– Все, тату, не можу більше… Піду я від Лариски!.. – це він уже кричить, близько присунувшись до батька обличчям.
А сидять вони на кухні, і за вікном – зима. Звичайна, міська, майже відразу ж після снігопаду стає сіренькою, як бабуся в селі, що доношує хустки з сірого ситця.
Матері вдома немає – до сестри старшої, що прихворіла, поїхала. Сказала, що в тієї, швидше за все, і заночує.
Ось і прийшов до батька, щоб поговорити. Без жінок, без їхніх слізливих настанов і сумних схлипувань на тему «а як же сім’я… діти… квартира…».
Сидять вони з батьком вже другий час на кухні, біленьку по-дорослому ковтають. І розмовляють, як здається синові, на рівних. Але так тільки йому здається.
Вже не молодий чоловік більше димить, примруживши від їдкого диму очі, і слухає, слухає поки, щоб зрозуміти, як же він синові допомагатиме.
Сину та дружині його Ларисі, яка серце його завжди радувала, як тільки вперше він її побачив. І з себе дівчина гарна – з великими сірими очима і важким світлим волоссям.
Воно, як сонце завжди обрамляло її обличчя, немов на обкладинку журналу сфотографована. А вже як вона сина його любила, старий це теж відразу помітив.
І втратити таку чудову дружину, ну ніяк не можна було …
– Йди, звичайно, синку, якщо сили скінчилися. І кохання теж. Ти – кров моя, майбутнє моє. Невже ж я дозволю, щоб ти у свої тридцять п’ять чахнути від важкого сімейного життя почав!
– А дружина – вона, як відомо, не стіна, можна і відсунути. Баб на світі повно. Іншу знайдеш. А ні, так не велика біда: у батьківській хаті тобі завжди місце є.
– Що… прямо ось так ось одразу йти, чи що, тато?.. – питає син, що трохи посоловів.
– Так, а що тягти й себе надривати? Ось завтра і перебирайся. Кімната твоя все одно пуста стоїть. Мати, думаю, тільки рада буде, адже Лариска твоя їй, зізнатися, ніколи особливо і не подобалася …
– Та й мені теж … Але квартиру ти все ж таки з нею не діли. Куди ділити? З нею дитя залишається. Ваше з нею дитя. Сина й онука мого не обкрадай.
– Повернешся до нас з матір’ю, і заживемо ми, як раніше. Або навіть краще за минуле. Вранці прокидаємося, а мати вже сніданок приготувала. І всухом’ятку на роботу тобі йти не доведеться.
– Тільки попрошу тебе: увечері, після роботи, – одразу додому, а то мати місця собі знаходити не буде і спати не ляже, поки ти не повернешся.
З грошима так вирішимо! Ну, половину ти, звичайно, сину віддаватимеш. Так я говорю, синку?..
– Звичайно, батьку, – не зовсім впевнено відповідає син.
Батько дивиться на нього, потім наливає ще по маленькій обом і запитує:
– Чи вистачить, може? А то на хмільну голову говорити важко …
І син, що потягнувся за чаркою, руку на коліна опускає. А батько продовжує малювати перед ним перспективу тихого сімейного щастя в будинку господаря:
– … Ось я й кажу: вистачить… вистачить тобі й кілька сотень гривень із половини, що залишилася. Ну, на проїзд там, на тютюн. Решту матері віддаватимеш.
– Сам же розумієш – дохід у нас з нею невеликий, ще один рот ми вдвох не прогодуємо. А вона, мама наша, господарська, що ти! З цих грошей вона тобі й на одяг виділить.
– Стривай, тату! Так одяг я сам собі купувати можу …
– Що ти, синку! Невже матір образити хочеш? Мені вона весь одяг купує: від трусів і майок до куртки. Звикла вже. Буде й за тобою слідкувати…
– Ось так, значить, а прийде літо, ми всі втрьох на дачу. Там роботи – не переробити. Вранці встанемо з тобою, швиденько щось у городі поробимо, і ти – на електричку. Година якась – і ти на роботі. А ввечері приїдеш – знову на городі відпочивати будемо…
– Стривай, тату… – намагається заперечити син. Батько відмахується від нього, ніби знає наперед, що той нічого путнього не скаже, і продовжує:
– Ні, це ти постривай! Я ж тобі перспективу малюю життєву…
– Та-а-ак, отже. Що ж до Лариски твоєї, то спочатку, думаю, вона тебе діставати буде: то те їй із сином треба, то це. Але це, гадаю, з рік триватиме. Потім вона заміж знову вискочить.
