Олена відчула, що саме ця хвилина стала початком нового життя, де сини стали дорослими і, ніхто її більше не скривдить…

Подруга забігла до квартири із таким захопленим обличчям, що не залишалося сумніву, є новина.

– Олено, кого я сьогодні бачила!

– Ну і кого?

– Твого колишнього.

– Діано, ти про що? Адже чудово знаєш, що я начебто не маю ні колишніх, ні справжніх.

– Аркадія.

– Ти серйозно?

Олена не могла в це повірити, того, хто шістнадцять років тому зник, дізнавшись, що вона при надії й, що у неї будуть двійнята.

– Я його одразу й не впізнала, а він, видно, так і не зрозумів, хто я така, – продовжила розповідати подруга. – Ми з ним чи не чолами в крамниці зіткнулися.

– Подорослішав сильно, скоріше постарів. Я б його і не впізнала, якби не цей шрам на щоці у вигляді куточка. Гукнула його на ім’я, він на мене так уважно подивився і знизав плечима.

– Ну, я йому й висловила все, що про нього думаю. Як він тебе з двома хлопцями кинув, як тобі важко було, а він жодного разу не показався.

– А він що?

– Щось промимрив, про важке життя. Я обернулася і пішла. Звісно, ​​не витримала, озирнулася. Він усе ще дивився мені слідом, немов згадуючи минуле.

– А як виглядав?

– Не дуже. Весь якийсь пом’ятий, одяг старий і дешевий.

– Де тинявся стільки років? Вже хлопцям моїм шістнадцять минулого місяця виповнилося, – і схаменувшись, запропонувала. – Діано, пішли чай поп’ємо. Що ми в передпокої стоїмо?

– Олено, ти що все ще думаєш про нього?

– До сьогодні, навіть не згадувала!

– Тоді скажи чесно, що в тебе з тим чоловіком, з яким я тоді тебе бачила? – Запитала подруга, прямуючи на кухню слідом за господинею.

– З Костею? – на обличчі Олени майнула ніжна усмішка. – Він на мене не звертає уваги. Кому потрібна жінка із двома дітьми.

– Ну, твої синки на дітей зовсім не схожі. А цей Костя дивився на тебе такими закоханими очима.

– Ну, ти теж скажеш…

…Вони товаришували у школі, потім у коледжі. Діана одразу після коледжу вийшла заміж, тоді була вже на четвертому місяці. У неї донька з’явилася, і за три роки розлучилася.

Олена через рік після подруги стала мамою двох хлопчаків. Ось тільки чоловіка в неї зовсім не було. Батьки взяли їй двокімнатну квартиру в іпотеку, за яку тільки недавно розрахувався.

На роботу пішла, коли хлопчикам виповнилося два роки, і вона віддала їх у ясла. Просто у батьків не було можливості утримувати їх трьох.

І звичайно, подруги не проти були посидіти, поговорити. Олена почала готувати чай і запитала:

– Як там твоя Єва?

– Десятий клас закінчила без трійок. Через рік вступатиме, але сумніваюся, що в інституту на бюджет пройде. Не пройде, до коледжу піде.

– Вона ж у тебе добре вчилася.

– Коли це було? Зараз у неї в голові не навчання, а хлопчики.

– Нашою з тобою дорогою піде? – Усміхнулася Олена.

– Ось я цього і боюся, – і щоб закінчити цю тему, запитала. – А твої спортсмени як?

– Усе м’яч ганяють. Вчитися зовсім не збираються. Не знаю, як дев’ятий клас закінчать. Усі вчителі їх лають, але всі чомусь не надто високі бали ставлять.

– Вони замість школи, все на тренуваннях і зборах пропадають. Добре, хоч їх там годують. Нещодавно якийсь контракт уклали.

– То їм же всього шістнадцять.

– Спортсменам можна й в шістнадцять.

– Тобі будуть гроші приносити, – з ноткою заздрощів у голосі сказала Діана.

– Щось не віриться.

