Наталка й не помітила, як усі домашні справи перейшли до неї. Спочатку було невелике прибирання у своїй кімнаті, потім у всьому будинку. Іноді вона не встигала, й мати її лаяла.
Пізніше їй довелося готувати вечерю на всю сім’ю, наглядати за молодшим братом, чистити сніг взимку у дворі, влітку полоти грядки, поливати, годувати курей та порося.
Звичайно і про собаку вона не забувала. Саме Найді вона могла поскаржитися на своє життя, втому, а головне – на несправедливість.
Школа була вже позаду, Наталці треба було вступати, а мати просто влаштувала її мити посуд у їдальню.
Наталка готувала вечерю: макарони, котлети. Мати веліла зробити пюре, але Наталя не встигала начистити картоплі.
Микола, брат Наташі, прибіг із вулиці. Футболка була брудною, а на взуття можна було не дивитися – суцільний бруд, ноги мокрі.
– Де ти так забруднився?
– Дощ же був, – швидко відповів він. – О, макарони! Молодець, сестра. Я саме їх і хотів.
Наташа розуміла, що Коля макарони любить, але мати лаятиметься. Це так і сталося. Коли він поїв і пішов у свою кімнату, мати повернулася з роботи.
Вона прийшла пізніше, ніж зазвичай. Наталка подумала про картоплю, але вже справа зроблена.
– Наталю, я що веліла зробити? Картоплі в хаті повно, а ти знову макарони! Чому немає підливи? А салат не здогадалася зробити? Огірки, помідори у теплиці.
Наталя мовчки поставила перед нею тарілку з їжею і хотіла піти, як мати знову закричала.
– Що із взуттям Миколи? Давно час помити. Чому весь час тебе треба тикати носом!
– Він нещодавно прийшов. І взагалі… взуття його, хай сам і миє.
– А ти не вказуй. Виросла повнолітня кобила, а йому лише дев’ять. Давно час розуміти. Макарони пересолила! Неможливо їсти.
– Миколі сподобалося, він дві тарілки з’їв. І я їла. Все гаразд, в нормі.
– А ти спробуй ще!
– Все смачно! Немає настрою, йди спати.
Тарілка полетіла у бік Наташі, дівчина вивернулася, макарони розсипалися по всій кухні, тарілка розбилася об холодильник.
Мати знову була не в дусі. Потрібно було просто промовчати, але Наталка вже сказала. Слова вискочили самі.
Батька у Наташі ніколи не було. Мати привела її невідомо від кого. Потім з’явився Колька, його батько спочатку іноді приходив до них, а потім три роки жив, доки серйозно не посварився з матір’ю. З того часу мати чоловіків у будинок не приводила.
– Прибери все! Розумниця!
Але Наталя в цей час вже зачинила двері. Куди ж іти? Бабусі немає, подруги роз’їхалися. Вона прийшла до річки. Зазвичай тут у цей час стояли рибалки, хлопчаки та поодинокі дорослі.
Нині було порожньо. Наталка сіла на колоду, поряд прилаштувалася Найда. Вона віддано дивилася у вічі. Щоб вона їй сказала, якби вміла говорити? Стало прохолодно, але йти додому не хотілося.
На березі з’явилася пара рибалок, чоловік та жінка. Найда завиляла хвостом, наче побачила знайомого. Чоловік звернув увагу на собаку та дівчину, і підійшов.
– Наталко? Ти чому одна?
‐ Дядько Єгор? – Це був батько Наташиного брата. – Ви ж виїхали.
– Виїхав. Ми приїжджали оформляти документи на будинок. Будинок продали, через три дні їдемо назавжди. Знайомся, це Ліда, моя дружина.
– А ви Миколу бачили?
– Бачив. Але… Ти вже доросла. Пам’ятаєш, коли я пішов від твоєї матері? Вона мене обдурила, Микола не мій син. Їй мало моїх грошей, вона подала на аліменти.
– Думала, що мене в оману ввела, що я його батько. Тоді все й з’ясувалося. Я ж думав, що ти мені станеш донькою, а не вийшло. Ти гарна, зовсім не така, як вона.
– Якби я все не дізнався тоді, то й Ліду не зустрів би. Щоправда, дітей у нас не буде, Ліда в дорожню пригоду потрапила, коли була при надії.
– То було давно. Та й пізно нам дітей заводити, мені п’ятдесят, Лідочці – сорок п’ять. Ти про себе розкажи. Вчишся?