Знову син перериває, тепер уже наполегливо:
– Який там заміж, батю! У неї ж син на руках залишиться.
– Як який заміж, синку? Бабі одній, без чоловіка, та ще з дитиною на руках, ніяк не можна. А твоя, твоя, передбачаю, і року не витримає. Таку відразу підхоплять і ще тобі ж дякувати будуть, що кинув її. Ти поглянь тільки: красуня?..
Старий знову хитро примружується і кидає погляд на сина. Але сказати тому нічого не дає, сам відразу відповідає:
– Красу-у-ня! Таких пошукати лише. Як стрільне очима своїми туманними, так наш брат мужик сам піде добровільно штабелями біля її ніг укладатися.
– Господиня? Ще і яка! Ось мама наша, дарма що вже майже сорок років одружена, а такого смачного борщу, як твоя Лариска, так і не навчилася готувати.
– А холодець який у неї? А “Наполеон”? Ти спитай жінок у її віці, так впевнений, багато хто навіть не знає, що так торт називається.
– А як у вас у будинку? Я іноді навіть, коли до вас приходимо з мамою, соромлюся: ніби в лікарні. А за тобою як слідкує? Кожен день сорочка чиста, попрасована.
Син захопився і тому встрявав у розмову:
– …і труси зі шкарпетками – щодня!
Батько «щиро» так дивується:
– І труси зі шкарпетками щодня?! Ну, брате, це вона тебе балує. Мені мати видає їх раз на тиждень чисті!..
І далі старий, все більше і більше надихаючись, продовжує:
– А хлопчисько який у вас росте? Це теж заслуга Лариски! Так, а як ти хотів? Пам’ятаєш, скільки разів ти вночі до нього вставав, щоб підгузок змінити?.. От-от: жодного разу!
– Берегла тебе вона, щоб виспався перед роботою. А хворіла дитина у вас, пам’ятаєш, коли? Не пам’ята-а-єш… Теж – заслуга Лариски. Вона ж за ним стежила, як курка за курчам.
– А пішов він як рано, пам’ятаєш? А заговорив так відразу, що й не зупинити!.. Ну, тепер ти його рідше бачити будеш, не стане він тобі набридати своєю дитячою балаканиною.
– А коли Лариска знову заміж вийде, так і взагалі не буде потреби зустрічатися: він іншого мужика татом називатиме. Ти тільки до вісімнадцяти його повних років грішми його постачай – і все!
– Так що, йди, синку, не томи собі душу. А то вона ж тебе заїздила зовсім своїми дріб’язковими причіпками!.. Стій! Ти куди? Не допили ж ще й не договорили.
А син у цей час уже одягається в передпокої й дзвонить через мобільний телефон, не слухаючи батька:
– Мамо! Я тебе так і не дочекався. Так… з батьком посиділи… Що? Нагодував, звісно… Що дзвоню? Та просто хотів сказати, що я люблю тебе, моя ти люба Галина Петрівна!
– Гаразд, бувай, а то мені Ларисі ще зателефонувати треба, запитати, що купити дорогою. Та й малому обіцяв почитати перед сном.
Батько стоїть, притулившись до одвірка і, вже не ховаючи посмішки, дивиться на сина.
– Ох і хитрун ти в мене, батю! – каже той, підходячи до батька, щоб попрощатися. Тисне старому руку. Потім секунду стоїть у нерішучості й обіймає його.
Та міцно так. І якось радісно та вдячно. А сам у вухо, щоб ненароком хтось не почув, шепоче йому:
– Я завжди знав, що краще за мого тата не знайти… Бувай… Я… тобто, ми з Ларисою подзвонимо вам з мамою… – і швидко пішов виконувати обіцянки своїм, часом набридлим, але таким рідним людям – своїй родині…
Як вам хитрощі батька? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
