Поліна йшла додому після роботи, знемагаючи від спеки та втоми. Літо видалося дуже спекотним. Дихати в місті нема чим. Добре, хоч діти з чоловіком на дачі у дідуся, на свіжому повітрі. І їй готувати біля гарячої плити не треба.
Єдиним бажанням було – скоріше залізти під душ та освіжитися. У таке пекло навіть ворушитись не хочеться, а тут ще тиждень до відпустки, і треба працювати. А нове начальство все нерви вимотало, нова “мітла” свої порядки наводить.
Підходячи до свого під’їзду, помітила на лавці сусідку Розу Костянтинівну. Побачивши Поліну, вона схопилася і квапливо пішла назустріч, попри свій вік і пишні форми.
– Полюшка, ох… Не знаю… Даремно я напевно… – важко дихаючи та витираючи долонькою піт з обличчя забурмотіла сусідка, винувато дивлячись на Полю.
– Що трапилося, Розо Костянтинівно? Ходімо в тінь, сядемо.
Вона взяла її під лікоть, повернула на лавочку. Сіла поряд.
– На вас немає обличчя. Що сталося?
– Дурепа я стара. Але розумієш, розгубилася. Як побачила… Не знала, що сказати. Впустила!
– Кого? Хто вас так налякав? Поліцію може викликати?
– Та яку поліцію! А може й… Ой не знаю. Навіщо ключі дала, дурепа стара!
– Кому? Які ключі?
– Та твої!
– Мої? – Поліна підвелася, з побоюванням оглядаючись на під’їзд. – Кому?
– Та Соньці! А? Дарма, га?
– Мої ключі Соньці? Якій Сонці? У мене від спеки й так пливе голова. Нічого не розумію.
Але раптом у грудях у Поліни тьохнуло, вона подивилася на сусідку округлими очима, і повільно опустилася на лавочку.
Поліна жила у цьому будинку від народження. І баба Роза завжди була тут, у сусідній квартирі.
Дружили сім’ями багато років, були ближчими, ніж родичі. Дружили й батьки, і діти, а тепер і онуки під час зустрічі обіймаються, як рідні, хоч і бачаться рідко.
Запасні ключі залишали один одному на випадок пожежі чи потопу.
Пожеж з потопами не було, а ось ключі іноді губилися. І тоді дуже рятувала запасна зв’язка, що зберігається у сусідів.
Але тепер…
– Ох, Розо Костянтинівно, не треба було ключі давати…
Соня вийшла заміж після зальоту, відразу після школи. А точніше сказати, по зальоту одружився з нею Тимур.
Він був другом її старшого брата. Соня познайомилася з ним на якійсь тусовці, куди прийшла разом з Іллею.
Тимуру вона сподобалася. Він їй також. Стосунки почалися швидко.
– Дивись, сестричку мою не ображай, – попередив Ілля Тимура. – А то одружитися доведеться.
– Я схожий на того, хто образить? Закохався я не по-дитячому, Іллюха. Як побачу її, так коліна підгинаються.
Соня була красунею з пишними темними кучерями та з чортиками в очах. Саме вона затягла до ліжка Тимура.
– Невже я не подобаюсь тобі? – Кокетливо запитала вона.
– Подобаєшся, – пробурмотів він охриплим голосом, – дуже.
Все вийшло з першого разу. Дізнавшись про цікавий стан, Соня гірко плакала. Вона не хотіла дітей так рано. Але Тимур її заспокоїв:
– Одружимося. З’явиться в нас гарна донька, схожа на тебе. Я вас обох любитиму. Все для вас зроблю.
– А якщо я погладшаю після пологів? Любитимеш мене?
– Дурненька, – цілував він її, – яка ти ще маленька. Я завжди любитиму тебе.
– Я не маленька, мені вже вісімнадцять. Ну гаразд, вийду за тебе.
– А ти мене кохаєш?
– Кохаю, кохаю, – відмахнулася вона.
Батьки Тимура прийняли її добре. Вона вміла справити приємне враження. Спочатку жили всі разом, свекруха допомагала няньчитися з маленькою Поліночкою.