– Вони ж у тебе на все місто відомі футболісти.

– Ой, Діанко, я вже й мріяти боюся. Ти ось одну дочку підіймаєш, і твій колишній тобі аліменти платить, а я двох виховую. Зовсім нема на кого сподіватися. Добре, хоч батьки квартиру купили.

Наговорилися, і подруга пішла. А в голову Олени знову думки про своїх ненаглядних синочків полізли:

– А й справді, стали б їм платити тисяч по десять на місяць. Холодильник новий купили б. Цей тільки торохтить. І пральна машина стара.

– Мені б туфлі купили, які я тоді бачила, – і мрії злітали все далі й далі. – Можна б і ремонт у квартирі зробити. Ми за шістнадцять років навіть шпалери жодного разу не змінювали.

Сини залетіли у квартири, як ураган.

– Мамо! – Василь узяв її за талію, підійняв та закрутив.

– Відпусти! Впустиш! – Закричала Олена.

Невеликий політ і вона опинилася на руках іншого сина.

– Ви що, з глузду з’їхали? – крикнула на них мама, коли опинилася на підлозі, але очі просто сяяли в передчутті чогось незвичайного.

– Мамо, нам гроші на картки за цей місяць переказали, – почали розповідати сини, перериваючи один одного.

– З кожним уклали контракт, переказуватимуть щомісячно. Правда там податки шалені, по сто п’ятдесят залишається.

– Чого по сто п’ятдесят? – не зрозуміла Олена. – Гривень?

– Тисяч.

– У місяць сто п’ятдесят тисяч? – Рот мимоволі роззявився, а очі округлилися.

– Так, на кожного.

– Та ви що?

– Мамо, це лише на два роки. Потім ми справжній контракт укладемо…

– А якщо до топклубу потрапимо…

– Мамо, збирайся!

– Навіщо?

– Купимо тобі все, про що ти мріяла.

– Тепер ми дбатимемо про тебе!

Це просто диво! Її сини, яких вона вважала дітьми, влаштували їй справжнє свято.

У бутику їй купили одяг, про який вона лише мріяла. Зайшли в іншу крамницю, купили пристойний ноутбук і телефон.

У третій – обрали холодильник та пральну машинку. І все для неї. У крамниці сказали, що холодильник та пралку привезуть за три дні, але сини домовилися, і обіцяли привезти за три години.

Щасливі повернулися додому. Сини пішли гуляти, а Олена залишилася чекати, коли привезуть покупки. Крім того, так хотілося обновки приміряти, чим одразу й зайнялася.

Замучена проблемами жінка, яка щодня дивилася на неї із дзеркала, раптом перетворилася на красуню. Поправила зачіску, підвела губи та очі. Красуня!

І тут у передпокої задзвенів дзвінок домофона. Кинулася туди:

– Хто?

– Ваш холодильник і пральну машинку привезли, – пролунав байдужий голос.

Швидко прибрала з передпокою все зайве.

Двері відчинилися. Зайшов вантажник, видно старший, і спитав:

– Господарочко, куди ставити?

– Прямо тут у коридорі й лишіть!

Заштовхали холодильник.

– Не зачиняйте! – попередив старший. – Зараз пралку занесемо.

Олена не могла намилуватися на холодильник. Хіба його порівняєш зі старим вітчизняним. Занесли пральну машинку.

– Господарочко, ми вільні?

– Так. Дякую!

І тут вона зустрілася поглядом з іншим вантажником. То був Аркадій. Він упізнав її й не міг відірвати погляду.

– Аркадію, пішли! – ляснув його по плечу старший.

– Петровичу, я затримаюся. Все одно це останні.

– Що, знайому зустрів?

– Ага.

– Ну, залишайся! – І вийшов.

– Привіт, Олено! – Промовив непроханий гість, відверто розглядаючи її. – Ти все ще гарна.

– А ти чого втік, коли дізнався, що я в положенні?

– Молодий був, не готовий до сімейного життя, – і раптом додав. – Запроси зайти! Посидимо, поговоримо!

