Фарш для котлет був свинячо-яловичий. Крутила я його сама, хліб вимочувала в молоці, як завжди. Але з сіллю цього разу помилилася, і котлети вийшли зовсім не смачними, – не солоними.
Микола, мій чоловік, який нещодавно пішов, такої моєї помилки не пропустив би. Він сідав за стіл, довго колупав виделкою котлету, потім тяжко, зі свистом втягував повітря через ніс. Кути його губ повзли вниз.
Він відсував тарілку і починав тихо, без жодної паузи, вимовляти мені, що хороша господиня куштує все сирим, що я знову думаю про що завгодно, тільки не про будинок.
А Павло їв. Він акуратно відрізав шматочок за шматочком, ретельно пережовував і жодного разу не скривився. Потилиця в нього трохи лисіє, скроні сиві, нігті на руках короткі й чисті.
– Тоню, а гірчиця у нас де живе? – поцікавився він, промокаючи губи паперовою серветкою.
– У дверцятах, Пашо, де й завжди. Зараз дістану.
– Сиди, сиди, я сам.
Він підвівся. Витяг гірчицю, намазав на хліб і спокійно доїв свою порцію. А я сиділа, дивилася на крихти біля його тарілки, і раптом у мене розслабилися плечі. Пішла та звична, кам’яна вага в шиї, з якою я жила останні роки.
Дочка давно пояснила мені правила гри. Ми стояли тоді з нею в примірочній торгового центру. Я несміливо потяглася до червоного кардигана крупної в’язки, а Алла забрала його у мене з рук, повісила на місце і зняла з вішака сірий безформний джемпер.
– Мамо, ну куди тобі цей кумач? Людей смішити? У твої роки треба мати те, що не привертає уваги. Непомітність – твій найкращий друг.
До речі, у нас з Аллою були особливі стосунки. Іноді мені здавалося, що вона не виросла. Їй нічого не варто було привезти до мене прати свою білизну, бо, нібито, ніколи, а насправді не хочеться.
Або попросити мене приготувати, чи допомогти з прибиранням. Допомога полягала в тому, що я робила все, а вона сиділа на дивані і говорила, яка зачіска мені підійде в моєму віці.
А ще їй, до влаштування у велику компанію і до переїзду у своє житло, було не соромно жити на мою пенсію… Їй на той момент було майже тридцять.
Я, звичайно, купила сірий джемпер. І носила його. Я звикла бути тлом для її життя: допомагала, давала грошей, коли мене просили.
Але зараз, під мірне цокання кухонного годинника, дивлячись, як Павло миє за собою посуд і намагається не бризкати на шпалери, я раптом зрозуміла, що правила створені для того, щоб їх порушувати.
Алла приїхала без дзвінка. Павло сидів на табуретці в коридорі. Він приніс паяльник і каніфоль, щоб полагодити мій старий торшер з бахромою, у якого вічно відходила кнопка. Під ніжки табуретки він підстелив стару газету, щоб не подряпати лінолеум.
У квартирі стояв дух паленої смоли та нагрітого металу.
Алла зробила крок через поріг, і на світлому килимку залишилася мокра пляма. Вона подивилася на газету, потім на паяльник, потім на Павла у старому домашньому светрі. Її важкі парфуми перебили у коридорі всю каніфоль.
Я, зрозуміло, давно представила їх один одному, але моя успішна дочка воліла вдавати, що його не існує.
– Доброго дня, Алло, – Павло поклав інструмент на газету, витер руки об суху ганчірку і трохи ніяково підвівся.
Алла стиснула губи і щільніше перехопила ремінець сумочки.
– Мамо, мені потрібне моє кашемірове пальто, – повідомила вона, дивлячись поверх плеча Павла прямо на мене. – Я запізнююся. Завтра в обід чекаю на тебе в кав’ярні на Садовій, треба обговорити мій день народження.
Вона пройшла прямо в чоботях по коридору до шафи-купе, витягла чохол з одягом і мовчки вийшла на сходовий майданчик.
Павло сів на табуретку і знову взяв паяльник.
– Олово охололо, – тихо промовив він.
– Чай будеш? – Уточнила я, не дивлячись на нього.
– Буду. З лимоном, якщо лишився.
Я пішла на кухню, поставила чайник і стояла над ним, поки вода не зашуміла.
***
Алла сиділа навпроти мене в кав’ярні. Біла сорочка на ній була без жодної зморшки, комір стояв колом. Вона барабанила нігтями з ідеальним френчем по екрану телефона.
– Загалом, ресторан я забронювала, – вона відклала телефон. – Буде керівництво із центрального офісу, партнери. Руслан покликав людей із міністерства, йому зараз потрібні зв’язки для тендеру. Все має бути ідеальним. Меню погоджено, розсадження також.
Русланом звали її начальника. Він був не одружений, і Алла мала на нього види. За її словами, він також нею цікавився.
За сусідній столик сіли чоловік із густою сивою бородою і жінка, приблизно моїх років, у яскравій шовковій хустці. Вони замовили еклери.
