Ох, любі мої, який же день тоді видався… Сірий, плаксивий, ніби саме небо знало, що в Заріччі горе гірке коїться. Я в віконце свого медпункту дивлюся, а в мене в самій серці не на місці, ніби його в лещата затиснули й повільно так скручують.
Все село наше, здавалося, вимерло. Собаки не гавкають, діти поховалися, навіть невгамовний півень дядька Мишка і той притих. Усі дивилися в одну точку – на дім Віри Ігнатівни, нашої баби Віри.
А біля її хвіртки машина стоїть, міська, чужа. Блищить, як свіжа болячка на тілі нашого села.
Вивозив її Микола, син єдиний, свою матір. У будинок для людей похилого віку.
Він приїхав за три дні до цього, такий же лощений, пахнув дорогим одеколоном, а не рідною землею. До мене зайшов насамперед, наче за порадою, а насправді – за виправданням.
– Валентино Семенівно, ви ж самі бачите, – говорив він, дивлячись не на мене, а кудись у куток, на банку з ватою. – Мамі догляд потрібний. Професійний. А що я? Робота, мотаюся цілими днями. Тут тиск, там ноги… Їй краще там буде. Лікарі, турбота …
Я мовчала, тільки дивилася на його руки. Чисті, із доглянутими нігтями. Цими руками він у дитинстві чіплявся за Вірин поділ, коли вона його з річки витягала, синього від холоду. Цими руками він тягнувся до пирогів, які вона пекла, не шкодуючи останньої олії. А тепер цими руками він підписував їй вирок.
– Колю, – говорю тихо, а голос тремтить, ніби не мій. – Будинок для людей похилого віку – це не будинок. Це державний заклад. Стіни там чужі.
– Але ж там фахівці! – він майже крикнув, наче самого себе переконував. – А що тут? Ви одна на все село. А як уночі прихопить?
А я про себе думаю:
“А тут, Колю, стіни рідні, які лікують. Тут хвіртка скрипить так, як скрипіла сорок років. Тут яблуня під вікном, яку твій батько садив. Хіба це не ліки?”
Але вголос нічого не сказала. Що тут скажеш, коли людина вже все собі вирішила? Він поїхав, а я пішла до Віри.
Вона сиділа на своїй старій лавці біля ґанку, пряма, як струна, тільки руки на колінах тремтіли дрібним тремтінням, не плакала. Очі сухі, дивляться в далечінь, на річку.
Побачила мене, спробувала посміхнутися, а вийшло так, ніби вона не посміхнулася, а оцту ковтнула.
– Ось, Семенівно, – каже, а голос тихий, як шелест осіннього листя. – Приїхав син… Забирає.
Я присіла поряд. Взяла її руку у свої – крижана, жорстка. Скільки ж ці руки переробили за життя… І грядки полонили, і білизну в ополонці прали, і Колю свого обіймали, гомоніли.
– Може, поговорити з ним ще, Віро? – шепочу я.
Вона головою хитнула.
– Не треба. Він вирішив. Йому так легше. Він же не зі зла, Семенівно. Він від кохання свого міського так чинить. Думає, добра мені бажає.
І ось від цієї її тихої мудрості в мене душа в п’яти пішла. Чи не кричала, не билася, не проклинала. Приймала, як приймала все життя – і посуху, і дощі, і втрату чоловіка, і тепер – це.
Увечері перед від’їздом я знову зайшла до неї. Вона вже зібрала вузлик.
Смішно сказати, що там було. Фотографія чоловіка в рамці, хустка пухова, що я їй на минулий день народження дарувала, та ікона маленька, мідна. Все життя – в одному ситцевому вузлику.
Будинок був прибраний, підлога вимита. Пахло чебрецем і чомусь холодною золою. Вона сиділа за столом, на якому стояли дві чашки та блюдце із залишками варення.
– Присядь, – кивнула вона мені. – Чаю вип’ємо. Востаннє.
Ми сиділи мовчки. Цокав старий годинник на стіні – раз, два, раз, два… Відміряв останні хвилини її життя в цьому будинку.
І в цьому мовчанні було більше крику, ніж у будь-якій істериці. Це було мовчання прощання. З кожною тріщинкою на стелі, з кожною половицею, із запахом герані на підвіконні.
Потім вона встала, підійшла до комода, дістала згорток із білої тканини. Простягла мені.
– Візьми, Семенівно. Це скатертина. Мати моя ще вишивала. Нехай у тебе буде. На згадку.
Я розгорнула. А по білому полотну – сині волошки та червоні маки. І по краю вишиванка така майстерна. У мене подих перехопило.
– Віра, ну що ти… Навіщо? … Забери … Не рви душу ні собі, ні мені. Нехай вона тут на тебе чекає. Вона дочекається. І ми дочекаємось.
