Олег одружився з Надією навмисно — щоби завдати болю Марії. Йому конче треба було довести: після її зради він не зламався. З Марією їх поєднували майже два роки стосунків.
Він любив її до самозабуття, був готовий усе життя підлаштувати під її плани, небо прихилити й землю перевернути. Він думав, що наближається момент освідчення. Але кожного разу, коли мова заходила про весілля, Марія хитро переводила розмову.
— А навіщо зараз шлюб? Я ж ще навчаюсь, а в тебе на роботі — якось ні туди ні сюди. Ні власної машини, ні квартири. І жити з твоєю сестрою на одній кухні я точно не хочу. Якби не продав той дім — могли б там жити без клопоту, — Олег не раз чув від неї такі слова.
Йому було прикро, та він не міг заперечити: її зауваження мали сенс. Вони з сестрою Олею жили в батьківській квартирі, бізнес лише починав розвиватися, а сам Олег був ще студентом на останньому курсі.
Коли батько тяжко захворів, хлопець узяв кермо компанії у свої руки. Будинок продали з Олею за спільною згодою — треба було витягнути батьківську справу з боргів. Гроші пішли на погашення зобов’язань, на оновлення товару й залишилось трохи на старт.
Марія ж вважала, що треба жити тут і зараз. І їй, на відміну від Олега, з такою позицією було легко — усі життєві турботи досі несли її батьки. А він дорослішав щодня: відповідальність за родину, робота, побут. Та він вірив: усе ще попереду — буде і будинок, і авто, і щаслива родина.
Нічого не віщувало біди. Вони домовились піти в кіно. Маша попросила не заїжджати за нею — мовляв, сама добереться. Він чекав її на зупинці, коли раптом побачив, як вона під’їхала в шикарній машині. Вийшла, передала йому якусь книгу й спокійно мовила:
— Пробач, але нам більше не по дорозі. Я виходжу заміж, — і пішла назад до машини.
Олег втратив дар мови. Що могло статися за ті кілька днів, поки його не було? Повернувшись додому, побачив, що Оля вже все знає:
— Ти в курсі? — тихо спитала вона.
Він мовчки кивнув.
— Вона виходить за багатого. Хоче, щоб я була свідком. Я відмовилась. Зрадниця! Все це за твоєю спиною…
Олег пригорнув сестру, погладив її по волоссю:
— Заспокойся. Нехай їй буде добре. А в нас — буде ще краще.
А потім замкнувся в кімнаті на цілу добу. Оля стукала у двері:
— Хоч поїж… Я млинців напекла…
До вечора він вийшов. В очах горів рішучий вогонь:
— Збирайся.
— Куди? Що ти надумав?
— Одружуся. На першій, хто не відмовить, — відрубав він.
— Це дурість! Це ж не тільки твоє життя… — благала його Оля.
— Не хочеш — я сам піду, — сказав холодно.
Вони вирушили до парку. Було багато людей. Одна дівчина покрутила пальцем біля скроні, інша — втекла. Але третя подивилася йому прямо в очі — і погодилась.
— Як тебе звати, красуне?
— Надія.
— Тоді заручини треба відзначити! — і повів Надю з Олею до найближчого кафе.
За столом панувала напружена мовчанка. Оля не знала, з чого почати. А Олег усе ще кипів ізсередини. Помста вже визрівала. Він вирішив: їхнє весілля буде саме двадцять п’ятого — як і в Марії.
— Напевно, має бути серйозна причина, чому ви раптом зробили мені пропозицію, — перервала мовчанку Надія. — Якщо це просто імпульс, я не ображусь. Можу піти.
— Ти вже погодилась. Тож завтра йдемо подавати заяву. А потім — до твоїх батьків знайомитись, — мовив Олег твердо.
І підморгнув:
— І ще одне: досить на «ви». Переходимо на «ти».
Протягом усього місяця до весілля вони зустрічались щодня. Говорили про життя, ділилися історіями, поступово відкривалися одне одному.
— Все ж, скажи, чому саме так? — одного вечора запитала Надя.
— У кожного в житті є свої темні кімнати, — ухилився від прямої відповіді Олег.
— Головне, щоб не заважали дихати, — усміхнулась вона.
— А ти чому не відмовила?
— Уявила себе героїнею казки, яку видали заміж за першого ліпшого мандрівника. Там завжди щасливий фінал — ось і захотілось переконатись, чи це правда.
Та за її усмішкою ховалась непроста історія. Велике кохання лишило слід болю, втрати та розчарування. Й навіть трохи витрачених заощаджень.
Але воно навчило: з людьми треба бути обачною. Залицяльників біля неї завжди вистачало, але Надя одразу відчувала, хто чого вартий.
Вона не шукала спеціально когось, проте чітко знала — їй потрібен той, хто має хребет, розум і здатність до дій. В Олегові вона побачила силу, рішучість і глибоку мужність. Якби він підійшов до неї з компанією друзів, вона, найімовірніше, просто пройшла б повз.
— То хто ти — Несміяна, Царівна-жаба чи, може, Василиса Прекрасна? — запитав Олег, глянувши їй просто в очі.
— Поцілуєш — дізнаєшся, — загадково усміхнулась Надя.
Проте жодного поцілунку між ними не було. Як і чогось більшого.
Олег взяв на себе всі приготування до весілля. Надя лише обирала з того, що він запропонував. Навіть сукню з фатою купив саме він.
— Ти будеш найчарівніша, — повторював він упевнено.
У день розпису, коли стояли в черзі в РАЦСі, доля підкинула їм несподіванку — навпроти опинилась Марія з нареченим. Олег удавано усміхнувся:
— Вітаю, — нахилився до колишньої, цілуючи її в щоку. — Щастя вам із твоїм гаманцем на двох ногах!
