Я тобі нічого не винна…

– Мамо, привіт! Як справи, як здоров’я, чим займаєшся?

– Привіт, дочко. Та ось займаюся продажем будинку, покупці знайшлися, і хорошу ціну пропонують.

– Ось і правильно. Давно тобі казала, щоб продавала і до нас у місто перебиралася. Такий будинок величезний, і ти живеш одна. Потрібно щось підібрати тобі відповідне, можу допомогти.

– Так є у мене на прикметі квартирка гарна, недалеко від вас. Терміново продають дуже низька ціна. Вірочка, моя подруга, близько там живе, підказала.

– Ну, чудово. Могла б мене попросити, разом знайшли б щось. А гроші залишаться ще від продажу будинку?

– Звісно, ​​залишаться. Я їх на вклад у банк покладу, під відсотки, і житиму на них. Адже пенсія, сама знаєш, мізерна. Поживу хоч для себе.

– На море з Вірою хочу з’їздити. Як наших мужиків не стало, ми нікуди багато років не їздили, хочеться відпочити.. Посудомийку купити хочу, давно мріяла про неї.

– У сенсі в банк? Куди тобі стільки? Скільки там тобі треба? Ми з Ігорем планували машину нову купити, думали ти нам додаси, а ти на моря он зібралася!

– Посудомийку закортіло! У мене навіть її немає, і нічого, живу якось. Ти ж знаєш, що нам вічно не вистачає грошей.

– Іро, вам уже по сорок років, вчіться самі жити і заробляти на свої хотілки. Ми з батьком і так допомогли вам – квартиру купити, меблі. Може тобі та Ігорю іншу роботу пошукати, раз вам не вистачає?

– Та куди вам було гроші витрачати, ви своє вже пожили, а нам, молодим, зараз складно гроші відкладати. Взагалі батьки для того і потрібні, щоб допомагати!

– Це що ж, я до кінця днів своїх повинна забезпечувати вас тепер? Цей будинок ми з батьком звели, тебе вивчили, заміж віддали, житлом забезпечили.

– Живіть, працюйте. А мені коли жити? У мене не так багато часу залишилося, років вже скільки.

– Зрозуміло. Ну, живи, як знаєш. Будемо тоді брати кредит. Ігор придивився хорошу машину, на тебе розраховували, а ти он як заспівала. – Єдиній дочці не хочеш допомогти.

– По морях краще ж роз’їжджати, гроші витрачати та банк виручати. У тебе взагалі-то онук ще є. Могла б йому виділити щось.

В Олени Сергіївни залишився неприємний осад після розмови з дочкою. Думала, та потішиться за неї, але ні. Ще й звинуватила. Ну, нічого, нехай звикає.

**”

– Так, Олено, – штори повісили, меблі розставили, можна й чайку попити. У мене ось булочки з собою, печиво, іди став чайник. А що ж Ірочка твоя з Ігорем не допомогли з переїздом? Чи захворіли?

– Ага, захворіли! Заздрістю. Гроші їм мої потрібні були, образилася донька, що на машину не дала.

– Та вже ж. Не ображайся, але скажу, що думаю. Іра ваша завжди була споживачем та егоїсткою. Ви їй ніколи ні в чому не відмовляли. Найкраще вбрання, магнітофони, – все було.

– Весілля таке зіграли їм, квартиру купили і все мало. Матвію, онуку, оплачувала репетиторів, гуртки, телефони купувала, –  це теж допомога, і не мала.

– І ось тепер, коли ти оговталася від втрати чоловіка, вирішила жити на своє задоволення – погана стала.

– Ще й Ігор масла  у вогонь підливає. Менше б на груди приймав! Не хотіла тобі говорити, але я часто бачила його не тверезим.

– Нічого, звикнуть. Зробили з мене якогось мамонта стародавнього, якому вже нічого не потрібно. – А я ж, Вірочко, все життя мріяла танцювати. Так-так, не смійся. Вальс, танго..

– Ми з Віктором моїм часто вдома вмикали музику та танцювали. І так добре було, ніби в молодість поринули.

– Слухай, у нас у Будинку культури нещодавно відкрили гурт, там танцювати навчають. Молодь не ходить, а таких, як ми – повно. Іди і записуйся, прямо завтра! І нікого не слухай. Потрібно виконувати свої мрії!

Олена Сергіївна так і зробила. І була цьому рада, –  їй дуже сподобалася дружня атмосфера та вчитель з танців. У неї співала душа, коли вона під музику кружляла в танці. Їй здавалося, що Вітя, коханий чоловік, поряд.

– Бабусю, привіт! Мама сказала, що ти переїхала в місто? Скинь адресу, у гості забіжу. Батьки злі на тебе, що гроші затиснула. Не звертай увагу, бабу, їм завжди всі винні.

– Якщо треба допомогти, ти скажи. У мене випускний скоро, готуюся до іспитів, але знайду для тебе час!

– Дякую, онучку. Я рада, що ти виріс таким чуйним і добрим. Запам’ятай на все життя – гроші, це не головне в житті.

– За них не купиш щастя! Але добре, коли вони є. Для цього потрібно добре заробляти, тож вибирай професію з розумом!

– Та я в айтівці хочу податися, мені подобається, і грошова професія. Хочу ні від кого не залежати, не бути, як мої батьки, –  вічно ниють.

– Це добра справа, Матвію. Вчись, а я допоможу, чим зможу.

Олена Сергіївна звикала до нового способу життя, і, як це не дивно, їй все подобалося. Продаючи будинок, вона боялася, що не приживеться в місті, нудьгуватиме за звичним тихим і розміреним життям.

Дочка періодично дзвонила, іноді заїжджала у гості. Відчувалося, що вона ще скривджена на матір. Олена Сергіївна вдавала, що не помічає цього.

Якось Ірина заїхала без попередження та випадково почула, як Олена Сергіївна розмовляла телефоном із якимось чоловіком.

– Мамо, у тебе що, наречений з’явився? Двері були відчинені, я зайшла і випадково  почула вашу розмову.

– Так, у мене є чоловік. Розумію, що у моєму віці це, мабуть, уже дивно. Але я жива людина, і теж хочу бути щасливою.

– Ого, несподівано… І хто він, цей альфонс?

– Він не альфонс. Його звуть Павло. Його син викладає танці, на які я ходжу. Павло приїхав до нього в гості з Італії і прийшов подивитися, чим син займається. Там ми й познайомились.

– І, коли вже пішла така розмова, я оформила закордонний паспорт і їду з ним в Італію. Хочемо там розписатись. Хотіла тобі розповісти перед від’їздом.

У Ірини округлилися очі.

– Мамо, яка Італія, ти збожеволіла? Одружуватисч? Вибач, але це маячня якась. На старості років таке витворяєш! Батько був би в шоці!

– Батька нема, а я є. І хочу прожити залишок життя так, як хочу. Я тобі нічого не винна, доню! Я дала все, що могла. Далі – самі.

– Цю квартиру я здаватиму, гроші підуть Матвію, допомагатиму йому.

Двері за Іриною зачинилися. Олена Сергіївна сіла у крісло та посміхнулася. Життя продовжується, і треба радіти кожному дню! Вона має право на щастя в будь-якому віці,  – і нікому нічого не винна…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте про вчинок матері? Якщо вважаєте розповідь цікавою, – ставте вподобайки!