– Ти чула новину? – прошепотіла Клавдія, нахилившись до огорожі. – У Поліни Степанівни донька, Настя, малюка привела!
– Та ти що? – сплеснула руками Зінаїда Петрівна, мало не випустивши бідон із молоком. – А батько хто?
– Отож і воно, що мовчить! Як у воду опущена ходила всі дев’ять місяців.
Весняне сонце заливало село Березівку яскравим світлом, а разом із першими теплими променями вулицями розносилися гарячі плітки.
Головною темою обговорення стала молода Настя, дочка шановної Поліни Степанівни.
– І не соромно їй? – хитала головою Тетяна Миколаївна, відома всім як просто «Миколаївна». – У пелені принести! Мати як тепер людям у вічі дивитися буде?
Особливо старалася в осуді Галина Федорівна, чий син Сергій колись залицявся до Насті.
– Я завжди казала – надто горда! — вимовляла вона сусідкам біля криниці. – Мого Сергійка відкинула, а тепер ось…!
Село гуло, як розтривожений вулик.
Кожен вважав своїм обов’язком висловити думку про те, що сталося. Але найбільше старалася Варвара Андріївна – місцева «інтелігенція», секретар у сільраді.
– Це ж треба таку ганьбу! – мовила вона, сидячи за столом. – У мене он Павлик в армії служить, то я вже домовилася – познайомлю його з донькою своєї інститутської подруги. Культурна дівчинка, із гарної родини!
За тиждень Настя повернулася додому з маленьким пакунком. Рум’яна, щаслива, вона ніби не помічала косих поглядів та шепотів за спиною.
– Андрюшенько мій, – примовляла вона, схиляючись над колискою. – Сонечко маленьке!
Дід новонародженого, Степан Іванович, душі не чув у онукові. Кожен день, попри плітки, гордо катав візок по селі.
– Ви подивіться на нього! – шипіла Галина Федорівна. – Наче не ганьба, а щастя якесь!
А щастя й справді оселилося у будинку Степана та Поліни.
Поліна клопотала навколо дочки та онука, Степан Іванович майстрував дитяче ліжечко, і навіть старий кіт Василь довго сидів біля колиски, ніби охороняючи малюка.
Невдовзі почали з’являтися свати. Першою, звичайно, прийшла Галина Федорівна з компанією.
– Мій Сергій все простить, – говорила вона, підібгавши губи. – Дитину, як свою виховає…
– Дякую, Галино Федорівно, – твердо відповіла Поліна Степанівна. – Тільки ми впораємося самі.
За ними потяглися інші. Хтось з умовляннями, хтось із погрозами – мовляв, одній з дитиною несолодко доведеться. Але всім була одна відповідь – відмова.
– Гординя їх погубить! – зловтішалася Варвара Андріївна, попиваючи чай із сусідками. – Ось мій Павлик повернеться, я йому одразу Лєночку представлю – розумниця, красуня, в інституті вчиться!
Але доля розпорядилася інакше.
Одного чудового літнього дня по селі рознеслася звістка – повернувся Павло з армії!
Варвара Андріївна, ошатно одягнена, зустрічала сина на автобусній зупинці. Поруч стояла симпатична дівчина в міському вбранні – та сама Оленка.
– Синку! – кинулася Варвара Андріївна до високого хлопця у військовій формі. – А у мене для тебе сюрприз!
Павло обійняв матір, але його погляд був спрямований кудись поверх її голови.
Там, біля хвіртки будинку, стояла Настя з малюком на руках.
– Мамо, – тихо, але твердо промовив Павло. – Пробач, але нам треба поговорити.
Варвара Андріївна завмерла, дивлячись то на сина, то на Настю, то на маленького Андрійка.
– Це що це виходить? – пробелькотіла вона.
– Виходить, мамо, що я давно одружений. І в тебе є онук, – усміхнувся Павло. – Ми з Настею розписалися перед моїм призовом. Таємно. Знали лише її батьки. Не хотіли нікого засмучувати завчасно.
…Їхня історія почалася ще в школі. Павло, серйозний хлопчик із доброї родини, завжди виділяв Настю серед інших дівчат.
– Чого ти за нею бігаєш? – глузували з нього друзі. – Он скільки дівчат навколо!