– Ну, проходь на кухню! Поговоримо.

Той зняв старі кросівки та впевнено попрямував на кухню. Там одразу сів за стіл. Слідом зайшла Олена:

– Ну, розповідай, ​​як жив!

– Ти, хоч чай приготуй!

– Приготую.

– Потріпало мене життя, – почав гість голосом ділової людини. – Нещодавно повернувся назад, так би мовити, на малу батьківщину. Подругу твою зустрів.

– Вона в нашу крамницю заходила. Побачила мене, нагрубила і пішла. Я навіть про тебе не встиг розпитати. Хотів завтра знайти тебе, а ти вже сьогодні знайшлася. Видно доля.

– Що це ти згадав про долю?

– Роки своє беруть.

– Ах, он воно що? – Поставила на стіл кухоль з чаєм, підсунула печиво. – Ближче до старості, значить, треба десь прилаштуватись.

– Твоя подруга сказала, що у нас з тобою діти. Їм уже скільки? Років по десять-дванадцять?

– Значить, років десять-дванадцять? – Олена не могла стримати сміху.

– А скільки?

– Ти ж сказав, що наші діти, значить, повинен знати по скільки.

– Ну, забув трохи, – і додав діловим голосом. – Дітям все одно потрібний батько. Одній важко їх підіймати.

– А де ж ти був раніше?

– Я ж кажу: потріпало мене життя.

– Ось що, “батьку”! – рішуче промовила Олена. – Не потрібний моїм синам такий татусь, як ти. Допивай чай і щоб я тебе більше тут не бачила.

– А ось прийдуть наші пацани, і ми в них запитаємо, чи потрібен їм батько, чи ні. Для хлопчиків батько – опора та захист.

– Ти опора та захист? Як чоловік і батько – ти пусте місце. Сказала ж, допивай чай і йди!

– А я сказав, що почекаємо наших синів, і там побачимо! – Упевнено промовив непроханий гість.

Двері в передпокої відчинилися і зайшли сини.

– Що за шум? – на кухню зайшов Віктор, глянув на гостя. – Мамо, це хто?

– Ваш батько! Прогуляв десь усе життя, а тепер вирішив у нас пожити.

– Васю, іди сюди! – З іронією сказав Віктор. – Тут наш тато з’явився.

– Ух, ти! – Зайшов другий син. – Мамо, а як він тут опинився?

– Він вантажник, розвантажував наш холодильник і пральну машинку. Впізнав і вирішив залишитися назавжди.

– Я… .

Новоспечений татко вирішив підвестися і, щось сказати, але на плече йому опустилася, зовсім не дитяча рука одного із синів:

– Сидіти!

– Мамо, наш тато хоче до себе додому. Ти не проти? – Запитав другий син.

– Ні.

– Тоді ми його проведемо. А то вже темніє.

– Вітю, ви що надумали?

– Нічого, просто проведемо його. Ми його пальцем не торкнемося.

Брати підійняли гостя за плечі:

– Ходімо!

Той побачив, що хлопці на пів голови вищі за нього і, далеко не слабкі, й чомусь йому захотілося піти звідси швидше і без будь-яких провожатих.

Щойно за ними зачинилися двері, Олена кинулась до вікна.

Ось вони вийшли із під’їзду. Було видно, що її колишньому було некомфортно йти у супроводі цих хлопців, які б могли бути його синами. Ось хлопці поплескали йому по плечах і щось сказали на прощання.

І той пішов, низько опустивши голову.

А Олена відчула, що саме ця хвилина стала початком нового життя, де сини стали дорослими, і ніхто її більше не скривдить.

Вона згадала, що досі ходить у новій сукні та туфлях, і давно вже час переодягнутися. Проходячи повз дзеркало, зупинилася, ще раз оглянула себе:

– Цікаво, а якщо я завтра так прийду на роботу, Костя зверне на мене увагу? Потрібно спробувати! А раптом щось із цього вийде…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки!