Ганна Петрівна сиділа на кухні та перебирала старі фотографії. Вже вісім років, як не стало її коханого чоловіка. Ганна вдавалася до спогадів.
Несподівано заскрипіли вхідні двері. Ганна Петрівна думала, що зайшла сусідка. І здивувалася, коли побачила на своїй кухні сестру покійного чоловіка, Віру.
Трохи молодша за Ганну, вона була добре одягнена і чудово виглядала, але відразу було помітно легке занепокоєння на її обличчі.
З Вірою вони не бачилися вже багато років, відколи вона з дітьми переїхала в інше місто. Поки чоловік жив, вони часто зідзвонювалися, але потім зовсім загубилися. І ось вона стоїть перед нею.
– Привіт, Ганнусю! Я до тебе із пропозицією.
– Віра, яка несподівана зустріч! Розташовуйся. Зараз поставлю чайник, у мене з учора залишився пиріг із малиною. Сядемо і все розкажеш.
– Дякую, люба, – Віра опустилася на стілець, і в очікуванні розглядала скромне житло. – Як ти поживаєш? Одна зовсім?
– Так, одна, Вірочко. Діти далеко, всі у турботах, навіть розмовляємо рідко, онуки ростуть. Зовсім не бачимося. А як ти? Донька, зять – усі здорові?
– Добре все. Минулого року Артем у нас з’явився, думають у наступному на другого зважитися.
– Щаслива ти, Віро!
– Щаслива, тільки не потрібна я їм там. Зайвий раз ніхто не відвідає, зайняті всі. А я ж не молодію! Болячка на болячці з’являється. Не хочу я їм там тягарем бути.
– Ось і подумала, може притулиш по-родинному? У тебе ж квартира велика. Допомагатимемо одна одній і піклуватимемося. Ти не думай, я не просто так, я платити за кімнату буду.
Ганна Петрівна здавала кімнату студенткам, але ті нещодавно з’їхали. Ганна і вирішила, хай заїжджає, тим більше, що рідня, не аби хто. Обом буде не так самотньо.
Протягом кількох днів Віра переїхала. З пожитків у неї була одна валіза. Ганна Петрівна намагалася бути гарною господинею, а Віра бралася за всю роботу в будинку і не завдавала клопоту. Загалом – ужитися у Ганни з Вірою виходило.
Якось увечері, коли подруги пили чай, Віра почала розмову.
– Ганнусю, я тут ось, що подумала. Хочеться мені заробити на старість, дітям щось залишити по собі. Та й сидіти склавши руки не хочеться.
Ганна Петрівна серцем чула щось недобре.
– І що ти думаєш робити?
– Ну, розумієш, у мене є деякі заощадження. Я хотіла б їх у щось вкласти. У те, що приноситиме нам гроші.
– Нам?
– Може ми змогли б відчинити якусь маленьку крамничку, або щось, що тобі до душі.
Ганна Петрівна такого не чекала. Та й у таких справах вона ніколи нічого не розуміла. Не її це. Тим більше вона знала, що своя справа – це великий ризик. А її життя завжди було спокійним і передбачуваним.
– Але ж я ніколи не займалася подібним! Я не знаю, що потрібно робити, які папери потрібні.
– А я все знаю. Я ж раніше займалася торгівлею. З оформленням документів мені допоможуть, а далі – сама. Будемо обидві господинями, ти будеш вдома вести побут, а я в магазині справами займатись.
– Від тебе потрібно лише внести частину грошей. Ось подивишся, заживемо з тобою і дітям залишимо добро.
– Та в мене й грошей особливо нема. Я, звісно, відкладала, ти ж знаєш. Сума не маленька, але й не велика. Але ж, чи цього вистачить? А раптом не вийде?
– Все буде добре. Я все продумала.
– Вірочка, я все розумію, але мені ще треба подумати.
Протягом наступних тижнів Віра все більше й більше натхненно розповідала про їхню справу, умовляла Ганну. У результаті Ганна здалася.
Того ж вечора Віра принесла якісь документи додому.
– Віро, все готове. Потрібний твій підпис і твої заощадження. Далі – моя робота.
Ганна Петрівна витягла свій потертий від старості клач з усіма своїми заощадженнями, неохоче дістала купюри та віддала Вірі.
Віра обійняла Ганну, на її обличчі не сходила радісна, але в той же час, хитра посмішка. Віра не надала цьому значення.
– Ось тут і, ось тут потрібний твій підпис. Документи я всі прочитала, дані перевірила, тож можеш не перейматися.
Ганна Петрівна розписалася де треба, і Віра окрилена пішла у справах.
Наступного дня жінка повернулася з роботи, Віри не було вдома. Вона вирішила зателефонувати їй з проханням купити щось до чаю, оскільки сама, втомлена, не стала заходити в магазин.
Телефон було вимкнено. Ближче до ночі подруга не з’явилася вдома. Ганна занепокоїлася.
– Мабуть, щось удома сталося, і вона терміново поїхала. Залишила б хоч записку. Господи, хай у неї все буде добре.
Наступного дня Віра так і не з’явилася. Ганна дзвонила їй, але телефон був також недоступний. Коли вона зайшла до кімнати Віри, виявила, що вона абсолютно порожня.
У ній не було жодного натяку на те, що тут, два дні тому, хтось жив. Тоді Ганна Петрівна й зрозуміла все. Вона завжди навчала своїх дітей бути обережними, а сама стала жертвою обману.
– І що мені тепер робити?
У цей момент двері рипнули. Ганна вже подумала, що повернулася Віра, що все це Ганна собі вигадала і наговорила на родичку.
Але радісне полегшення, як рукою зняло, а розпач і розчарування накотило з подвоєною силою, коли вона побачила у дверіях сусідку Марію.
– Ганно, ти чого така бліда? Що сталося?
Перед доброю, завжди співчуваючою Марією, Ганна не змогла більше стримати сліз.
– Мене обдурили, Машо… Віра забрала все, що в мене було.
Марія обійняла її.
– Ох, Аню. Говорила я тобі, що не просто ця родичка з’явилася.
– Ну, як я могла не довіряти їй, вона ж не чужа!
– Різні люди бувають. Ти ні в чому не винна, Аня. Зараз ти відпочинеш, а завтра ми разом підемо в поліцію. Ти не одна. Разом ми спробуємо досягти справедливості.
Ганна Петрівна без сил їй кивнула. Попри біль у душі, у неї з’явилася невелика надія, що все ще може бути добре. Головне, вона не залишилася віч-на-віч зі своєю бідою.
Наступного дня Ганна Петрівна з Марією вирушили в поліцію. Там вислухали всю історію. Ганна написала заяву. Залишалося лише чекати.
Дні тяглися дуже повільно. Коли Ганна Петрівна вже втратила надію, пролунав довгоочікуваний дзвінок. Її запросили до відділку.
Там їй розповіли, що Віру затримали у іншому місті, де вона ошукала ще двох людей. Вона, як винна, понесе покарання.
Ганні було з одного боку шкода Віру, але, з іншого, – справедливість перемогла. Тепер вона чітко уяснила, що підписувати будь-які папери можна тільки тоді, коли вони прочитані, та схвалені особисто, а не кимось.
Як кажуть, – довіряй, але перевіряй…
А ви що скажете з цього приводу? Хтось мав подібну ситуацію? Пишіть свої історії в коментарях. Ставте вподобайки.
