– Зрозуміло, ти нам допомагати відмовляєшся! А ти розумієш, що це егоїзм? Ти своє життя добре прожила, а  чому не хочеш нам допомогти? – Роздратовано спитала дочка

– Мамо, коли ти вже звільнишся? – роздратовано спитала у Надії Вікторівни її дочка Катя. – Мені навіть перед чоловіком незручно!

– І чим же я засмучую Його Величність Зятя? – Поцікавилася мати.

– Та тим, що всіх дістала твоя робота! Ти вже три роки отримуєш пенсію, ми так сподівалися, що ти допоможеш нам із дітьми!

– Якби я знала, що ти продовжиш працювати, я б на Янку не наважилася, почекала б ще кілька років, – сказала Катя.

– Дітей, я чула, батьки для себе приводять, а не для дідуся з бабусею. Я ж тебе ніколи не квапила, ні з Микитою, ні з Яною, онуків у вас не вимагала, це було ваше з чоловіком рішення, – здивувалася Надія Вікторівна.

– Звісно, ​​наше. Але коли ми його приймали, то розраховували, що ти підеш на пенсію. А тепер ми зашиваємось, – відповіла дочка.

– Он подивися, твої колеги – і Ольга Сергіївна, і Валентина Василівна – звільнилися і сидять з онуками.

– Це був їхній вибір, я поки що не можу собі цього дозволити.

– Ольга Сергіївна відпустила невістку, мамо, не дочку, а невістку, на роботу, коли їх Мишкові всього пів року виповнилося!

– А Валентина Василівна торік із травня до кінця вересня прожила з онуками на дачі. З трьома! Мамо, з трьома! На ній ще й дача була, – Катя продовжила закликати матір до сумління.

Але Надія Вікторівна знала, що син із невісткою виділили Ользі Сергіївні окрему кімнату у трикімнатній квартирі, а її турботою був лише маленький Мишко, причому, лише вдень, та лише з понеділка по п’ятницю.

При цьому Ольга Сергіївна жила на повному забезпеченні сина, а свою двокімнатну на цей час здала. У сина з невісткою щойно почав розвиватися свій бізнес, і ні про яку декретну відпустку не могло бути й мови.

Син звернувся до матері, одразу виклавши їй усі умови. Вона погодилася та звільнилася, навіть не допрацювавши два місяці до виходу на пенсію.

Валентина Василівна мала іншу ситуацію – її попросили проводити з онуками на дачі чотири-п’ять місяців: торік, у травні, з нею жили двоє дошкільнят трьох і п’яти років, у червні до них додався третьокласник Антон.

До того ж дача у зятя Валентини Василівни була не руїна якась, а міцний комфортабельний будинок. І весь цей час із ними жила нянька дітей.

Жодних грядок на ділянці не було – лише декоративні рослини, які доглядав садівник, що приходив двічі на тиждень.

Два тижні у серпні, чи на початку вересня, вся родина, разом із бабусею, провела десь біля моря. Валентина Василівна відпочивала – плавала та їздила на екскурсії, а дітьми займалися батьки. У жовтні бабуся звільнилася. Наступного року планується те саме.

На таких умовах, звичайно, і Надія Вікторівна не відмовилася б звільнитися, та проводити час з онуками, але їй пропонували зовсім інше.

– Мамо, тобі всього й треба буде приїжджати до нас вранці й займатися Янкою – погодувати, погуляти, покласти спати після обіду.

– Можна денний сон поєднати з прогулянкою – у Микити саме о пів на другу уроки закінчуються. Поки ти за ним сходиш, вона у візку й виспиться.

– Уроки Микита робить сам, треба лише перевірити. Я приходжу о шостій – о пів на сьому, і ти вільна, можеш їхати додому, – умовляла Надію Вікторівну Катя.

– Знаєш таке прислів’я, дочка: «Гладко було на папері, але забули про яри»?

– Що ти маєш на увазі?

– А те, щоб приїхати до вас о пів на восьму, я мушу не пізніше сьомої ранку влізти в переповнений автобус, який іде з нашого району до центру.

– А в мене вже не так багато сил, щоб конкурувати зі студентами, які живуть у гуртожитку, що стоїть поруч із зупинкою.

– Ти можеш вийти раніше, та приїхати у попередньому автобусі.

