– Кохана! З роковинами!
Микита зайшов у кімнату, та з широкою усмішкою простяг мені коробку. Я подивилася на задоволеного чоловіка, а потім на подарунок, який навіть не був запакований у святкову упаковку.
– Електричний чайник? Ти серйозно?
Щасливим моє обличчя зовсім не виглядало.
– Так. У нас учора чайник зламався. Ось і купив із нагоди.
Микита поставив коробку на диван, і почав її розпаковувати. Він щиро вірив, що зробив чудовий вибір.
– А в чому зв’язок між чайником, та нашою річницею весілля? – Я продовжувала пильно дивитися на чоловіка.
– А що? Чудовий подарунок. Тим більше нам воду гріти нема в чому.
– Тобто, тобі в подарунок я купила шкіряну зимову куртку, про яку ти давно мріяв. А мені ти вирішив подарувати чайник, який ми б і так купили?
Микита запитливо глянув на мене. Він не розумів, у чому моя претензія.
– Що тебе знову не влаштовує?
– Ти серйозно?
Я підвелася з місця, схрестила руки на грудях, і почала ходити по кімнаті.
– А в тебе зовсім жодних інших варіантів для подарунка не було? – продовжувала я тиснути на чоловіка.
– Ні, я спочатку в ювелірний магазин зайшов. Подивився браслети зі срібла. Але ж ти все одно прикраси рідко носиш.
– Без діла в скриньці лежатиме. Потім зайшов в магазин електроніки. Поглянув на електричну м’ясорубку, яку ти просила ще на день народження.
– І?
– Ну ти нею раз на місяць користуватимешся. Сенс на неї три тисячі витрачати? А потім побачив чайники. Вчасно наш зламався, правда?
Микита переможно посміхнувся, дістав чайник із коробки, та поніс його на кухню. Я зробила глибокий вдих і пішла за ним.
– Тобто ти відкинув те, про що я сама тебе просила, і вирішив обрати чайник?
– Так.
– Микита! А ти не думав, що кілька разів на рік я хочу отримати в подарунок саме те, що мені хочеться? Не щось «практичне»!
– Не «те, що в будинку всім знадобиться»! Не те, що, на твій погляд, принесе мені максимум користі. А те, що мені просто хочеться, як жінці! – Я втратила терпець і підвищила голос.
Ми були одружені вже чотири роки. І, здавалося б, я вже мала звикнути до логіки чоловіка та його «економії саме на мені», але щоразу він вражав все більше і більше.
– Може, ти хоч іноді враховуватимеш мою думку? Невже тобі не хочеться просто зробити мені приємне кілька разів на рік?
– Ой, ну що ти знову заводишся на рівному місці? Ми не мільйонери, щоб витрачати гроші на будь-яку нісенітницю. Прикраси ти однаково рідко носиш, а фарш можеш і готовий купити.
– Тоді й куртку ми могли тобі не за десять тисяч купити, а за три. Гріла б узимку так само. Але ж ти вибрав те, що красиво і тобі подобається, а не просто корисний функціонал!
Суперечка починала переростати у сварку.
– А квіти? Коли ти востаннє дарував мені квіти?
– Починається! Знову ти про квіти!
– Микито, ну я ж не прошу авторські букети за шалені гроші. Просто квіти у бабусі біля метро купи. І мені приємно, і їй копійка. Ощасливиш одним букетом двох жінок одразу!
– Подумаєш, пару свят пропустив. Я тобі до цього регулярно квіти дарував.
– Пару? Серйозно? Я ще можу заплющити очі на мій день народження. Але, як ти міг забрати мене з новонародженим з порожніми руками?
– Ти мені тепер це до кінця днів будеш пригадувати? Ну, забув. Так поспішав, що не подумав про квіти.
– Звичайно. У нас же щотижня діти з’являються.
– Але це й не вперше було! Вперше я з великим букетом тебе зустрічав.
Я засміялася з легкою ноткою істерики.
– Тобто першій дитині ти був більш радий, ніж другій?
– От тільки не перевертай мої слова! Я наших дітей однаково люблю.
– Та хто ж сперечається. Тільки їхню матір ти чомусь не дуже любиш!
– Все! Відчепись!
Микита вийшов із кухні. За кілька хвилин долинув стукіт вхідних дверей. Я сіла на стілець, і глянула на нещасний чайник.
– Що ти, що мій чоловік! Ось тільки чайник ти, а чомусь закипаю – я.
Я зітхнула і почала готувати вечерю. Діти були у бабусі, а в нас із Микитою таки була сьогодні річниця. Тому святкову вечерю ніхто не скасовував. Я намагалася не злитися, і навіть подумки намагалася виправдати його.
Микита був не поганою людиною, та й чоловіком теж добрим. Поки я перебувала у декреті, він забезпечував сім’ю, та допомагав мені з дітьми, коли був удома.
Він, звичайно, міг десь полінуватися, або сказати «це не чоловічий обов’язок», як і багато чоловіків. Однак це було не так часто, щоб через це сваритися.
