– Олег, ти розумієш, що мама твоя це навмисне зробила? Здався їй хор триста разів, ага! Вона навіть музику ніколи не любила! – Але вона зараз готова куди завгодно ходити, хоч вироби з глини ліпити, аби в неї була відмовка, щоб не сидіти з онуками. Мовляв, не взяли мене на море – тепер порайтеся з дітьми самі

– Олеже, – мама була не в захваті від того, що дізналася, – як це розуміти? Тобто, як доглянути онуків, то це ви до мене звертаєтесь, як до постійної няні? А як везти на відпочинок, то це ти тещу з собою береш?

Олег уже знав, що ця розмова не закінчиться швидко. Він взагалі знав, що розмови з мамою рідко закінчуються швидко, якщо він уже щось накоїв.

– Мамо, що ти відразу все перевертаєш…

– Я перевертаю? Ось я тебе питаю – чому такі подарунки тільки їй?

Валентина нічого в сина не просила. Не було такого. У нього діти, йому є, на що витратити гроші. Але тут, як з’ясувалося, що гроші є, просто не для неї.

– Мамо, зрозумій, ти ж скрізь була, – він затнувся від збентеження. – Ти з батьком ще й за кордоном поїздила. А Людмила Олександрівна… вона, крім дачі, і не бачила нічого.

Чи полегшало їй від цього? Анітрохи.

– Якщо ми говоримо про те, хто що заслужив, то може, варто їй тоді не Кіпр показувати, а онуків частіше? Вона їх теж до ладу не бачить!

– Я щось не чула, щоб вона у вихідні їх забрала. Взагалі. З того часу, як вони пішли в сад, я щодня їх забираю, годую, залишаю на вихідні, щоб ви виспалися… Але улюблена бабуся, звичайно ж, вона!

Дружина, поки Олег розмовляв з мамою телефоном, показувала йому, активно жестикулюючи, – будь впевненіший, стій на своєму.

– Мамо, без образ, але ми зараз не про це. Це наша відпустка. Ми вирішили, хто їде. Щоб Людмилі Олександрівні не було прикро, що вона ніде не була.

– А мені не прикро? Мені, яка місяць тому тиждень жила в дитячій лікарні, щоб доглядати Єгора, поки ви працювали? Де ж була твоя улюблена теща?

– Мамо, ми ж віддячили…

– Прекрасна вийшла подяка!

Олег знав, що якщо він зараз продовжить сперечатися з матір’ю, влізе Поліна, і тоді йому доведеться розриватися між ними.

– Вибач, мамо, але квитки вже куплені.

Поліна чекала, коли чоловік закінчить говорити, і одразу запитала:

– Мама не здалася?

Олег понуро відповів.

– Вона не здалася, Поль.

Олег спочатку пропонував – або не брати нікого, або поїхати всім разом, тільки в бюджетніший готель. Але Поліна наполягла.

– Олеже, – вона заговорила так, ніби сама в це вірить, – ти глава сім’ї. Ти маєш бути твердішим. Стояти на своєму. Ми довго це планували.

– Ми вирішили, що з нами летить моя мати. Розумієш? І не треба виправдовуватися, треба сказати – так, мамо, я так вирішив. Коли ти виправдовуєшся, ти відразу стаєш винним…

Олег боявся заперечувати дружині, але, пом’явшись, сказав:

– Але, Поль… Моя мама… вона так багато для нас робить. Їй прикро, що ми її не покликали.

Як набрид! Ну, не покликали зараз – покличуть іншим разом! Можливо…

– Ми не зобов’язані її запрошувати з нами у відпустку, Олеже. Тобі три роки, що ти без мами й кроку ступити не можеш?

– Але…

– Олеже, – вона перервала його на півслові, – ми не зобов’язані. Я не хочу, щоб усю відпустку твоя мама коментувала, чому ми вибрали цей готель, а не інший.

– Або чому номер не той, їжа не та, сервіс не такий. Вона людина хороша, але дуже вимоглива… Давай з’їздимо спокійно.

Олег мимрив, погоджуючись, хоча всередині щось протестувало.

– Так-так, Поль, справу кажеш. Ти завжди маєш рацію.

Два тижні відпочинку пролетіли в атмосфері напруженого миру. Валентина демонстративно уникала теми відпустки. Іноді дзвонила, питала, як онуки, але про саму подорож не заїкалася більше.

І ось нарешті день повернення.

Перший же робочий день після відпустки виявився катастрофою. Діти, чи через зміну клімату, чи підчепивши щось на Кіпрі, злягли з температурою, так і не потрапивши в садок.

– Мені здається, вони там щось підхопили… – хмурилася Поліна, пирскаючи молодшому спрей у горло.

Ще в літаку Поліна запідозрила недобре. Діти були незвично тихими, навіть мультики на планшеті неохоче дивилися, все намагалися прилягти.

Ось і вилізло.

Старший чхнув двічі поспіль, а потім жалібно простогнав: “Голова болить”. На годиннику було близько шостої ранку. Поліна обернулася до Олега:

– Так, – сказала вона, – нам за годину на роботу. Діти в садочок не підуть. Відвези їх до своєї мами.

– До мами? – перепитав він, йому найближчого місяця ох як не хотілося маму про щось просити.

Маса подиву від дружини. Що йому не зрозуміло?

– Так, до твоєї мами! – повторила Поліна. – Ти погано чуєш? Чи теж захворів?

