– Олеже, – мама була не в захваті від того, що дізналася, – як це розуміти? Тобто, як доглянути онуків, то це ви до мене звертаєтесь, як до постійної няні? А як везти на відпочинок, то це ти тещу з собою береш?
Олег уже знав, що ця розмова не закінчиться швидко. Він взагалі знав, що розмови з мамою рідко закінчуються швидко, якщо він уже щось накоїв.
– Мамо, що ти відразу все перевертаєш…
– Я перевертаю? Ось я тебе питаю – чому такі подарунки тільки їй?
Валентина нічого в сина не просила. Не було такого. У нього діти, йому є, на що витратити гроші. Але тут, як з’ясувалося, що гроші є, просто не для неї.
– Мамо, зрозумій, ти ж скрізь була, – він затнувся від збентеження. – Ти з батьком ще й за кордоном поїздила. А Людмила Олександрівна… вона, крім дачі, і не бачила нічого.
Чи полегшало їй від цього? Анітрохи.
– Якщо ми говоримо про те, хто що заслужив, то може, варто їй тоді не Кіпр показувати, а онуків частіше? Вона їх теж до ладу не бачить!
– Я щось не чула, щоб вона у вихідні їх забрала. Взагалі. З того часу, як вони пішли в сад, я щодня їх забираю, годую, залишаю на вихідні, щоб ви виспалися… Але улюблена бабуся, звичайно ж, вона!
Дружина, поки Олег розмовляв з мамою телефоном, показувала йому, активно жестикулюючи, – будь впевненіший, стій на своєму.
– Мамо, без образ, але ми зараз не про це. Це наша відпустка. Ми вирішили, хто їде. Щоб Людмилі Олександрівні не було прикро, що вона ніде не була.
– А мені не прикро? Мені, яка місяць тому тиждень жила в дитячій лікарні, щоб доглядати Єгора, поки ви працювали? Де ж була твоя улюблена теща?
– Мамо, ми ж віддячили…
– Прекрасна вийшла подяка!
Олег знав, що якщо він зараз продовжить сперечатися з матір’ю, влізе Поліна, і тоді йому доведеться розриватися між ними.
– Вибач, мамо, але квитки вже куплені.
Поліна чекала, коли чоловік закінчить говорити, і одразу запитала:
– Мама не здалася?
Олег понуро відповів.
– Вона не здалася, Поль.
Олег спочатку пропонував – або не брати нікого, або поїхати всім разом, тільки в бюджетніший готель. Але Поліна наполягла.
– Олеже, – вона заговорила так, ніби сама в це вірить, – ти глава сім’ї. Ти маєш бути твердішим. Стояти на своєму. Ми довго це планували.
– Ми вирішили, що з нами летить моя мати. Розумієш? І не треба виправдовуватися, треба сказати – так, мамо, я так вирішив. Коли ти виправдовуєшся, ти відразу стаєш винним…
Олег боявся заперечувати дружині, але, пом’явшись, сказав:
– Але, Поль… Моя мама… вона так багато для нас робить. Їй прикро, що ми її не покликали.
Як набрид! Ну, не покликали зараз – покличуть іншим разом! Можливо…
– Ми не зобов’язані її запрошувати з нами у відпустку, Олеже. Тобі три роки, що ти без мами й кроку ступити не можеш?
– Але…
– Олеже, – вона перервала його на півслові, – ми не зобов’язані. Я не хочу, щоб усю відпустку твоя мама коментувала, чому ми вибрали цей готель, а не інший.
– Або чому номер не той, їжа не та, сервіс не такий. Вона людина хороша, але дуже вимоглива… Давай з’їздимо спокійно.
Олег мимрив, погоджуючись, хоча всередині щось протестувало.
– Так-так, Поль, справу кажеш. Ти завжди маєш рацію.
Два тижні відпочинку пролетіли в атмосфері напруженого миру. Валентина демонстративно уникала теми відпустки. Іноді дзвонила, питала, як онуки, але про саму подорож не заїкалася більше.
І ось нарешті день повернення.
Перший же робочий день після відпустки виявився катастрофою. Діти, чи через зміну клімату, чи підчепивши щось на Кіпрі, злягли з температурою, так і не потрапивши в садок.
– Мені здається, вони там щось підхопили… – хмурилася Поліна, пирскаючи молодшому спрей у горло.
Ще в літаку Поліна запідозрила недобре. Діти були незвично тихими, навіть мультики на планшеті неохоче дивилися, все намагалися прилягти.
Ось і вилізло.
Старший чхнув двічі поспіль, а потім жалібно простогнав: “Голова болить”. На годиннику було близько шостої ранку. Поліна обернулася до Олега:
– Так, – сказала вона, – нам за годину на роботу. Діти в садочок не підуть. Відвези їх до своєї мами.
– До мами? – перепитав він, йому найближчого місяця ох як не хотілося маму про щось просити.
Маса подиву від дружини. Що йому не зрозуміло?
– Так, до твоєї мами! – повторила Поліна. – Ти погано чуєш? Чи теж захворів?
– Ні, але ми її не попереджали.
– То й що? Зараз зберемо їх, до семи ви приїдете туди. Куди вона може подітися о сьомій ранку?
