– Ой, Юлю, якщо тобі гроші нема куди подіти – краще б братові допомогла! З глузду з’їхати! Шість тисяч сімсот на корм! – заголосила мати.
Юля поставила келих на стіл, нервово підібгавши губи. Родичі тиснули на неї так, що жінці вже нічого не хотілося. Ні святкувати день народження, ні спілкуватися з ними.
– Олю, ну вистачить мізки дівчинці проїдати, – спробував влізти батько. – У нас сьогодні свято, чи що?
– Ага. Свято, – пирхнула мати. – А потім мої онуки знову поїдуть у комуналку з сусідами-гультяями, а я далі молитимуся, щоб з ними нічого не сталося.
– Якби ти, Юліє, ці шість тисяч віддавала братові, він зміг би винайняти квартиру, а не кімнату! А кошаки твої могли б і простою їжею харчуватись, не пани.
– Мамо, – обурено почала Юля, – цих «кошаків» я сама взяла до себе, бо захотіла. Я несу за них відповідальність.
– А Ігор – дорослий мужик, йому вже тридцять п’ять років. Він сам повинен нести відповідальність і за себе, і за свою сім’ю, яку він, якщо що, завів цілком свідомо.
“Дорослий мужик” в цей момент невдоволено скривив губи, відкинувся назад на дивані й демонстративно відвернувся.
– Це й твоя родина! – Підвищила голос мати. – Твій брат, твої племінники! А таких котів на вулиці – скільки хочеш, бери – не хочу. Ми ось все життя своїх годували кашами та консервами, і нічого.
– Нормально все було. А ти з ними, як з дітьми пораєшся! Ну гаразд – ти своїх дітей заводити не хочеш. Хочеш у старості одна доживати – будь ласка. Але ж не можна так вилизувати своїх котів, коли рідні племінники цукерки тільки на свята бачать!
Терпець Юлі в цей момент урвався. Роки образ, зневаги, знецінення її почуттів… Усе це вирвалося назовні разом зі сльозами, що побігли по щоках.
– Ці коти кращі за сім’ю, – вирвалось у неї. – Вони люблять мене просто так, нічого не вимагаючи. А ще – ніколи не дорікатимуть за те, що я хочу жити своїм життям.
Вона більше не могла виносити цього. Розвернувшись, Юля побігла в спальню і щосили грюкнула дверима.
– Ну-ну. Подивлюся я, як вони тебе любитимуть, якщо ти їм усі ці цяцьки купувати перестанеш! – пролунало їй услід. – Світ перекинувся! Якісь коти дорожчі за родину…
Мати голосила і далі, але Юля намагалася цього не чути. Вона впала на ліжко і накрила голову подушкою, заглушаючи чужі обурення.
Брат просто спустив на неї матір, як важку артилерію, і сховався за її спідницею. Так було завжди.
…Спогади Юлі з дитинства були дуже розмиті, не чіткі, ніби хтось підтер усі болючі моменти. Але вона чудово пам’ятала, як на її п’ятий день народження мати приготувала торт із малиною, бо Ігор так захотів. І начхати, що сама Юля просила шоколадний, зі свічками.
– Найдорожчому моєму чоловікові – найбільший шматочок! – з посмішкою проворкувала мати, а потім подивилася на Юлю вже без колишнього захоплення в очах. – Тобі, звичайно, менше. Дівчаткам треба з дитинства берегти фігуру.
Начебто нічого такого, але Ігореві завжди діставалося все найкраще: іграшки, поїздки, подарунки. А головне – увага!
Мати дивилася на нього зовсім інакше. З любов’ю, з надією, з м’яким захопленням. Юля ж ніби була лише додатком до брата.
Батько в такі моменти зітхав, міг мляво заперечити, але найчастіше не ліз. Віктор був прихильником старої моделі сім’ї та вважав, що жінка має займатися дітьми, а чоловік – працювати.
Коли Юля стала старшою, вона майже все літо проводила з матір’ю на дачі. Ігор же тим часом гуляв і розважався з друзями.
Навіть, якщо мати просила його допомогти, що бувало вкрай рідко, він відповідав, що голова болить. У Юлі такий трюк не прокочував. Вона ж дівчинка, повинна допомагати по дому, поки «Ігор займається чоловічими справами».
Іноді батько намагався втрутитися у виховний процес, але момент був безнадійно втрачений.
– Олю, ти що, хочеш виростити побутового інваліда? – напівпошепки питав він, коли залишався з дружиною наодинці.
– Досить йому потурати! Нормальний мужик повинен вміти прати свої шкарпетки, заправляти своє ліжко і готувати хоча б елементарне.