— Не роби шоу, — прошипіла Маша, зблідла.
Вона уважно оцінила Надю. Висока, елегантна, ефектна — від неї віяло спокоєм і силою. Погляд гідний, постава — королівська.
Порівняно з нею Маша виглядала тьмяно. Ревнощі, мов гострі голки, пронизали її зсередини. Радість від власного весілля зникла. В душі вкорінилась думка: вона помилилась.
Олег відвернувся й подивився на Надю:
— Усе гаразд, — сказав він, силуючи себе на усмішку.
— Ще не пізно передумати, — прошепотіла вона.
— Ні. Йдемо до кінця.
І тільки в залі реєстрації, зустрівшись із її глибоким, сумним поглядом, він раптом усвідомив: те, що він зробив, — було справжнім безумством.
— Я зроблю тебе щасливою, — прошепотів він. І на мить повірив у це.
Почалось подружнє життя. Надя з Олею одразу знайшли спільну мову, легко порозумілися. Запальна й емоційна Оля вчилась стриманості, а Надя без зайвого шуму впорядковувала побут і майстерно керувала всім, не висуваючись на перший план.
Як фахівчиня з фінансів і податків, Надя швидко навела лад у бухгалтерії. Через пів року подружжя відкрили ще один магазин. Згодом з’явились і ремонтні бригади — тепер вони не тільки продавали будматеріали, а й надавали послуги з ремонту. Прибутки злетіли вгору.
Вона виявилася справжньою Василисою Премудрою — ідеї подавала так тонко, що Олег щиро вважав їх своїми. Начебто — живи й радій. Але його щось гнітило.
Він не відчував тієї пристрасті, яка була з Машею. Усе йшло чітко, сплановано, рівно. «Суцільна передбачуваність, — думав він, — яка засмоктує, мов багно. Я її не кохаю — і цього досить».
Але завдяки старанням Надії справи пішли ще краще. Вони вийшли на новий рівень — почали будувати котеджі під ключ. Перший будинок звели для себе.
Що краще складались справи, то частіше Олег повертався думками до Марії.
«Не змогла трохи потерпіти. Побачила б, на чому я тепер їжджу… А дім – не будинок, а справжній маєток!» — тішився собою.
І все частіше в голові крутились думки: «А раптом усе було б інакше?..»
Надя це помічала. Їй хотілося бути не лише дружиною, а й коханою. Але серце — не цвях, що заб’єш за бажанням.
«Не всі казки мають щасливий фінал», — сумно думала вона. Та все одно не здавалася — її ім’я давало надію.
Оля також бачила, що щось не так.
— Не зроби дурниці, бо втратиш більше, ніж думаєш, — сказала вона брату, коли застала його на сторінці Марії у соцмережах.
— Не сунь носа! — роздратовано відрубав Олег.
Оля блиснула очима:
— Дурень. Надя тебе щиро любить, а ти влаштовуєш балаган.
«Ще мені бракувало, щоб малеча мене повчала», — закипав ізсередини.
А тим часом все сильніше тягнуло назад, у минуле. І він таки написав Марії.
Та поскаржилась: з особистим — провал. Чоловік вигнав, нічого не залишив. Диплома немає, постійної роботи — теж. До батьків не повернулась, живе в орендованій квартирі в обласному центрі.
Декілька днів Олег сумнівався: їхати чи не варто? Але Надя саме поїхала доглядати хвору бабусю, і він залишився сам.
Зустріч призначив. До обласного міста мчав, мов на крилах, не звертаючи уваги на знаки. Серце билося шалено. Він уявляв, як усе скаже, куди вони підуть далі…
Та реальність виявилася жорстокою.
— О, який же ти став красунчик! — Марія кинулась йому на шию.
Різкий запах немитого тіла обпалив ніс. Олег різко відсторонився:
— Люди ж дивляться.
— А мені байдуже! — розреготалася вона.
Коротка спідниця, грубий макіяж, парфуми невідомого походження…
Вся вона — вульгарність. І ця вульгарність так контрастувала з його Надею.
«А вона ж завжди такою була. Просто я не хотів це бачити», — стискав зуби, поки Маша голосно заливалась пивом.
— Дай трохи готівки — я не залишусь у боргу, — вона облизала губи, грайливо глянувши на нього.
Він уже не знав, як втекти.
— Вибач, справи, — підвівся з-за столу.
— А ми ще зустрінемось?
— Сумніваюсь, — звернувся до офіціанта:
— Рахунок, будь ласка.
— Я ще хочу посидіти! — образилась Маша.
— Нехай затримається в межах цієї суми, — поклав купюру в теку.
Офіціант зрозуміло кивнув.
Додому їхав на межі дозволеної швидкості.
— Ну точно ідіот… — бурмотів сам собі. — Олька ж попереджала. Навіщо я взагалі туди сунувся?..
А втім… можливо, недарма.
«А я ж жодного разу не називав дружину Надюшею… А ближчої людини в мене нема», — різко загальмував, ніби щось усвідомив.
П’ять хвилин сидів, мовчки дивлячись перед собою. Перед очима з’являлось обличчя Наді — її яскраво-сині очі, легкий серпанок в погляді, ніжні руки, які завжди поправляли йому волосся з любов’ю.
«Я ж обіцяв зробити її щасливою…» — подумав і завів машину. Проїхав кількадесят кілометрів трасою й звернув на сільську дорогу.
— Тиждень без тебе — як вічність. Я навіть два дні не витримав, — сказав він, коли Надя вибігла з дому бабусі, побачивши його авто.
— Божевільний… — її усмішка крізь сльози стала найкращою нагородою.
— Надюша, моя люба, — шепотів він їй на вухо, притискаючи до себе. І в обох крутилась голова — від радості, від полегшення, від щастя.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