– Ні, працюю у їдальні. Мама так вирішила, – Наташа не витримала і заплакала.
– Щось сталося?
– Сталося вже давно…
– Розповідай.
– Навіщо вам? У вас клює!
– О… оце щука, не чекав. Юшку завтра зваримо, приходь до нас. Ти ж знаєш, де мій дім був.
– У мене справ багато. Мати кричати буде. Іноді хочеться все кинути та поїхати, а не можу. Нікуди, та й грошей немає…
– Приходь завтра до нас. Розкажеш все.
– Добре, прийду.
Мати почала кричати з самого ранку.
– Де ти вешталася пів ночі, у пелені хочеш принести? Кухню прибери, і про інше не забудь. За Колькою дивись…
Мати пішла, а Наталя взялася за прибирання. На роботу сьогодні не треба. Макарони, та уламки тарілки так і залишилися з вечора на підлозі. Вона швидко з усім упоралася і вирішила сходити до Єгора з Лідою.
– Тобі ж уже вісімнадцять? Хочеш розпочати нове життя? – Сказав чоловік вислухавши її розповідь. – Ми з Лідою порадилися і вирішили запропонувати тобі допомогу.
– Дитині Ліди зараз було б вісімнадцять. Як тобі. Вона сама сказала мені вчора… Ти можеш поїхати з нами. Ми навіть надамо тобі вибір.
– Можеш жити з нами та навчатися, а можемо просто допомагати грошима. Ми можемо собі це дозволити.
– Це твоїй матері грошей було мало, а зараз усе гаразд. У нас свій великий будинок та невелика квартира у місті. Тільки виїхати треба в сусідню область.
– Я так не можу. Хоча… я вам все поверну! Я працюватиму.
– Ти навчатимешся, вступати ще не пізно. Можеш працювати. Згодна? Мені можна порадувати Ліду?
– Я не заважатиму вам, я все робитиму в будинку та на городі.
– У нас немає городу, у нас немає жодних тварин. Ми самі все зробимо, Ліда чудово готує.
– Ой, ні. Я не можу. Я не поїду. У мене Найда. Мати її ненавидить.
– Найда – хороша собака. Ми збиралися їхати до притулку, підібрати собі друга. Значить, не поїдемо. Друг уже є.
– А що я скажу мамі? Вона знову кричатиме. Та й робота…
– Робота… там же завідувачем працює Катерина Михайлівна? Я домовлюсь. А мамі залиш просто записку. Так буде краще. Потім подзвониш.
Наташа зібрала речі та непомітно винесла їх із дому. Наглядати за братом не буде кому, але ж за Наталкою ніхто не наглядав. Прибирати в хаті, стежити за всім… На кого кричатиме мати?
Наталка поїхала, Найда теж. Собака влаштувалася чудово. Нова будка її анітрохи не збентежила. Господиня була поряд.
Ліда дбала про Наталю, як про дочку. Дівчина намагалася допомагати по господарству. Завжди було тихо та спокійно. Дядько Єгор допоміг зі вступом. Наташа вчилася та працювала.
Мати дзвонила, кричала, але дівчина не сказала, де й у кого вона. Просто повідомила про навчання та роботу. Дзвінки стали рідшими, розмови – коротшими.
Наташа здобула освіту, вийшла заміж. Матір на весілля довелося запросити. Звичайно, вона була незадоволена, дочка вирвалася з-під опіки давно, а вона розраховувала зовсім на інше. Сухо привітала та поїхала. Так було навіть краще.
Одного разу Наталя з’їздила додому. Просто хотіла побачити брата. Його не було вдома, а мати знову закричала.
– Втік Колька! Тиждень уже вдома нема! Ти йому приклад показала, не захотів зі мною жити! Одружився, а потім разом і поїхали.
Наташа з чоловіком жили у міській квартирі дядька Єгора. Пізніше вони купили свою. Єгора та Ліду Наташа не забувала. Вони стали для неї рідними.
– Я навіть думати не сміла, що в мене будуть онуки. І Єгор зрадіє, я ж бачу, як він дивиться на маленьких дітей. Я дуже рада за тебе.
– Добре, що ти з’явилась у нашому житті, – плакала від радості Ліда, коли Наталка сказала їй про своє цікаве положення.
– Я теж дуже рада. Дякую, що ви є у моєму житті!
– А ти у нашому…
Ось така неймовірна історія трапилася з Наталкою. Часом, найрідніші люди поводяться, як чужі. А чужі, – стають найріднішими. Ось вона, – правда життя…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