– Можу, тільки для цього мені треба буде вставати щоранку о шостій годині, – відповіла мати. – Потім, ти впевнена, що я щодня зможу з візком ходити зустрічати Микиту?

– А якщо дощ, мороз? А якщо Яна захворіє, чи просто вередуватиме? Може, варто Микиту оформити в групу подовженого дня, а ти його будеш після роботи забирати?

– Мамо, ну уяви собі: я після роботи, втомлена, мушу ще в школу тягнутися! До того ж тоді ввечері треба буде з ним уроки робити, тому що в продовженні він все одно нічого до ладу не зробить, – відповіла Катя.

– Донечко, є дуже простий вихід – ти вийдеш на роботу, коли Яна піде в садок. Микита на той час навчатиметься у п’ятому класі, додому приходитиме сам.

– Мамо, ти не розумієш! Нам доведеться ще два роки на всьому заощаджувати – ми й так минулого року все літо на дачі у свекрухи простирчали, я хотіла наступного літа хоча б у Туреччині відпочити! Невже ти не розумієш? – обурилася Катя.

– Розумію. Дуже добре розумію. Я теж хотіла б. Але не виходить. А якщо я звільнюсь, то відпочиватиму тільки на лавці біля під’їзду. І ніякого мені санаторію на одну пенсію, – відповіла мати.

– Не прибідняйся, не треба. У тебе непогана пенсія – майже вісім тисяч. Ось у нашої сусідки – Зої Олексіївни – чотири. І нічого, вона якось виживає, – повідомила дочка.

– А я не хочу виживати. Невже я відпрацювала сорок років для того, щоб виживати? – Запитала Надія Вікторівна.

– Ну, добре, попрацюєш ти ще три-чотири роки, а потім все одно на одну пенсію житимеш. Який сенс тягнути? А так заразом і нам допоможеш, – не заспокоювалася дочка.

– Дуже великий сенс! Я за ці чотири роки збільшу свою «подушку безпеки», а може, знайду якийсь спосіб нескладного підробітку.

– Зрозуміло, ти нам допомагати відмовляєшся! А ти розумієш, що це егоїзм? Ти своє життя добре прожила, а  чому не хочеш нам допомогти?

Катя пішла від матері скривджена. А Надія Вікторівна задумалася над останніми словами доньки. Невже Катя і справді вважає, що в матері вже жодних інших інтересів та планів бути не може?

А наступного дня Надії Вікторівні зателефонувала сваха – свекруха дочки.

– Звичайно, Надія, не чекали ми, що ти всіх нас так кинеш, – заявила вона. – А могла б назустріч доньці піти.

– Валентино, а сама ти чому не звільняєшся? Ти ж теж пенсіонерка, – зауважила Надія Вікторівна.

– Так у мене пенсія менша за твою!

– Але ж Микола Ілліч працює, і пенсію отримує – невже вам із ним двох пенсій та зарплати не вистачило б? А я сама себе забезпечую!

– Слухай, я маю до тебе пропозицію, заявила Валентина. – Ти двокімнатну свою продай – навіщо тобі одній така житлоплоща? Купи собі щось скромніше.

– А різницю поклади на свою «подушку», якщо тобі так треба. І сама будеш спокійною, і дочці допоможеш. Частину грошей зможеш і молодим підкинути.

– Валю, ми з чоловіком доньку виховали, дали їй освіту, заміж видали з посагом – зі своєю квартирою, де вони зараз живуть.

– Тепер я сама залишилася – що ви хочете з мене взяти? Може, вашому синові варто подумати, як більше заробляти, щоб сім’ю утримувати? – запропонувала Надія Вікторівна.

– Так, правду твоя Катька сказала: з тобою каші не звариш! Рідній дочці допомогти не хочеш! Хто б мені таке сказав, я не повірила б, – зітхнула Валентина і поклала слухавку.

А Надія Вікторівна весь вечір розмірковувала, що, може, справді, варто було погодитись та допомогти родині доньки?

Але вранці всі сумніви пішли, бо жінка подумала, що попереду ще півтора-два десятки років, і вона сама вирішуватиме, як їх прожити. Бо на доньку ніяких сподівань вона не покладала…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Надія, відмовивши доньці? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.