– Олено, яка ж ти дріб’язкова! Ну тобі шкода, чи що? Ми з тобою сім’я чи хто?
– Шкода! – випалила Олена чоловікові. – Адже ти сам казав, що машина не потрібна. Що автобус зручніше, а таксі дешевше. То з чого раптом ти зараз ображаєшся?
– Ну, казав, то й що? Вона вже є, стоїть під будинком. Тобі поділитися важко?
– Складно мені було всі ці три роки, поки я спину надривала, щоб на цю машину заробити. А ти в цей час сидів, склавши лапки, і спостерігав за мною з дивану.
Чоловік злісно примружився. А кому сподобається таке ставлення? Втім, і Олену можна було зрозуміти, вона дійсно орала і лише нещодавно перестала прокидатися від болю в спині.
– Ну, я ж тобі не висловлюю, що ти живеш у мене, – огризнувся Андрій. – А міг би. Ось уяви, що я повішу замки на холодильник і пральну машину. Як ти тоді заспіваєш?
Олена здивовано скинула брови, а потім засміялася. Але на душі було зовсім не весело.
– Добре заспіваю. Буду прати тільки своє, а харчуватимуся в їдальні. Стільки часу з’явиться!.. – відповіла вона з сарказмом. – А якщо серйозно, ти забув, з чиїх грошей ми приводили твою квартиру до ладу?
– Зі спільних.
– Саме так!
– Тьху ти. Ну і сиди зі своєю машиною, – психанув Андрій і пішов в іншу кімнату, набираючи щось у телефоні.
Швидше за все викликав таксі. Він уже пообіцяв свекрусі, Людмилі Петрівні, відвезти її на ринок. Власне, через це і спалахнув скандал: Олена стала в позу і сказала, що не збирається давати чоловікові свою машину.
Втім, цей конфлікт назрівав ще давно.
…Колись вони вміли розмовляти спокійно. Навіть коли справа стосувалася грошей. Ще до весілля вони чітко прописали правила: більшість зарплати йшла до спільного бюджету, інше йшло на кишенькові витрати. Щоб у кожного залишався свій особистий простір та хотілки.
Якийсь час це навіть працювало, хай і з невеликими застереженнями. Зарплата в Андрія була вищою, тому він брав активнішу участь у фінансових справах сім’ї. Втім, чимала частка грошей йшла на його квартиру: відразу після весілля вони затіяли ремонт.
Ініціатором був Андрій, але Олена особливо не заперечувала. Адже вони удвох тут живуть, отже, і вкладатися повинні обидва.
Удвох вони клеїли шпалери, фарбували стіни, тягали меблі. Коли перестали виплачувати кредити за техніку – видихнули. А потім Олена вирішила обережно порушити питання про плани на майбутнє.
– Може, придбаємо свою машину? – запропонувала вона одного разу, коли вони йшли з крамниці з важкими пакетами в руках. —
– Рано чи пізно у нас з’являться діти, а це лікарні, садки, школа… І скрізь ніжками. Та й зараз ми постійно мотаємось то на роботу, то до батьків, то крамницями. І все в руках тягаємо.
Андрій лише закотив очі.
– Лєно, ти бачила ціни на бензин? І це лише бензин! Додай ще страховку, ремонт, непередбачені обставини…
– І гараж було б добре прикупити, щоб ніхто не подряпав і не розбив. Загалом це бездонна дірка для зливу грошей. Хочеш, щоб ми лише на одну машину працювали?
Олена не чекала такої відсічі, тож принишкла. Проте ідею не закинула. Вона ще кілька разів намагалася поговорити з Андрієм, наводила аргументи, пояснювала.
Так, своя машина – це дорожче. Натомість це мобільність, зручність, економія часу. Але на кожен аргумент в Андрія були заперечення.
– Це зайва відповідальність та нерви. А якщо вріжешся в когось? А затори ти врахувала?.. – чоловік зітхнув і махнув рукою. – Якщо хочеш, наважся, уперед. Але без мене. Збирай на свою машину сама.
Ось це слово «сама» і застрягло в пам’яті Олени, мов скалка. На той момент машина стала для неї не просто інструментом, а чимось на кшталт гори, яку вона має підкорити. Щоб показати й собі, і чоловікові, що вона може.
З того моменту Олена радикально урізала свої витрати. Більше ніякої кави вранці та підписок на сервіси. Замість вуличної їжі – своя, домашня, у контейнерах.
Подарунки за акціями та з промокодами, книги – виключно електронні. Довелося перейти на недорогу косметику. Шкіра і волосся «дякую» не сказали, зате Олена з кожним днем ставала ближчою до своєї мрії.
