— Оленка, ти пошкодуєш! — верещав Ігор, намагаючись струсити з себе картопляне лушпиння. — Я тобі влаштую!

— Ставай до плити, гості прокинулися і хочуть гарячого! — грубий поштовх у бік вирвав мене зі солодкого, короткого сну. — Час уже восьма, а в тебе ще й кіт не валявся. Люди солянку чекають, похмелитися треба!

Я насилу розліпила очі. Голова була важкою, як чавунний казан. Вчора я лягла о четвертій ранку, перемивши гору посуду після новорічного застілля.

Наді мною нависав Ігор. Мій чоловік. Вигляд у нього був пом’ятий, обличчя набрякле після вчорашнього. Він стояв у самих боягузах, почухуючи волохатий живіт, і дивився на мене з неприхованим роздратуванням.

— Ігорю, ти час бачив? — прохрипіла я, натягуючи ковдру на голову. — Восьма ранку. Друге січня. Які гості? Яка солянка? Ти обіцяв, що сьогодні ми відпочиваємо. Ти обіцяв, що сам усе зробиш, якщо твої друзі залишаться.

— Обіцяв, не обіцяв… — буркнув він, стягуючи з мене ковдру. Холодне повітря кімнати обпекло шкіру. — Обставини змінилися. Пацани прокинулися, труби горять. Їм закусити треба. А я що, баба — біля плити стояти? Твоя це справа. Давай, підривайся, не ганьби мене перед людьми. І пива холодного з холодильника дістань, поки готуєш.

Він розвернувся і вийшов зі спальні, залишивши двері навстіж. З коридору доносився гучний регіт його друзів, дзвін пляшок і запах перегару, змішаний з ароматом мандаринів та ялинки. Цей запах викликав нудоту.

***

Я сиділа на краї ліжка, опустивши ноги в капці, і намагалася усвідомити, що відбувається.

Я — лікарка-терапевтка. Весь грудень я працювала на знос, приймаючи натовпи пацієнтів, що кашляли та чхали. Я мріяла виспатися у свята. Просто лежати, дивитися фільми та їсти салати.

Ігор не працює вже три місяці. Його звільнили з чергового місця «через несправедливість начальства» (читай: за пиятику та прогули). З того часу він лежить на дивані, грає у приставку і міркує про те, який несправедливий світ до талантів.

Весь цей банкет оплатила я. Я купила продукти, я накрила стіл, я прибирала за його друзями-халявщиками, які приперлися 31-го числа без запрошення і без подарунків.

«Ленусь, ну це ж мої братани! Не будь такою…!» — умовляв Ігор, коли я побачила на порозі трьох здорових лобів з дружинами.

І я стерпіла. Заради свята. Заради «миру в сім’ї».

Я вийшла на кухню. І зупинилася у дверях.

Це була не кухня. Це був полігон після бомбардування.

Гора брудного посуду в раковині височіла небезпечною вежею. На столі — засохлі скоринки хліба, калюжі від пролитого вина, недопалки в тарілках з недоїденим олів’є. На підлозі валялися порожні пляшки, конфетті та розтоптані шпроти.

За столом сиділи троє друзів Ігоря. Вигляд у них був такий самий пом’ятий, як і в мого чоловіка.

— О, господарка! — загорлав один із них, лисий, з татуюванням на шиї. — Ну нарешті! Оленко, давай соляночку! Душа горить!

— І огірочків солоних дістань! — додав другий, копирсаючись виделкою в банці з грибами. — А то ці скінчилися.

Ігор сидів на чолі столу, розвалившись на стільці.

— Чула? Давай швидше. Мужики чекати не люблять.

Я підійшла до плити. Там стояла величезна каструля, в якій я вчора варила холодець. Порожня. Вони зжерли все. П’ять літрів холодцю за ніч.

Всередині мене щось клацнуло. Тихо так, але виразно.

Я подивилася на свої руки. Червоні, обвітрені від постійного миття рук на роботі та посуду вдома. Без манікюру, бо «дорого, краще купимо пива пацанам».

— Солянку, значить? — тихо запитала я.

— Ну так! — гаркнув Ігор. — Чого стоїш? Вода у крані є, м’ясо у холодильнику. Вперед!

І тут сталося те, що стало останньою краплею.

Один із гостей, товстий, із сальним волоссям, потягнувся за цигарками. Зачепив ліктем мою улюблену вазу з квітами, яку подарувала мені вдячна пацієнтка. Ваза впала на підлогу. Дзвін розбитого скла різонув по вухах. Вода розтеклася по лінолеуму, змішуючись із брудом та недопалками.

— Опа! — зареготав гість. — На щастя! Оленко, прибери, а то поріжемося. І давай швидше із супом, бо я зараз блювону.

Ігор навіть не подивився на уламки. Він дивився на мене з викликом.

— Ну? Чого застигла? Ганчірку в зуби та прибирай!

Лють.

Вона піднялася в мені гарячою хвилею, змиваючи втому, страх, звичку терпіти.

