Батька я не бачила вісім років. Він дзвонив кілька разів, я відповідала, це були максимально незручні розмови із тривалими паузами.
Нема чого нам один одному сказати! Мені було сумно, я не розуміла, чому коханий татко раптом став чужим!
Батьки розлучилися, коли мені було десять років, і в мене з’явився вітчим. Мама мене любила і підтримувала до появи вітчима, не припинила любити та підтримувати після.
Коли у батька з’явилася інша жінка, він перестав мене любити та підтримувати. Це здоровий глузд і висновки, а не образи маленької дівчинки, яка не хотіла ділити батька з будь-ким.
Мені було п’ятнадцять, коли батько одружився. На весілля він мене, звісно, не покликав. Потім запросив у гості, щоб познайомити мене з Юлею. Сказав, що Юля випече торт і дуже чекає на нашу зустріч.
Тоді ж, у п’ятнадцять років, я випросила у мами окуляри, прості, без діоптрій. Мені здавалося, що окуляри додають моїй зовнішності родзинку.
Мама взагалі ніколи не суперечила моїм ідеям, навіть найбожевільнішим. Вона казала:
– Добре, роби, але коли зіткнешся з наслідками, що робитимеш?
Ми з нею припускали, думали, жартували, спілкувалися. Це було круто! Завдяки мамі, я не постриглася під нуль і, не почала зустрічатися з хлопцем, якого виключили зі школи. Окуляри, то таке – нехай. Не лиса ж голова, зрештою.
Поїхала я до тата. Мама дала мені грошей на троянду та цукерки, символічно привітати батька та Юлю з одруженням. Тато зустрів мене на зупинці.
– Зір зіпсувався? – спитав він, побачивши окуляри, і почав лаяти школу за непосильні для дітей навантаження.
– Ні, зір нормально, це для іміджу.
– Тобі дуже личить. Виглядаєш розумною і зовсім дорослою, – усміхнувся він.
Дійшли до татового будинку, по дорозі зайшла до квіткового за трояндою і в магазин за коробкою цукерок.
Адже не мільйона вони чекали від п’ятнадцятирічної дівчини на весілля, куди навіть не запросили? Піднялися до квартири. Тато познайомив мене з Юлею. Ми помили руки, та сіли за стіл.
– У тебе поганий зір? Є гімнастика для очей, дочка подруги робила, зір перестав падати, можу дізнатися, якщо треба? – Запитала Юля.
– Дякую, але зір добрий. Окуляри для іміджу, – відповіла я.
– Яка дурість! – Вигукнула Юля. – Просто так носити окуляри – безглуздо. Крім того, вони тобі не личать. Тобі потрібна інша форма окулярів. Некрасиво, зніми й не носи. Коханий, я маю рацію?
– Звичайно, Юля, ти маєш рацію. Дочко, раджу прислухатися. Окуляри тобі не личать, – сказав тато.
Я спіймала ступор. П’ятнадцять хвилин тому я почула, що окуляри мені личать, у них я виглядаю розумною. Як думка може капітально змінитись за п’ятнадцять хвилин?!
Це була непроста година. Юля мене розпитувала, та допитувала. Майже кожна моя відповідь стала причиною критики.
Після критики Юля оберталася до батька і питала, чи має вона рацію. Батько безумовно погоджувався з усім тим маренням, яке несла Юля.
Коли все закінчилося, батько, проводжаючи мене на зупинку, попросив не ображатись на його слова з приводу окулярів.
– Тобі личить, як я й сказав, але сперечатися з Юлею не хотів, тому з нею погодився, – сказав тато.
Поки їхала додому автобусом, зрозуміла, що більше я туди ні ногою. То була хороша демонстрація! Розчарування в батькові було велике!
І це він мене вчив, що у будь-якій ситуації потрібно зберігати почуття власної гідності, а чесність – запорука добрих стосунків між людьми! Я побачила і його чесність, і його почуття власної гідності!
– Як хочеш, – сказала мама, коли я розповіла їй про батька. – Тобі п’ятнадцять, ти вже не в тому віці, щоб узяти тебе за руку і відвести до батька.
Вісім років минуло. Я так і не бачилася з батьком. Декілька дзвінків – все, що було.
Образа пройшла, як і розчарування, як і дочірнє кохання! Єдине почуття, яке я відчуваю до батька, – це байдужість. У нього своє життя, у мене своє.
Думаю, якби відбулася не ця конкретна ситуація, а схожа, але в інших декораціях, і батько не заступився б за мене, а продемонстрував таку саму дволикість, то й після такої ситуації я б у ньому розчарувалася.
З мамою мені шалено пощастило! Вона не завжди на моєму боці, я, як і всі люди, теж помиляюся, але навіть якщо я винна, то вона все одно мене підтримає.
Пояснить, у чому я не маю рації, розповість про почуття постраждалої сторони, не щадитиме мене, але підтримку надасть. Як інакше? Вона ж моя мама!
А батько, то таке – відірваний кусень! Як можна після такого залишатися люблячою донькою? Чи, можливо я перегнула палицю, і образа моя не виправдана?
