На дев’ятий день прийшли лише ті родичі, які жили в місті чи селищі, розташованому поруч. Дочка та син зателефонували, сказали, що не приїдуть – з роботи не відпустять, та і їхати дуже далеко. Але й Іра, і Микита надіслали гроші.
Дев’ять днів минуло, а Олені здається, що тільки вчора чоловік сидів у кріслі навпроти та розповідав їй про нового заступника директора, який прийшов до них на завод:
– Молодий мужик, але діловий. По цехах пройшовся, потім технолога, інженерів та майстрів до себе запросив і такі запитання поставив, що деякі спітніли, на них відповідаючи, – сміявся Михайло.
Зовсім нещодавно сидів Мишко в цьому кріслі та радів життю, а сьогодні вся рідня говорить про нього в минулому часі.
І найприкріше, що за годину після початку застілля заговорили вже про інше.
– Олено, важко тобі зараз буде, – почав Микола – чоловік її молодшої сестри. – Велике господарство тобі дісталося: трикімнатна квартира, дача, машина, гараж. Усім цим Михайло сам займався. Як ти сама впораєшся?
– Ну що ти, Колю! – перервала його дружина Наталя. – Оленка ж не одна залишилася. Он скільки рідні поряд. Допоможемо! Правда? – звернулася вона до тих, хто сидів за столом.
– Звісно! – пролунало одразу кілька голосів.
– До речі, – сказав племінник Валера, – хотів з тобою, тітко Олено, потім поговорити, але якщо розмова зайшла, то я в тебе машину і гараж купив би. Якщо, звичайно, ціну не заламаєш – ми ж рідня.
– Валеро, ти занадто поспішаєш. Заповіт ще не відчиняли. Потім пів року чекати треба, доки всі документи оформлять, – спокійно сказала Олена. – Може, Мишко все не мені, а дітям залишив.
– Ось саме, Валеро, не поспішай місце застовпити, – посміхнувся Матвій, двоюрідний брат Михайла. – Тут і окрім тебе люди є.
Олена знала, що написано в заповіті чоловіка: вони це обговорювали, причому не вдвох, а вчотирьох – разом із дітьми.
Тоді так і домовилися: якщо що з Мишком станеться, все залишається їй, дружині, а якщо з нею – то чоловікові. Іра та Микита були згодні.
Вони вже жили самостійно: дочка – у Києві, син – у Львові. Там вони мали й квартири, і сім’ї, і роботу. Повертатися сюди, до рідного міста, вони не збиралися. І руйнувати життя батьків, видираючи собі шматки спадщини, не планували.
Посидівши ще кілька годин, родичі розійшлися. Олена зітхнула, і, хоч на вулиці було прохолодно, відчинила вікна, щоб провітрити. Зібрала зі столу посуд, запустила посудомийку та зайнялася прибиранням.
За годину з невеликим квартира набула свого звичного вигляду. Олена розставила по місцях вимитий посуд і зрозуміла, що більше їй сьогодні нічого робити не треба.
О восьмій годині зателефонувала дочка:
– Мамо, ну як ти? Народ уже розійшовся?
– Розійшовся. Повністю розійшовся. Я отримала пару пропозицій продати автомобіль та гараж. На мою думку, за них навіть конкуренція буде, – відповіла Олена.
– Ти знаєш, а я чогось такого й чекала. Стривай, тобі ще не одна «вигідна» пропозиція надійде. Гаразд. Я про інше хотіла з тобою поговорити. У тебе коли відпустка?
– Що ти сама сидітимеш у квартирі? Може, ти приїдеш до нас? Зміниш атмосферу, відпочинеш. У нас біля будинку чудовий парк – зі ставками та містками через ставки. Вдень сама погуляєш, а у вихідні ми з тобою кудись сходимо. Приїдеш?
– Я подумаю, – відповіла мати.
– Подумай. І не нудьгуй. Якщо що – дзвони.
Але нудьгувати Олені не дали. Не минуло й місяця, як однієї з субот на порозі її квартири з’явилася Наталя – з посмішкою на все обличчя і маленьким тортиком, купленим у сусідньому магазині.
– Ну як ти тут? Прийшла ось тебе провідати. Чим займаєшся? – поцікавилася сестра.