Вона тільки подивилася на мене своїми вицвілими очима, в яких стояла така вселенська туга, що я зрозуміла – вона не вірить.
І ось настав той день. Микола метушився, укладав у багажник її вузлик. Віра вийшла на ґанок у своїй найкращій сукні, у тій самій пуховій хустці. Сусідки, хто сміливіший, вийшли за хвіртки. Стояли, витирали сльози краєчками фартухів.
Вона обвела всіх поглядом. Кожну хатинку, кожне деревце. Потім подивилась на мене. І я побачила в її очах німе запитання: “За що?” І прохання: “Не забувайте”.
Вона сіла у машину. Гордо, прямо. Чи не озирнулася. Тільки коли машина рушила і підняла хмару пилюки, я побачила в задньому склі її обличчя.
І по щоці повзла одна-єдина скупа сльоза. Машина зникла за поворотом, а ми ще довго стояли та дивилися на цей пил, який повільно осідав на дорогу, як попіл на згарищі. Серце Заріччя у той день зупинилося.
Минула осінь, за нею зима пролетіла хуртовиною. Будинок Віри стояв сиротливо, із забитими вікнами. Сніг намів кучугури до самого ґанку, і ніхто не поспішав їх розчищати. Село ніби осиротіло. Бувало, йду мимо, і здається – ось зараз рипне хвіртка, вийде Віра, поправить хустку і скаже: «Здрастуйте, Семенівно». Але хвіртка мовчала.
Кілька разів дзвонив Микола. Говорив здавлено, що мама звикає, що догляд хороший. А я чула в його голосі таку тугу, що розуміла – не він маму, а він сам себе в ту казенну палату замкнув.
А потім настала весна. Знаєте, така весна буває лише на селі. Коли повітря пахне талою землею, коли сонце таке лагідне, що хочеться підставити йому обличчя та мружитися від щастя.
Струмки дзвеніли, птахи божеволіли. І ось одного з таких днів, коли я розвішувала у дворі білизну, біля околиці з’явилася знайома машина.
Серце в мене так і тьохнуло. Невже звістка погана?
Машина під’їхала до Віриного будинку і затихла. З неї вийшов Микола. Якийсь схудлий, змарнілий, з сивиною на скронях, якої раніше і близько не було.
Обійшов машину, відчинив задні дверцята. І я завмерла.
З машини, спираючись на руку, вийшла вона. Наша Віра.
Вона була в тій самій хустці. Стояла, мружилась на яскраве сонце, і дихала. Дихала так, наче пила це повітря.
Я, не пригадуючи себе, пішла до них. Ноги самі несли.
– Семенівно… – Микола підвів на мене очі, а в них така вина і така радість водночас. – Не зміг я. Згасала вона там. Як свічка на вітру. Мовчала все, у вікно дивилася. Я приїжджаю, а вона дивиться на мене, ніби не впізнає. І я зрозумів, дурень старий, що не стіни лікують і не уколи за розкладом. Рідна земля лікує.
Він помовчав…
– З роботою домовився, буду кожні вихідні сюди приїжджати. Кожну вільну хвилину. Буду сам. І вас, Семенівно, прошу… доглядайте. Сусідів попрошу. Разом ми впораємося. Не можна їй там. Її місце – тут.
А Віра підійшла до своєї хвіртки. Провела рукою по дереву, ніби гладила рідне обличчя. Микола відчинив замок, зняв з вікон дошки. І будинок зітхнув. Він знову зажив.
Віра увійшла на ґанок, зупинилася на порозі. Заплющила очі. Я бачила, як здригнулися її вії.
Вона вдихала запах свого будинку. Запах, який нічим не заміниш. І тут вона посміхнулася. Розумієте? Не гірко, не вимучено, а по-справжньому. Так, як усміхається людина, яка повернулася з довгої, страшної подорожі додому.
Надвечір усе село було в неї. Чи не з розпитуваннями, ні. Так просто. Хто глечик молока приніс, хто теплий хліб, хто баночку малинового варення.
Сиділи на лавці, говорили про просте – про розсаду, про погоду, про те, що річка цього року сильно розлилася. А Віра сиділа серед нас, маленька, висохла, але її очі світилися. Вона була вдома.
Пізно ввечері я сиділа на своєму ґанку, пила чай із м’ятою. І дивилася на віконце у Віриному домі. У ньому горіло тепле, живе світло.
І мені здавалося, що це не просто лампочка, а саме серце нашого села знову забилося – рівне, спокійне, щасливе.
Ось і думаєш потім… Що важливіше для старих наших – стерильна палата та догляд по годинниках чи скрип рідної хвіртки та можливість доторкнутися до яблуні, яку садив твій чоловік?
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