Чоловік щось тихо сказав, жінка засміялася так щиро, закинувши голову, що хустка сповзла з її плеча. Чоловік обережно, двома пальцями, поправив тканину, повернув її на місце і затримав руку на плечі своєї супутниці довше, ніж треба.
Я дивилася на цю хустку. Потім на свої руки, що лежать на колінах. На здуті блакитні вени. На обручку, яку я чомусь продовжувала носити.
– Мамо, ти слухаєш? – гукнула мене Алла. – Я говорю, приїдеш на таксі, гроші я скину. І, будь ласка, давай без цього твого… Цього майстра з ремонту торшерів.
Я перевела погляд з сусіднього столика на дочку.
– Кого ти маєш на увазі?
– Ти чудово зрозуміла. Руслана і так пересмикує від цієї історії. Мамо, ну цирк же. Ромео та Джульєтта на пенсії. Мені перед ним буде ніяково, якщо ви почнете там за ручки триматися, або він виделку не в ту руку візьме. Прийдеш одна.
Мені стало ніяково вже зараз. Я стиснула ручку чашки. Порцеляна була гарячою, майже обпалювала, і я тримала її, поки не стало по-справжньому боляче.
– Павло прийде зі мною, – твердо промовила я.
– У сенсі? Я ж рідною мовою пояснила формат заходу.
– Він прийде зі мною, Алло! Або ми не прийдемо обоє.
Вона довго дивилася на мене. Нахмурилася, від чого на гладкому чолі з’явилася тонка зморшка.
– Гаразд, – виплюнула вона, застібаючи сумку. – Але якщо він там щось викине, або почне про свої радянські звички говорити – нарікай на себе.
Вона розплатилася за нас обох, підвелася і пішла.
***
До банкетної зали ми поїхали разом із Павлом. Кришталеві люстри дробили світло на дрібні промінчики. Нас із Павлом посадили наприкінці довгого столу, прямо перед колонкою, з якої гули баси ресторанного джазу.
Я одягла червону сукню. Павло був у темному костюмі, не новому, але чистому. Він сидів прямо, не сутулився, тільки зрідка поправляв окуляри. Алла весь вечір сяяла.
Її начальник Руслан сидів праворуч від винуватиці урочистості, розставивши лікті, і голосно розповідав сусідові про переваги німецьких автомобілів. На нас за весь вечір ніхто не подивився жодного разу.
Коли принесли гаряче, почалися тости. Вставали колеги, говорили багато красивих завчених слів про підкорення нових вершин та лідерські якості. Черга дійшла й до мене.
Я підвелася. Взяла келих із мінеральною водою та відкашлялася. Шум за столом стих не відразу, хтось ще брязкав виделками.
– Аллочко, – почала я. – Я пам’ятаю, як ти в дитинстві…
– Ой, мамо, почалося! – Алла різко відставила свій келих. – Давай тільки без цих твоїх сльозливих історій із голодних дев’яностих.
Вона подивилася на свого начальника, шукаючи підтримки. Той чемно, одними губами посміхнувся.
– У нас тут нормальний вечір, – продовжила дочка, підвищуючи голос, щоб чули всі. – Сядь, будь ласка. Не ганьби мене своєю сивиною та своїм кавалером.
– Ти весь вечір сидиш з таким обличчям, ніби ми тобі тут усі винні. Дайте їм гаряче вже, нехай люди поїдять нормально, якщо вже прийшли.
Павло торкнувся мого зап’ястя і потягнув мене вниз, на стілець. Але я не сіла. Я звільнила руку. Дихати раптом стало дуже легко.
– Я сяду, Алло. Обов’язково сяду, – промовила я.
Усі з цікавістю глянули на мене.
– Ти багато в чому маєш рацію, ми тобі не рівня! Тільки я ось про що подумала, дивлячись на тебе. Тобі чомусь не соромно було привозити мені свою брудну білизну, бо тобі було лінь прати!
– Не соромно було жити на мою пенсію весь час, коли ти шукала себе. А зараз тобі соромно, що в мене сивина, а поряд зі мною сидить близька мені людина?
Я поставила келих на стіл.
– Не смію більше бентежити тебе своєю присутністю! Їжте ваше гаряче. З днем народження, дочко!
Я обернулася і взяла сумочку зі спинки стільця.
– Ходімо, Пашо.
Павло підвівся, засунув за собою стілець, акуратно поклав згорнуту серветку на скатертину. Ми пішли до виходу.
Минув місяць. Ми з Павлом розписалися в районному РАЦСі, а після церемонії пішли пити чай із тістечками в кулінарію на розі.
З дочкою ми з того часу не спілкуємося. Вона не пробачила мені ні тих слів, ні Павла. Та й бог із нею.
Хоча іноді я шкодую, що висловила їй свої претензії. Але невже мені слід було продовжувати дозволяти принижувати себе і Павла? Як ви вважаєте?
Залишайте свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки!