Але коли дівчинка підросла, Любов Сергіївна та Дмитро Федорович переселилися на дачу, залишивши молодим квартиру та попросивши Розу Костянтинівну доглядати за ними.
– Дзвоніть, якщо помітите, що щось негаразд. Мало там що… А ми на природу поїдемо. Там благодать. Чого тут штовхатися? Все-таки, тісно вп’ятьох у двокімнатній. Полінці вже шостий рік пішов, до школи незабаром. Кімната їй потрібна буде.
– Свою квартиру купувати не планують? – поцікавилася сусідка. – Тимур добре заробляє.
– На одну зарплату не розбіжишся. Соня домогосподарює, працювати не хоче. А він кохає, на руках її носить. Нехай тут живуть. Ми не заважатимемо.
Батьки перебралися на дачу, Тимур день і ніч пропадав на роботі, Поліна ходила до дитсадка. А Соня, чи то від нудьги, чи то від зайвої свободи, почала шукати розваг.
Вона була ще така молода і красива. Не встигла нічого побачити та спробувати. Хотілося в житті чогось більшого, ніж борщі та котлети.
На дні народженні шкільної подруги вона познайомилася з Валентином, в якого закохалася без пам’яті.
Він був удвічі старший за неї, мав свій новий будинок з помпезними колонами і їздив на крутій іномарці.
– Ти просто диво, Соня, – обіймав він її, – одружився б я з тобою, якби ти була вільна. Завжди саме про таку мріяв.
– Що ж робити, одружена я вже. Дитина у мене.
– А може розлучишся? Я тебе озолочу. Балувати буду. А господарства великого не бійся, у мене хатня робітниця є і садівник. Будеш ними командувати. У Париж тебе з собою братиму у відрядження.
Згадка про Париж змила усі сумніви.
Соня вирішила негайно перебратися до будинку Валентина, і вже після вирішувати всі питання з розлученням. Забираючи доньку з садка, Соня вже не слухала її балаканину, а обмірковувала, що взяти із собою з квартири.
А Поліна нила, як на зло, усю дорогу:
– Живіт болить! – І присідала навпочіпки, не бажаючи рухатися далі.
– Ти що, навмисне? Не бачиш, як я поспішаю? Іди швидше. У туалет хочеш, мабуть. Побігли швидше додому!
Але й удома дівчинка продовжувала ревти, скаржачись на животик.
Соні було не до неї, вона квапливо пакувала речі, поглядаючи на годинник. Валентин обіцяв приїхати за нею і треба було встигнути до повернення чоловіка з роботи.
– Мамуся, мені боляче, мамуся! – плакала дівчинка, намагаючись упіймати маму за руки. Але та металася по квартирі, відмахуючись від неї.
Поліна вже не перший день скиглила. І вчора, і позавчора плакала через животик. Але сьогодні вже криком кричала.
– Не намагайся, – мати смикнула її за руку, – думаєш, тільки навколо тебе танцювати я мушу? Бачиш, я зайнята, і ти навмисне заважаєш. Хотіла тебе взяти з собою, але ти погано поводишся.
Дівчинка затихла, намагаючись плакати тихіше.
– От молодець, можеш, коли хочеш, – мати нахилилася, поцілувала її. – Тато скоро прийде, поводься добре.
Соня взяла сумки, вийшла, замкнула двері, спустилася на ліфті, сіла в машину, яка тільки но під’їхала і поїхала, залишивши дочку, яка плакала одну у квартирі.
Що то було? Легковажність, чи жорстокість? Чи це одне й те саме?
Роза Костянтинівна саме поверталася з магазину, коли Соня пробігла з великими сумками повз неї, не вітаючись. Вона здивовано обернулася їй услід.
Піднявшись на поверх, поставила пакети з продуктами, розшукуючи по кишенях ключі.
У квартирі сусідів хтось скиглив під дверима. Роза похитала головою – щеня завели, чи що? У Дмитра Федоровича, адже алергія на шерсть. Раптом приїде, а тут сюрприз такий неприємний.
