– Можливо, – кивнула Даша. – Але зрадив ти, не я.
– Я намагався достукатися до тебе! – підвищив голос Микола. – Скільки разів казав, що мені бракує уваги!
– Це вже не важливо, – відрізала Даша. – Збирай речі та йди. Сьогодні.
– Що? – Здивувався Микола. – Ти мене виганяєш?
– Так, – спокійно відповіла Даша.
Вони довго сперечалися та кричали. Але Миколі довелося піти, бо Дарія не збиралася його прощати.
…Розлучення виявилося важким і затяжним. Микола не хотів відпускати ні жінку, ні гроші. Гліб плакав ночами та питав, чому тато більше не живе з ними. Дар’я пояснювала, як могла, але сама не завжди знаходила потрібні слова.
Бізнес залишився спільним: вісімдесят відсотків частки належали Дарії, двадцять – Миколі. Вона поки що не вирішила, продасть свою частину, чи продовжить отримувати дивіденди.
Але Даша точно знала одне, – вона впорається! Впорається і без чоловіка під боком. Тим паче такого недолугого зрадника…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторіну, щоб читати нові публікації!