– Так? Щось я не бачу, щоб ти все це робив,- відповіла йому мати. – Нехай хлопчик живе спокійно, доки він із нами. Встигне ще погосподарювати.
– А що потім? Він по клацанню пальців усьому цьому не навчиться!
– А потім займатиметься цим його дружина.
– А якщо вона не захоче вовтузитися з дорослим мужиком, як з дитиною?
– Ну, значить, нам така не потрібна. Шукатимемо нормальну.
На жаль, «нормальна» знайшлася надто швидко. Юлі не було й шістнадцяти, коли Ігор привів до хати дівчину з великими наївними очима. Спочатку вона проводила у них вечори, потім – ночі, а потім і назовсім залишилася.
Про це «назовсім» Юля дізналася, коли мати вирішила поговорити із нею.
– Доню, ти не ображайся, – почала Ольга без зайвих передмов, – але молодим потрібен особистий простір. Ти поки що поживеш у кімнаті Ігоря, а він з Аліною перебереться до тебе.
Юлю такий розклад категорично не влаштовував. Її кімната, її єдиний притулок, її книги та плакати… Її позбавляли всього цього! Кімната Ігоря була просторою, але прохідною. Там не було нічого особистого.
– Мамо, але ж це моя кімната! Я до неї звикла…
– Ну, технічно це не твоя, а наша з татом кімната у нашій із ним квартирі. Ти нею просто тимчасово користуєшся. І взагалі, не драматизуй! Ліжко є, стіл є, чого тобі треба?
Юля втратила мову на кілька секунд. Збоку воно, може, й так. Але ці слова… Їй наче прямо заявляли, що в неї тут немає нічого свого. І можливості усамітнитися скоро теж не буде.
– Олю, не чіпай дитину, – заступився батько. – Молоді нехай живуть де є місце, або йдуть, якщо незадоволені. Швидше на квартиру накопичать.
– Ти що, хочеш, щоб твій син пішов з дому і на вулиці ночував?! – накинулася на нього мати. – Ну ні! А якщо з ним станеться що? Я тобі цього не пробачу!
Мати почала описувати найстрашніші сценарії, і батько швидко здався під її натиском. Того дня Юля таки перенесла свої речі в іншу кімнату.
Як вона й передбачала, особистого життя в неї тепер не було. Брат висміював її плакати, мати намагалася піддивитися, про що вона там листується з друзями на ноутбуці, а майбутня невістка без дозволу брала її косметику.
Словом, конфліктів вистачало, і винна завжди була Юля. Вона відчувала себе зайвою у своїй сім’ї.
Незабаром Юля втекла до бабусі. Та була сліпою на одне око і насилу пересувалась, але краще доглядати за старою і доброю бабусею, відчуваючи себе потрібною, ніж залишатися безсловесними меблями в будинку, де вона ніколи не мала свого місця.
До пенсії бабуся працювала ветеринаром. Вона любила тварин, завжди брала з собою на прогулянку трохи корму, але нікого не пускала в будинок.
– Не хочу я, щоб вони прив’язувалися до мене, – говорила вона. – І сама не хочу прив’язуватися. Мені на цвинтарі вже прогули ставлять.
– Та я і ліки собі часом купити не можу, а тварини – це відповідальність. Взяла до себе – будь добра годувати, лікувати та приділяти увагу, а не можеш – так і нема чого брати.
З бабусею вони прожили душа в душу майже десять років. Щоб не обмежувати її, Юля паралельно навчалася і працювала. Поруч із бабусею вона зрозуміла, що теж хоче бути ветеринаром.
Коли бабусі не стало, квартира дісталася Юлі. Здавалося б, живи та радуйся, але душу дряпала самотність.
У Юлі були друзі, але у кожного – свої справи та сім’ї. Хотілося когось під боком, щоб завжди можна було обійняти.
До бажання будувати свій осередок суспільства Юля поки що не дійшла: у її голові слово «родина» асоціювалося з проблемами. Тварини – інша справа.
Так у її будинку й з’явилися два коти: Саймон та Рижик. Саймона принесли на присипання, тому що він, бувши кошеням, не міг стати на задні лапки.
Юля виходила його та залишила собі. Рижика взяла через рік, зрозумівши, що Саймону нудно сидіти вдома одному.
На жаль, здоров’я у котів було не дуже. В одного здавали нирки, в іншого шлунок. Доводилося купувати ветеринарні корми для обох, а коштували вони не дешево.
Але Юля взяла за них відповідальність. До того ж коти давали їй стільки уваги та ласки, що це здавалося дрібницею.