Вона відімкнула свої двері, занесла пакети, розклала по полицях продукти. Вирішила викинути сміття.
Вийшла до сміттєпроводу і знову прислухалася до звуків, що лунали із сусідньої квартири.
Вона постукала, думаючи, що Тимур вже вдома. Звуки затихли на мить. І раптом вона ясно почула стогін. Роза кинулася додому до телефону, зателефонувала Тимуру:
– Ти вдома, сусіде?
– Затримуюсь на роботі. Години за три буду. Передайте Соні, будь ласка. Щось не можу до неї додзвонитися.
– Добре, передам.
Вона поклала слухавку, постояла збентежена і знову пішла стукати до сусідів. Ніхто не відчинив.
– Поля, це я, баба Роза. Ти сама вдома? Ходімо до мене, разом на тата чекатимемо.
Ніхто не відповів. Вона повернулася до квартири, взяла ключі та відчинила сусідські двері. Дівчинка непритомна лежала на підлозі біля порога.
Швидка забрала, але дівчинку ледве врятували від наслідків апендициту.
Батько взяв відпустку та всі дні проводив біля ліжка дочки. Любов Сергіївна та Дмитро Федорович примчали з дачі, благаючи лікарів зробити все можливе, щоб врятувати онуку.
Але мати так жодного разу і не з’явилася в лікарні.
Поліна довго відновлювалася після операції. Бабуся відпоювала її з ложечки, носила на ручках, як маленьку.
Так і виросла Поліна без мами, добре запам’ятавши, як вона покинула її й втекла з коханцем. І ось тепер, ця жінка навіщось повернулася.
Поліна йшла додому, пересилюючи себе. Не було жодного бажання розмовляти. Та й про що говорити? Навіть бачити її не хочеться.
Соня сильно постаріла за ці роки, виглядала набагато старшою за свої роки. Від колишньої краси й сліду не залишилося. Вона густо нафарбувалася, намагаючись мати кращий вигляд, але цей макіяж був лякаючим і ще більше старив її.
– Поліночка! Доню! – кинулася вона зі сльозами обійматися, тільки-но Поля увійшла до квартири.
– Мамо…
Поліна не змогла її відштовхнути. Вони обидві не могли стримати сліз. Поліна плакала від образи та гіркоти. Соня плакала від страху, що її проженуть.
– Хворію я, доню. Дуже хворію. Чоловіка не стало. А син… Вигнав мене, як собаку. Рідний син. Юрко!
– Чому вигнав?
– Бо, одружився з гадиною. Мати тепер не потрібна. Де батько? Тимур де? Він мене по-справжньому кохає, образити не дасть.
– Тато на дачі з онуками.
Соня ще сильніше залилася сльозами. Наплакавшись, вона заснула, не роздягаючись.
Поліна зателефонувала батькові. Той довго мовчав, почувши новину.
– Гнати її треба, якщо бути щирим, – сказав нарешті.
– Куди вона піде? Не в під’їзді ж їй жити. Треба щось вигадати.
– Я подумаю. Синку її подзвоню, мізки вправлю. Але нам вона не потрібна. Не хочу її бачити.
– Вона каже, що ти її любиш.
– Любив. Було діло. Але від кохання до ненависті…
Тимур поспілкувався із сином Соні. Юрій кипів від образи на матір, яка все життя зраджувала батькові та довела його до інфаркту.
– Нехай йде до біса. Надивився я на неї з дитинства. Не хочу бачити більше.
Довелося погрожувати судом та поділом майна. Юрій, щоб позбутися матері, купив їй кімнатку в комунальній квартирі, перерахував трохи грошей. Продав будинок і поїхав із дружиною із міста.
Тільки Поліна зрідка відвідує матір, приносячи продукти та ліки.
А Тимур нещодавно одружився з сусідкою по дачі, на веселій жінці Галині. Тепер вони мають на двох п’ятеро онуків.
Ніколи нудьгувати та сумувати. Настав час збирати врожай.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