– Ні, але ми її не попереджали.

– То й що? Зараз зберемо їх, до семи ви приїдете туди. Куди вона може подітися о сьомій ранку?

Олег набрав номер матері, коли вони вже під’їжджали до її будинку (до останнього не наважувався). На задньому сидінні сильно кашляли діти, і йому було погано чути, тож він почав вилазити з машини.

– Мамо, привіт. Не розбудив? Діти щось розболілися після перельоту, температура… а нам на роботу треба… ми вже біля твого під’їзду. Зустрічай.

Спочатку вона мовчала. Раптом у слухавці почулися чужі голоси та дзвінок будильника… Мама комусь уривчасто відповіла і повернулася до розмови з Олегом:

– Вибач, синку, – вона паралельно шепотіла щось про “до полудня буду готова”, – я тут трішки не вдома …

Олег не випустив дітей з машини. Зачинив дверцята і трохи відійшов, щоб доросла розмова не вдарила по незміцнілій дитячій психіці.

– Як не вдома? Восьма ранку… І я чув будильник. Правда, ще щось чув… Ти гостей покликала?

– Скоріше, це я в гостях. Ну, не в гостях, а у готелі. Я тут із сусідками… ми на хор записалися! Я записалася. Вони ще з того року ходять, а я вперше поїхала з ними виступати. Ми в передмісті. Хвилююся страшно!

Олег глянув на синів через скло. Єгор і Мишко виглядали, м’яко кажучи, байдуже.

– Хор? Мам, ти ж ніколи не співала!

– Ну, ось вирішила спробувати! – Відповіла вона. – Ми тут розучуємо старовинні народні пісні, аранжування приголомшливе! Загалом, я тут із дівчатками, ми виступаємо в обід, потім і ввечері виступаємо. Буду вдома лише післязавтра, Олеже.

– Мамо, діти хворі!

– Впорайтеся якось. Візьмете лікарняний, залишитеся з ними вдома, а я, як приїду, одразу ж провідаю. Не можу піти з виступу, на мене дівчатка сподіваються.

Оце Олег втрапив. Це ж треба буде ще дружині сказати…

– Добре, мамо. Я зрозумів. Післязавтра.

Він, розтерши замерзлі на морозі долоні, заліз назад у салон і обмірковував – кому легше з роботи відпроситись?

– Тату? – Запитав, чхнувши, Єгор, – ми до бабусі підемо?

– Бабуся… бабуся, видно, стала у нас зіркою, діти. Зайнята вона. Поїдемо додому.

Він розвернув машину і, не поспішаючи, поїхав назад. Додому. До Поліни. Коли він зайшов у квартиру, Поліна, уже одягнена у чорну спідницю та сорочку, закінчувала укладати волосся у передпокої.

– Це як розуміти? – Запитала вона, коли Олег завів дітей, – ви чому повернулися?

– Мама не може, Поль, – він допоміг їй зняти з них шапки та шарфи, і продовжив, – мамі співати захотілося! Вона на хор записалася та вмотала на виступ.

Дітей віднесли до кімнати, поклавши в ліжко.

– На хор? Олеже, вигадай щось правдешнє.

– Чиста правда.

Поліна, якій і довелося дзвонити начальнику, щоб відпроситися з роботи, адже в Олега зарплата більша, і його лікарняний сильніше вдарить по бюджету, заварюючи хлопчикам ліки у вигляді шипучки, шаленіла.

– Олег, ти розумієш, що мама твоя це навмисне зробила? Здався їй хор триста разів, ага! Вона навіть музику ніколи не любила!

– Але вона зараз готова куди завгодно ходити, хоч вироби з глини ліпити, аби в неї була відмовка, щоб не сидіти з онуками. Мовляв, не взяли мене на море – тепер порайтеся з дітьми самі.

Олег вперше за довгий час відчув, що його втомлена душа вимагає справедливості, нехай навіть у такій абсурдній ситуації.

– Так вона і не повинна сидіти з онуками, Полю! І ми самі в цьому винні.

Але Поліна мала своє бачення ситуації.

– Вона зобов’язана, Олеже! У тому й річ – це її онуки, а не якісь чужі діти! Вона бабуся! Чи ми мало їй за це дякували? Подумаєш, разочок моя мама з нами відпочити злітала, все, всесвітня образа!

Олег погасив екран телефону, на якому він переглянув час. Він уже спізнюється. Але сьогодні йому захотілося відстояти свою думку.

– Але, Поль … Вона не зобов’язана, правда. Це твої слова. Ми не повинні її брати з собою, вона не повинна допомагати.

– Ти зараз за кого?

– Зараз? За здоровий глузд.

– Ти сам не наполіг на тому, щоб ми її взяли. Ок. Я беру лікарняний. Віктору Семеновичу я вже зателефонувала, відпросилася, викликатиму лікаря і братиму лікарняний.

– Нехай твої діти наступного місяця голодують, але головне, що твоя матуся може співати у хорі!

Незабаром у Валентини вже був не лише хор, а й танці, книжковий клуб, а ще побачення з головою цього книжкового клубу…

Внуків вона любила, але тепер приходила до них у гості. Поліна злилася. Олег заводив похмурі розмови на тему “мамо, ти не схаменулась?”. А Валентина вдавала, що зовсім не розуміє, про що йдеться.

Як постелилися, так і спатимуть, недолугі!

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!