Економією справа не обмежилася. Олена чудово розуміла, що на кишенькових грошах далеко не поїде, тож задумалася про підробіток. І ось через кілька тижнів вона поповнила ряди кур’єрів. Піших, зрозуміло.
Спочатку їй обіцяли, що вона працюватиме лише у своєму районі, але насправді все виявилося не так. Іноді потрібно було тупотіти по кілька кілометрів через незнайомі Олені вулиці, та ще й по темряві, адже підробляти найчастіше вдавалося вечорами.
Але вона і це терпіла, щоразу лаяла себе за безглуздий ризик, а потім знову виходила на зміну.
Кілька разів Олена навіть зірвала спину. Їй попалися надто важкі замовлення, та й давалася взнаки загальна перенапруга. Чоловік, звичайно, доглядав її, але бурчав.
– І що, вартувало воно того? – невдоволено питав він, доки втирав мазь їй у спину.
Олена не відповідала. Андрій взагалі спочатку не дуже в неї вірив, з усмішкою зустрічав з підробітків, але вечері все-таки взяв на себе. Швидше за все, він думав, що Олена швидко перегорить і охолоне.
Вона й перегоріла. Щодня вона боролася із собою, щоб укотре змусити себе піти на роботу. Іноді хотілося плакати, але Олена підганяла себе через “не хочу”. Потрібно. Якщо вже взялася, треба закінчити.
І ось, через три роки Олена нарешті досягла своєї мети. Вистачило тільки на вживану машину, але ж вистачило.
Документи Олена оформила на матір, щоб у разі чого ніхто не зміг заперечити її права. Адже це її машина! Сама заробила!
– Ну, вітаю тебе з новим гемором, – лише пирхнув Андрій, коли вона показала йому ключі.
Олена тоді образилася, але списала на гордість чоловіка. Хоча міг би й по-нормальному визнати, що вона молодець… Втім, довго перейматися з цього приводу Олена не стала. Головне, що вона тепер має свою особисту машину.
Втім, особистою вона була недовго. Спочатку пішли дрібні прохання.
– Забери мене з роботи, тобі все одно по дорозі. Разом додому поїдемо.
І Олена робила зайвий гак, щоб підібрати чоловіка.
Потім він почав просити відвозити його на роботу вранці. Олена цокала язиком, але вставала раніше, щоб встигнути.
А сьогодні він попросив дати йому ключі, щоб з’їздити з матір’ю на ринок. І це стало останньою краплею. Таксі ж зручніше? Нехай їде таксі!
Андрій пішов, але занудьгувати Олені не дали. За годину пролунав дзвінок. Людмила Петрівна. Олена не хотіла підіймати слухавку, але довелося.
– Оленко, а ти чому Андрію машину не дала? Ви ж чоловік і дружина, а ніби в пісочниці з-за відерця чубитеся! Гидко поводишся, – почала свекруха повчальним тоном.
– Людмило Петрівно, гидко вчинив ваш син, коли сказав, що ні гривні на цю машину не дасть, а потім почав розпоряджатися нею, як своєю, – заперечила Олена.
– Та мало, що він казав? Ви так скоро кожен подих підраховувати будете. Два барани, їй-богу. Поважати потрібно один одного, інакше довго ви разом не проживете!
– Ось він нехай першим і почне з поваги.
Після розмови Олена була на взводі, але невдовзі трохи охолола. Вислуховувати лекції Людмили Петрівни було неприємно, проте в чомусь вона мала рацію: доведеться поступитися, якщо хочеться зберегти шлюб.
Все-таки Андрій був не найгіршим чоловіком. Так, уперся, коли вона захотіла машину. Так, не схотів відповідальності, але став претендувати на права. Але він зустрічав її гарячими вечерями з підробітку і доглядав, коли їй було погано.
У результаті Олена вирішила піти назустріч. Увечері вона завела першу розмову.
– Слухай, Андрію, я, може, трохи перегнула… Я не проти, якщо ти братимеш машину. Але лише за однієї умови: її обслуговування йтиме з сімейного бюджету. Як із квартирою. Якщо користування спільне – значить і спільне утримання.
Андрій насупився, якийсь час помовчав, обмірковуючи, але потім повільно кивнув головою.
– Гаразд. Справедливо.
У цей момент Олена подумки видихнула з полегшенням. Так, вона поступилася, але все одно відстояла право на своє слово і не дозволила знецінити свою працю.
А головне – вона змогла знайти компроміс і зберегла родину, хоч і довелося наступити на свою гордість.
Це ж сім’я, і якщо не поступатися, то навіщо її створювати? Життя – це суцільний компроміс! Чи хтось має заперечення?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки. Читайте з задоволенням!