– Відчепіться, – відмахувався Павло, проводжаючи поглядом струнку фігурку в ситцевій сукні.
А Настя немовби й не помічала його уваги. Горда, як казали у селі. Після школи вступила до медучилища у районному центрі, приїжджала лише на вихідні.
– Бач, ти, – шепотілися бабці біля крамниці. – Міська стала! У білому халатику ходить!
Але Павло чекав. Щосуботи зустрічав автобус із міста, допомагав донести сумку до будинку.
– Дякую, Пашо, – усміхалася Настя. – Ти завжди такий… надійний.
Їхня перша справжня розмова сталася травневого вечора, коли яблуні в саду Насті стояли всі у цвіті.
– Знаєш, Насте, – набрався сміливості Павло. – Я в армію восени йду.
– Знаю, – тихо відповіла вона. – Усі знають…
– А ти… зачекаєш?
Настя підняла на нього свої сірі очі.
– Дурний. Я ж на тебе з п’ятого класу чекаю.
Того вечора вони вперше поцілувалися під квітучою яблунею. А за тиждень потай розписалися в районному РАЦСі.
– Тільки батькам поки що не кажи, – просила Настя. – Моя мама зрозуміє, а ось твоя…
– Я повернусь, – обіцяв Павло. – І все буде по-справжньому – і весілля, і щастя.
Варвара Андріївна, звичайно, помітила зміни у сина перед армією:
– Щось ти, Павлушо, немов у хмарах витаєш?
– Так весна ж, мамо, – жартував він.
А потім були листи – довгі, сповнені любові та надії. Настя ховала їх у стару скриньку, перечитувала ночами.
Коли зрозуміла, що при надії, не злякалася.
– Доню,- плакала Поліна Степанівна,- що тепер буде?
– Все буде гаразд, мамо. Паша повернеться, ось побачиш.
І ось цей день настав. Село наче завмерло.
Всі погляди були спрямовані на цю сцену – Павло, що тримав за руку збентежену Настю, розгублена Варвара Андріївна, та маленький Андрійко, який мирно сопів на руках у матері.
– Господи! – першою схаменулась Варвара Андріївна. – Та що ж ми стоїмо?! Онучку мій ненаглядний, йди до бабусі!
І вона, забувши про все на світі, кинулася до Насті, простягаючи руки до малюка.
– А я, дурепа стара, чого тільки не наговорила! – голосила вона, цілуючи пухкі внукові щічки. – Пробач мені, Настю! І ти, Поліно, вибач!
Через місяць у Березівці гуляли весілля – галасливе, веселе, з піснями та танцями.
Варвара Андріївна, яка ще нещодавно поливала Настю брудом, тепер усім і кожному розповідала, яка в неї чудова невістка.
– І розумниця, і красуня, і господиня чудова! – хвалилася вона сусідкам. – А онучок, онучок – викапаний Павлик у дитинстві!
Галина Федорівна та інші пліткарки притихли, а коли зустрічали Настю з візком, лише привітно посміхалися.
– А знаєш,- сказала якось Клавдія Зінаїді Петрівні,- може, воно й на краще, що так усе вийшло? Глянь, яка родина гарна вийшла!
– Це точно, – кивнула вона. – Кохання, – воно ж усі перепони подолає. А ми, дурні старі, скільки язиками чухали…
Так і зажили молоді в коханні та злагоді. А сільські плітки поступово вщухли, поступившись місцем новим історіям.
Адже життя в Березівці ніколи не стояло на місці – воно вирувало, кипіло і дарувало нові приводи для розмов біля криниці.
Але ця історія ще довго ходила селом, як приклад того, що не варто судити про людей поспішно.
І коли хтось намагався затіяти чергову плітку, мудрі старенькі хитали головами: «А пам’ятаєте, як із Настею вийшло? Те саме…»
А маленький Андрійко ріс, не знаючи про пристрасті, що кипіли навколо його появи на світ.
Для нього важливо було лише одне – що його любили батьки, бабусі та дідусі, і що немає у світі місця краще, ніж їхній затишний будинок у Березівці, де завжди пахне свіжоспеченим хлібом, та звучить щасливий сміх. Не дарма ж кажуть, – не судіть, та не судимі будете…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
