Наташка прийшла ввечері додому вся на нервах, і прямо з порога заявила:
– Мамо, цієї п’ятниці я виходжу заміж!
– Що? – Світлана негайно остовпіла, і витріщилася на дочку округлими очима.
– Але ти, будь ласка, сильно не хвилюйся, бо я виходжу заміж не по справжньому, – додала дочка.
– Як це – не по справжньому? – Очі в матері стали ще більшими.
– Отак ось! Навмисно, і все. Мені потрібно, щоб Микола дізнався, що я одружена. Розумієш?
– Ні, не розумію!
– Ну, мамо! – ображено вигукнула Наталка. – Микола тобі не подобається? Правильно?
– Так, – кивнула Світлана. – Я терпіти його не можу!
– Ось. Тому я і хочу влаштувати весілля навмисне. Інакше він від мене ніколи не відстане. А так, він дізнається, що я одружена, і припинить мене переслідувати!
– А як він дізнається?
– Як це – як? За мною ж у день весілля приїде спеціальна машина, з обручками на даху, і вся прикрашена бантами. З неї вийде мій наречений…
– Який ще наречений? – У Світлани перехопило подих.
– Ну, не справжній, звичайно.
– Я питаю, як його звуть, цього нареченого?
– Ти його не знаєш!
– А ти? Ти його знаєш?
– Так, трошки.
– Терміново познайом мене з ним! – Наказним тоном вигукнула мати.
– Навіщо? Він же одружується зі мною навмисне!
– А раптом ні?
– Як це? Ми з ним уже про все домовились.
– Як ви домовились?
– Так. Мені потрібно, щоб він при всіх посадив мене у весільну машину, і відвіз. А Микола, щоб це побачив. Я буду в білій сукні з фатою, а наречений – у чорному костюмі з метеликом.
– Стривай ти зі своєю сукнею та костюмом! – обірвала її Світлана. – Куди цей наречений тебе відвезе? У РАЦС?
– Нібито так. Усі так вважатимуть.
– А ви куди поїдете?
– Не знаю поки що. Напевно, покатаємось містом, пофоткаємося. Для приколу. Щоб фотки у мережі викласти. А що?
– А потім ви що робитимете?
– Потім усе! Я, як стемніє, додому на таксі приїду. Але за те у нас у дворі всі думатимуть, що я одружена!
– А твій Микола що робитиме? – раптом запитала Світлана.
– А що він? – Наталка сумно зітхнула. – Він, мабуть, одразу заспокоїться. І припинить щовечора приходити до мене під вікна, щоб діяти тобі на нерви.
– А ти не боїшся, що він із собою щось зробить?
– Ну то й що?
– Як це, ну і що? – У матері знову стали круглі очі, вже від жаху. – Бідолашний хлопець… Він від тебе божеволіє, а ти кажеш: «Ну й що?..» Невже ти в мене така безсердечна?
– Мамо! – Дочка засяяла обуреними очима. – Я тебе не розумію! Я спеціально хочу зробити так, щоб ти заспокоїлася, а ти…
– Заспокоїлася? Після того, як твій Микола накладе на себе руки, ти думаєш, я заспокоюся? – Світлана скрушно затрясла головою. – Ти, точно, збожеволіла…. Я думаю, що тобі треба все скасувати!
– Що все?
– Твоє заміжжя навмисне, ось що!
– Це не можливо!
– Чому?
– Я вже замовила собі весільну сукню! – нервово замахала руками дочка. – І замовила круту машину! Я заплатила шалені гроші, заради того, щоб зробити тобі приємно, мамо!
– Мені, приємно? Ти що кажеш? – Світлана схопилася за голову. – Ти хочеш обдурити людину, яка тебе кохає, і думаєш, мені стане від цього приємно?
– Але ж ти сама кричала на мене, щоб я відвадила мого Миколу! Ось я його й відваджую!
– Але не таким же варварським способом!
– Мамо, відважувати людину, яка кохає, це – в кожному разі – варварство. Яким би способом це не робилося. Розумієш?
– Стривай, я чогось не зрозумію, – Світлана почала свердлити дочку підозрілим поглядом. – А ти його що, не любиш свого Миколу?
– Люблю, – знову сумно відповіла Наталка.
– Сильно?
– Я без нього жити не можу!
– То чому ж ти все це вирішила зробити?
– Я вже тобі сказала!
– Тільки заради мене? Ти з глузду з’їхала?
– Мамо, не знущайся з мене! Ти казала, що перш за все треба любити матір, а потім вже всіх інших.
– А якщо твій Микола розлюбить тебе?
– Ну що робити? – Дочка зробила трагічне обличчя. – Страждатиму. І буду втішатись тим, що твоя мрія збулася, і Микола мене кинув…
– Мила моя… – Світлана зробила брови будиночком. – Ти страждатимеш, а я… Я буду вічно винною в тому, що ти нещасна? Так, чи що?
– Що вдієш, мамо? Життя – воно таке… Часом воно дуже несправедливе. Хтось буває щасливий, а хтось від цього щастя плаче… Значить, доля моя така…
– Припини розривати моє серце! – Простогнала Світлана. – І не смій робити дурниці!
– Але ж сукня вже пошита, і машина замовлена…
– От і добре, – раптом сказала мати. – Ось і одружуйся. Але тільки не на фальшивому нареченому, а на твоєму… Миколі…
– Мамо! Ти жартуєш?
– Які тут жарти, коли в тебе все так серйозно? Заміж навмисне не виходять! Тобі зрозуміло?
– Ага! – квапливо кивнула дочка.
– Тож біжи до свого Кольки…
– Ага! – дочка гарячково почала знову одягати туфлі.
– І скажи йому, що я на ваш шлюб згодна…
– Ага! – Наталка схопилася за ручку дверей.
– Та постривай ти! Що ага? Нехай він з батьками до нас приходить, і обговорюватимемо, як весілля робитимемо.
– Гаразд! Я вже біжу!
Дочка вискочила з квартир, а Наталя гірко зітхнула.
– От, придумала… Заміж навмисне… І тільки заради мене… Щоб я все життя винною почувалася… Ох, і дивна молодь нині пішла… Ох, і дивна…
Ставте вподобайки, пишіть коментарі, що ви думаєте з приводу цієї витівки доньки?