Олег набрав номер матері, коли вони вже під’їжджали до її будинку (до останнього не наважувався). На задньому сидінні сильно кашляли діти, і йому було погано чути, тож він почав вилазити з машини.
– Мамо, привіт. Не розбудив? Діти щось розболілися після перельоту, температура… а нам на роботу треба… ми вже біля твого під’їзду. Зустрічай.
Спочатку вона мовчала. Раптом у слухавці почулися чужі голоси та дзвінок будильника… Мама комусь уривчасто відповіла і повернулася до розмови з Олегом:
– Вибач, синку, – вона паралельно шепотіла щось про “до полудня буду готова”, – я тут трішки не вдома …
Олег не випустив дітей з машини. Зачинив дверцята і трохи відійшов, щоб доросла розмова не вдарила по незміцнілій дитячій психіці.
– Як не вдома? Восьма ранку… І я чув будильник. Правда, ще щось чув… Ти гостей покликала?
– Скоріше, це я в гостях. Ну, не в гостях, а у готелі. Я тут із сусідками… ми на хор записалися! Я записалася. Вони ще з того року ходять, а я вперше поїхала з ними виступати. Ми в передмісті. Хвилююся страшно!
Олег глянув на синів через скло. Єгор і Мишко виглядали, м’яко кажучи, байдуже.
– Хор? Мам, ти ж ніколи не співала!
– Ну, ось вирішила спробувати! – Відповіла вона. – Ми тут розучуємо старовинні народні пісні, аранжування приголомшливе! Загалом, я тут із дівчатками, ми виступаємо в обід, потім і ввечері виступаємо. Буду вдома лише післязавтра, Олеже.
– Мамо, діти хворі!
– Впорайтеся якось. Візьмете лікарняний, залишитеся з ними вдома, а я, як приїду, одразу ж провідаю. Не можу піти з виступу, на мене дівчатка сподіваються.
Оце Олег втрапив. Це ж треба буде ще дружині сказати…
– Добре, мамо. Я зрозумів. Післязавтра.
Він, розтерши замерзлі на морозі долоні, заліз назад у салон і обмірковував – кому легше з роботи відпроситись?
– Тату? – Запитав, чхнувши, Єгор, – ми до бабусі підемо?
– Бабуся… бабуся, видно, стала у нас зіркою, діти. Зайнята вона. Поїдемо додому.
Він розвернув машину і, не поспішаючи, поїхав назад. Додому. До Поліни. Коли він зайшов у квартиру, Поліна, уже одягнена у чорну спідницю та сорочку, закінчувала укладати волосся у передпокої.
– Це як розуміти? – Запитала вона, коли Олег завів дітей, – ви чому повернулися?
– Мама не може, Поль, – він допоміг їй зняти з них шапки та шарфи, і продовжив, – мамі співати захотілося! Вона на хор записалася та вмотала на виступ.
Дітей віднесли до кімнати, поклавши в ліжко.
– На хор? Олеже, вигадай щось правдешнє.
– Чиста правда.
Поліна, якій і довелося дзвонити начальнику, щоб відпроситися з роботи, адже в Олега зарплата більша, і його лікарняний сильніше вдарить по бюджету, заварюючи хлопчикам ліки у вигляді шипучки, шаленіла.
– Олег, ти розумієш, що мама твоя це навмисне зробила? Здався їй хор триста разів, ага! Вона навіть музику ніколи не любила!
– Але вона зараз готова куди завгодно ходити, хоч вироби з глини ліпити, аби в неї була відмовка, щоб не сидіти з онуками. Мовляв, не взяли мене на море – тепер порайтеся з дітьми самі.
Олег вперше за довгий час відчув, що його втомлена душа вимагає справедливості, нехай навіть у такій абсурдній ситуації.
– Так вона і не повинна сидіти з онуками, Полю! І ми самі в цьому винні.
Але Поліна мала своє бачення ситуації.
– Вона зобов’язана, Олеже! У тому й річ – це її онуки, а не якісь чужі діти! Вона бабуся! Чи ми мало їй за це дякували? Подумаєш, разочок моя мама з нами відпочити злітала, все, всесвітня образа!
Олег погасив екран телефону, на якому він переглянув час. Він уже спізнюється. Але сьогодні йому захотілося відстояти свою думку.
– Але, Поль … Вона не зобов’язана, правда. Це твої слова. Ми не повинні її брати з собою, вона не повинна допомагати.
– Ти зараз за кого?
– Зараз? За здоровий глузд.
– Ти сам не наполіг на тому, щоб ми її взяли. Ок. Я беру лікарняний. Віктору Семеновичу я вже зателефонувала, відпросилася, викликатиму лікаря і братиму лікарняний.
– Нехай твої діти наступного місяця голодують, але головне, що твоя матуся може співати у хорі!
Незабаром у Валентини вже був не лише хор, а й танці, книжковий клуб, а ще побачення з головою цього книжкового клубу…
Внуків вона любила, але тепер приходила до них у гості. Поліна злилася. Олег заводив похмурі розмови на тему “мамо, ти не схаменулась?”. А Валентина вдавала, що зовсім не розуміє, про що йдеться.
Як постелилися, так і спатимуть, недолугі!
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