Та ось Ігор так не думав.
Якось він привіз до неї щура. Діти попросили вихованця. Хом’яка не захотіли, а щур видався найбюджетнішим варіантом.
Про правильний догляд ніхто не замислювався, як результат — тварина занедужала. Поки Юля поралася з гризуном і пояснювала, що клітка для нього повинна бути щонайменше в три рази більша, до неї приїхав кур’єр з кормом та ласощами для котів.
– З вас шість сімсот, – сказав він, коли затягнув пакети до квартири.
Ігор підняв брови й, як тільки за кур’єром зачинилися двері, не втримався від коментаря.
– Шість сімсот? Це третина моєї зарплати. Вони туди золото запхали, чи що?
До речі, Ігор на квартиру так і не накопичив. Після появи першої дитини йому довелося переїхати разом із сімейством в орендовану кімнату в комуналці. Там же Ігор став батьком і другого сина.
– Це ветеринарні корми, – спокійно відповіла Юля. – І це ще зі знижкою.
Ігор похитав головою, але розвивати цю тему не став. Натомість стала мати. Прямо на дні народження Юлії.
Тепер Юля лежала сама, в тиші. Родичі пішли, і, якщо чесно, частково вона була рада цьому. У неї спочатку не було особливого бажання проводити цей день із ними, але йти проти традицій та звичок складно.
Саймон, її перший кіт, ніби вловив її настрій, підійшов до неї, тицьнувся мокрим носом у щоку і почав муркотіти. Слідом за ним прибіг і Рижик. Той почав вилизувати її пальці, стиснуті у кулак.
Їхнє муркотіння поступово розчиняло напругу. Може, вони й не вміли говорити, але в них Юля знайшла ту беззастережну підтримку, яку не могла знайти у своїй родині.
Задзвонив телефон. Батько.
– Юлю, ти вже вибач, що так вийшло… – стомлено сказав він. – Знаєш, я, може, теж всю цю метушню з котами не розумію. Не моє це. Але й у твою кишеню лізти – це не діло. Не мають вони рації, зовсім.
Його слова відчувалися як пластир поверх мозолі. Він не засуджував її, не виправдовував матір. Але, можливо, якби він брав участь у сімейному житті трохи активніше, всього цього зовсім не сталося б. Однак, Юля була вдячна йому й за це.
Ближче до вечора пролунав ще один дзвінок. Це була Ксенія, її найкраща подруга.
– Ну що, вітаю тебе з ще одним роком у скарбничку! Як ти? Як відзначила?
Відповіддю стало мовчання та здавлене «дякую, нормально». Ксенія чудово знала свою подругу, тож усе зрозуміла.
– Так, ти там сильно не розкисай. Чекай мене через годинку, – сказала вона і поклала слухавку, не чекаючи заперечень.
За годину у квартирі Юлі був такий переполох, від якого і Саймон, і Рижик з жахом забилися під ліжко.
Ксенія, її чоловік Антон та ще дві подруги увірвалися з криками «З днем народження!», з коробками піци, пляшками червоного і, що найприємніше, з величезною багаторівневою точилкою для кігтів.
– Це твоїм хвостатим, щоб не нудьгували, – заявила Ксенія.
Посиденьки з сім’єю тепер здавались чимось на кшталт чернетки. Чимось дуже далеким та незначним. Найважливіше було те, що відбувалося зараз.
Шум, сміх, обійми, безглузді тости… Ці люди врятували її день народження. Вони приймали її такою, якою вона є. На відміну від кревних родичів.
Розійшлися гості далеко за північ. Ксенія не поїхала з рештою, а затрималася, щоб допомогти із прибиранням.
– Ну як? Відпустило? – тихенько спитала вона.
Юля мимоволі посміхнулася.
– Відпустило. Дякую. Ви в мене найкращі!
Саймон спав у лежанці під столом, Рижик – на стільці. У вітальні стояла їхня нова забава. А подруга, якій завтра треба було їхати на роботу, допомагала мити посуд.
У цей момент Юля впіймала себе на тому, що сім’я – це, звісно, важливо та добре. Якщо з нею пощастило. Але їй не пощастило! І добре. Бо якщо не пощастило з тією, в якій народ ився, завжди можна збудувати свою.
З тих, хто муркоче у тебе під вухом, коли ти плачеш. З тих, хто увірветься до твоєї хати посеред ночі, знаючи, що тобі погано.
І така сім’я буде набагато міцніша за всі родинні зв’язки, бо скріплена вона не обов’язком і не почуттям провини, а дружбою та любов’ю.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