Я підійшла до раковини. Взяла брудну, жирну сковорідку із залишками пригорілого м’яса.

Повернулася до столу.

— Жерти хочете? — запитала я голосно.

— Ну! — хором відповіли мужики.

— Тримайте!

Я з розмаху жбурнула сковорідку на середину столу. Прямо в залишки салатів. Жир, шматки м’яса, майонез розлетілися на всі боки, заляпавши їхні обличчя, майки, стіл.

— Ти що, хвора?! — вискнув Ігор, підхоплюючись. — Ти що робиш?!

— Я годую гостей! — закричала я. — Гарячого хотіли? Отримуйте!

Я схопила відро зі сміттям, яке стояло під раковиною і було переповнене.

— А це на десерт!

Я вивалила вміст відра прямо на стіл. Очистки, порожні пачки, недоїдки посипалися на їхні коліна.

— А-а-а! — закричали гості, схоплюючись і обтріпуючись. — Ігорян, твоя баба скажена!

— Геть звідси! — рявкнула я, хватаючи швабру. — У вас одна хвилина! Хто не сховався, я не винна!

— Оленка, ти пошкодуєш! — верещав Ігор, намагаючись струсити з себе картопляне лушпиння. — Я тобі влаштую!

— Я тобі вже влаштувала! Геть!

Я почала махати шваброю, як берсерк сокирою.

Друзі Ігоря, штовхаючись і лаючись, ломанулися в коридор. Вони навіть взуття не вдягали, хапали куртки й вилітали на сходовий майданчик у шкарпетках.

Ігор залишився один. Він стояв посеред кухні, брудний, жалюгідний, у боягузах і майці.

— Ти… Ти всіх розігнала! — прошипів він. — Ти мене зганьбила!

— Я тебе зараз ще й бездомним зроблю! — пообіцяла я.

Я побігла до спальні.

Схопила його речі, що валялися на стільці. Джинси, светр.

Повернулася в коридор.

Відкрила вхідні двері.

Викинула манатки на сходи.

— Вали за ними!

— Ти не маєш права! Це моя квартира!

— Це квартира моєї мами! Ти тут навіть не прописаний! Ти нахлібник! Альфонс!

— Я поліцію викличу!

— Викликай! Я їм покажу, як ти меблі ламаєш! І як ти на мене замахувався! У мене синець на руці залишився, коли ти мене вчора штовхав! Зніму побої, і ти сядеш!

Він злякався. Позадкував.

— Лен, ну ти чого… Ну давай поговоримо…

— Розмова закінчена! Ключі!

— Що?

— Ключі від квартири! Сюди! Швидко!

Він спробував прослизнути повз мене в кімнату. Я перегородила йому шлях шваброю.

— Або ключі, або я зараз дзвоню твоєму начальнику (колишньому) і розповідаю, як ти його склад обкрадав! Ти ж хвалився по п’яному!

Це був удар нижче пояса, але він спрацював. Ігор знав, що там справді рильце в пушку.

Він побілів.

Тремтячими руками попорпався в кишені джинсів, які валялися на підлозі (він встиг їх схопити). Дістав зв’язку. Жбурнув мені під ноги.

— Подавись! Стерво!

— Геть! — я тицьнула його шваброю в груди.

Він вискочив на майданчик, босий, у куртці нарозхрист.

— Я повернуся! Я тобі вікна поб’ю! — волав він, натягуючи штани на сходах.

— Спробуй! Я тут же дзвоню в 102!

Я захлопнула двері.

Закрила на всі замки.

Накинула ланцюжок.

Ноги підкосилися. Я сповзла на підлогу.

Серце калатало так, що в очах темніло.

У квартирі стояла тиша. Тільки чути було, як капає вода з крана на кухні.

Я сиділа на підлозі, серед розкиданих речей, у брудному халаті.

І посміхалася.

Встала.

Пішла на кухню.

Згребла все зі столу у великий чорний мішок. Посуд, їжу, сміття. Все, до чого вони торкалися.

Мені не шкода тарілок. Куплю нові.

Відкрила вікно. Морозне повітря увірвалося у квартиру, видуваючи запах перегару та зради.

Потім зайшла у ванну. Змила з себе бруд, піт, втому.

Одягла чисту піжаму.

Замовила доставку. Найдорожчий сет ролів та пляшку вина.

Подзвонила майстру по замках.

— Терміново. Подвійний тариф.

Увечері, коли замки були нові, а квартира сяяла чистотою (я викликала клінінг, гуляти так гуляти), я сиділа на кухні.

Ялинка миготіла вогниками.

Я їла роли, пила вино і дивилася улюблений серіал.

Телефон пілікнув. СМС від Ігоря: «Ленусік, впусти, холодно. Я все пробачу».

Я розсміялася вголос.

«Я все пробачу». Яка нахабність.

Я заблокувала його номер. І номери всіх його друзів.

Завтра на роботу. Але я піду туди з легким серцем.

Бо вдома мене чекає тиша, спокій та чистота.

І більше жодної солянки для чужих мужиків.