– Живу. На роботу ходжу. Білизну ось тільки випрала, – відповіла Олена. – А у вас як справи?
– Та все як і раніше: ми з Миколою працюємо, Свєтка в коледжі вчиться. Цього року закінчує. Матвій тут нещодавно приходив. Коля мені нічого не розповідав, але я чула, що вони про Валерку говорили.
– Що він серйозно хоче в тебе й автомобіль Михайла купити, і гараж. Думає, скільки ти за них попросиш.
– А Матвій, як я зрозуміла, теж хоче їх купити. Ось він і вмовляв Колю, щоб він з тобою поговорив і приблизно про ціну домовився. То як ти на це дивишся?
– Наташа, адже я сказала: поки пів року не пройде, я про це навіть розмовляти не буду, – відповіла Олена, ставлячи перед Наталею кухоль з чаєм і підсуваючи тарілку з печивом і пряниками.
– Ну і правильно.
Вони ще трохи поговорили: Наталя нещодавно була в селищі, тому вивалила на Олену купу новин про близьких і далеких родичів, про те, хто одружився, хто, навпаки, розлучився, хто наро.див дитину, хто вийшов на пенсію і таке інше.
Олена в селищі не була вже років сім – відколи не стало батьків – вони з Мишком двічі на рік їздили тільки на цвинтар – тому її ці новини не надто цікавили.
Вона слухала сестру не дуже уважно, іноді згідно кивала. Може, тому не одразу зрозуміла, що та сказала.
– Оленко, у вас же гараж на дві машини, а зараз там стоїть тільки одна. Ти б дала Колі ключ, він, поки ви всі документи на спадщину не оформили, туди буде нашу ластівку ставити.
– А то стоїть, бідна, під снігом та дощем, я дивлюся, прямо серце кров’ю обливається. А в гаражі таки під дахом. До того ж Михайло збирався там порядок навести, та ось не встиг.
– То Коля весь інструмент розсортує, по місцях розкладе. Перед продажем все одно порядок наводити доведеться, а в тебе все буде готове.
Олена згадала, як чоловік ставився до своїх інструментів – а в нього їх було багато, він не лише ремонтував свою машину, а й іншим допомагав. Згадала, як він не любив давати їх комусь, як казав, що добрий інструмент одні руки любить.
– Ні, Наталко. Нехай Микола не ображається, але ще рано. До того ж Микита сказав, що сам в гаражі батька розбереться. Нехай поки що все стоїть як є. А там буде видно.
Ще місяць Олена жила спокійно. А потім до неї гості із селища приїхали – Катерина, двоюрідна сестра зі своєю дальньою родичкою по чоловікові. Олена так і не зрозуміла, хто з них ким один одному доводиться.
Катерина була жінка пряма, тож почала розмову одразу ж, як увійшла до квартири.
– Олено, ми до тебе з важливою розмовою. От у Валентини донька в місті вчитиметься. Гуртожиток, звісно, дають, але сама знаєш, які там умови. А в тебе тут на одну – сімдесят п’ять квадратів.
– Пусти Лідку до себе. Валентина багато платити не зможе, але до грошей додасть те, що на городі виросло, сметанки, сільських яєць привезе. П’ять років, вважай, на продукти витрачатися не будеш. Ну що? По руках?
Гості вважали, що приїхали з вкрай вигідною пропозицією і дуже здивувалися, що Олена від неї відмовилася.
– Так, мамо, атакували тебе родичі по всіх напрямках! Не дає людям спокою думка, що десь є добро, на яке можна накласти руку, що є вільні метри, які можна привласнити, – здивувалася Ірина, коли мати приїхала до них у відпустку.
Олена провела у столиці два тижні. На вихідні туди й Микита зі Львова приїхав. Там вони про все й домовились.
Щойно Олена вступила в права спадщини, продали все майно та купили їй невелику однокімнатну квартиру в Києві, неподалік того місця, де жила Ірина з родиною.
Олена влаштувалася на роботу в аптеку, яка знаходилася поряд з її домом, і тепер бачилася з дітьми та онуками набагато частіше.
З ріднею вона розмовляла телефоном, а ось свою адресу повідомляти не поспішала. Як кажуть, – від гріха подалі…
Залишайте свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки!