Та і я не була меркантильною нахабницею, яка постійно щось вимагає, і тисне на чоловіка при кожній нагоді. Я цілком знала ціну грошам, і була йому вдячна за допомогу та підтримку.
Однак, і мені іноді хотілося відчути себе коханою жінкою, а не просто дружиною та матір’ю. Мені просто хотілося трохи уваги, якусь приємну дрібницю – квіти, каблучку!
Хіба це багато? Купувати такі речі сама собі я не бачила сенсу, а от отримати такий знак уваги від коханого чоловіка, було б дуже приємно.
Ми, як і в багатьох молодих сімей, мали й борги, і кредити, і іпотеку. А маленькі діти – це взагалі величезна стаття витрат.
Проте крапелька романтики та невеликі знаки уваги зміцнювали б наші стосунки, та покращували атмосферу в будинку.
Мої думки перервав телефонний дзвінок. То була Віка, сестра Микити.
– Привіт, Катю. Ну, як ти? Тримаєшся? – розсміялася в слухавку Віка.
– Привіт, – видихнула я. – Ти вже в курсі?
– Звичайно. Вирішив мені поскаржитися на тебе, що ти не цінуєш його подарунки!
Я чула у її голосі сарказм. Вона завжди була на моєму боці, бо розуміла, що брат далекий від цього, і не вміє мене балувати.
– Вік, ну це просто вінець його логіки. І як він взагалі до цього додумався?
Віка знову засміялася.
– Та я сама в розпачі. Здавалося б, він уже нічим тебе не здивує, а він щоразу вигадує щось нове. Молодець який!
– Вік, ну чим треба було думати? Він би мені ще упаковку туалетного паперу подарував, чи пакет продуктів на тиждень. Їх же все одно купувати. Чому б не присвятити до свята?
– Радуйся, що набір інструментів не подарував чи дриль, якими сам потім користуватиметься.
Я сіла на стілець, і потерла перенісся. Сміх сміхом, але мені було гірко.
– Вік, ну як до нього достукатися? Я що, багато прошу? Може, я стерва меркантильна?
– Звичайно! Ти повинна впасти ниць перед ним за цей чудовий подарунок. Він же про всю сім’ю дбає, а ти тільки про себе і думаєш!
Я криво посміхнулася до її іронічного тону.
– Було б дуже весело, якби не було так сумно.
– Катю, я розумію, що останнім часом я часто тобі стала це говорити, але не звертай на нього уваги. Ну, багато мужиків такі. Недалекі. Адже він навіть не розуміє, в чому не має рації.
– Та я знаю. І сваритись не хочу зайвий раз. Але, якщо постійно мовчати, то це ввійде в норму. Він незабаром справді почне мені інструменти дарувати.
– Не хвилюйся. Я його вже відчитала. Потрібно буде, ще сто разів скажу.
– Відразу видно, старша сестра, – засміялася я.
Віка справді змогла трохи підняти мені настрій.
– Гаразд. Піду вечерю готувати своєму дбайливому чоловікові.
– Давай. Не псуй собі вечір. Краще відпочиньте, доки діти у бабусі.
– Це точно.
Я поклала телефон на стіл, та відкинулася на спинку. Треба було займатися справами, а не перемивати кістки недбайливому чоловікові.
Однак саме в цей момент прилетіло повідомлення. Це було повідомлення від банку. Я подивилася на екран. Микита скористався моєю карткою, щоб купити щось вартістю чотириста гривень у тютюновому магазині.
– І що він там міг узяти? Ми ж цим не займаємося.
Я не стала дзвонити чоловікові з цього питання. У будь-якому випадку, він незабаром повернеться додому.
За пів години Микита зайшов у квартиру, і гукнув мене. Я вийшла йому на зустріч, і побачила в його руках троянди. Букет був досить великим, та красивим.
– З річницею, люба! Тепер ти щаслива?
Я посміхнулася, та взяла букет.
– Я зараз проігнорую твоє «ти щаслива» і вдам, що ти не робиш мені ласку, – Микита ніби не помітив шпильки. – До речі, а що ти купив у тютюновому магазині?
– Пам’ятаєш, я давно хотів сигару спробувати? А тут проходив повз, і вирішив подивитися. Чотириста гривень лише одна коштує. Чому б сьогодні не здійснити свою маленьку мрію?
Я знову подивилася на чоловіка і зітхнула.
– Скажи чесно, ти купив собі хотілку, а потім узяв дорогою додому квіти, щоб мене задобрити?
– Та яка різниця? Ти ж сама просила квіти.
– А чи не можна було просто подарувати мені квіти, а не прикриватися ними? Ти взагалі цієї тонкої грані не бачиш?
– Дідько, тобі не догодиш!
Микита пройшов повз мене в спальню, і зачинив за собою двері. Я сумно подивилася на троянди.
– Горбатого домовина виправить! Гарна вийшла річниця! Можливо, я вередую, і багато прошу, а чайник – супер подарунок? Як вважаєте?
