– Олено, ти знову хліб під подушкою ховаєш? – шепотіла молодша сестра Світлана, дивлячись на мене своїми великими очима. Їй йшов шостий рік, мені – майже сім. У кімнаті пахло вогкістю, а за вікном завивав вітер.
– Ховаю, Світлано. А то батько знову все з дому винесе, і нам нічого не залишиться, – відповіла я, засовуючи шкірку глибше під матрац.
Ця кірка була нашим скарбом. Іноді вона здавалася смачнішою за будь-який торт, якого ми ніколи й не куштували.
Мама пішла від нас, коли мені ще не було й шести. Просто зібрала речі й зникла, залишивши мене із батьком та молодшою сестрою. Батько ніколи не просихав.
В пляшку він заглядав так часто, що в хаті не лишалося нічого – ні їжі, ні одягу, ні надії. Все, що можна було продати, він тяг на ринок, або здавав за копійки.
Ми, діти, були надані самі собі. Брудні, вошиві, з коростою, що роз’їдала шкіру. Але ми не скаржилися. Ми просто виживали.
Літо – це не канікули, не ігри з друзями, не теплі вечори. Літо – це праця. Буряк, морква, картопля. Ми з сестрою з ранку до ночі гнули спини, щоб заробити хоч щось.
Щоб купити черевики до школи, щоб не ходити у рваних сукнях. Я пам’ятаю, як одного разу знайшла в полі поламану ляльку.
То була моя єдина іграшка за все дитинство. Я несла її додому, як скарб, а Світлана дивилася на мене із заздрістю.
– Оленко, а мені таку знайдеш? – спитала вона.
– Знайду, Світлано. Обов’язково, – пообіцяла я. Та так і не знайшла.
Школу ми закінчили дивом. Вчилися, старалися, зубрили. Стипендія у технікумі стала моєю маленькою перемогою.
Я не мала шкідливих звичок, не гуляли з хлопцями. Навіть за руку потриматися було соромно – це вважалося ганьбою в селі. Ми були чесними дівчатами, які просто хотіли вирватися з цього кола злиднів та болю.
– Олено, ти знову до неї їдеш? – питала Світлана, коли я збирала сумку, щоб відвідати маму.
– Їду, Світлано. Вона ж таки мама, – відповіла я, хоч у грудях щось стискалося.
Ми почали їздити до мами, коли вступили до технікуму. Вона жила у сусідньому місті, з новим чоловіком, новим життям. Ми приїжджали, посміхалися, привозили їй гостинці, які могли.
Але щоразу, дивлячись у її очі, я розуміла: ми їй не потрібні. Вона не питала, як ми живемо, не обіймала, не плакала. Просто приймала нас, як далеких родичів, яких не можна прогнати.
– Мамо, ти сумувала за нами? – якось спитала я, сподіваючись почути хоч щось тепле.
– Та якось ніколи, Олено, – відповіла вона, відводячи погляд. – Життя, знаєш, закрутило.
Я кивала, ковтаючи сльози. Але все одно їздила. Все одно сподівалася, що колись вона скаже: “Вибачте, що покинула. Я вас люблю”. Ці слова так і не пролунали.
Коли мені виповнилося двадцять, я поїхала міняти паспорт. Того дня все пішло не так: у закладі затримали, і я запізнилася на останній автобус.
На зупинці стояла автівка патрульної служби. Я, сільське дівчисько, боялася ловити попутку, але виходу не було. Підійшла до співробітника, молодого старшого сержанта з добрими очима.
– Вибачте, ви не допоможете? Я спізнилася на автобус, мені б додому дістатися, – несміливо почала я.
Він глянув на мене, посміхнувся і сказав:
– Не бійся, зараз щось вигадаємо.
Він зупинив газель, домовився із водієм. Коли я сідала в машину, він раптом запитав:
– А як тебе звуть? Звідки ти?
– Олена, – відповіла я. – А хто ви?
– Сергій, – усміхнувся він. – Доїдеш – подзвони на варту, скажи, що все гаразд.
Я доїхала. Подзвонила. Попросила до телефону старшого сержанта Сергія.
– Дякую вам, – сказала я, коли він узяв слухавку.
– Олено, я тебе знайду, – відповів він, і в його голосі було щось таке, від чого серце закалатало.
Я не повірила. Думала, жартує. Але через тиждень, я знову сиділа на лавці біля маминого будинку. Раптом я почула гучну музику. Машина під’їхала до воріт, і моє серце завмерло.
– Мамо, мамо! – Закричала я, вбігаючи в будинок. – Це він! Той хлопець, котрий сказав, що знайде мене!
Я підглядала з-за штори, боячись вийти. То був Сергій. Він знайшов мене. Моє перше кохання, моя доля – так я думала тоді.
Через три місяці я дізналася, що Сергій одружений. То був удар. Мама, дізнавшись, заборонила мені з ним бачитися.
– Олено, він дурисвіт! Не смій із ним зустрічатися! – кричала вона.
Але за три тижні він приїхав до нас зі свідоцтвом про розлучення.
– Я розлучився, Олено. Ось підтвердження цьому. Там не моя дитина була, я дізнався. Я заради тебе це зробив, – сказав він, дивлячись мені в очі.
Я повірила. Мама повірила. За пів року ми одружилися. Я була чесною, порядною дівчинкою, яка мріяла про щасливу родину. Невдовзі, стала мамою сина, і перші місяці все було, як у казці. Але потім почалося пекло.
Сергій почав заглядати в пляшку, простягав руки, гуляв. Він втратив роботу. Я намагалася зберегти сім’ю, чіплялася за кожний шанс.
Але він пішов, кинувши мене з дев’ятимісячним сином на орендованій квартирі. Без грошей, роботи, без надії.
– Олено, ти впораєшся, – шепотіла я собі, дивлячись на сплячого сина. – Заради нього ти повинна.
Я видерлася. Знайшла роботу, віддала сина в садок, допомагала сестрі, хоч вона вже була одружена. Мама іноді надсилала макарони, картоплю, олію. Іноді сиділа із сином. Життя налагоджувалося, але в серці була порожнеча.
І тут з’явився він – Андрій. Я знала його з дитинства.Він був старший, одружений, але, як він сам казав, “гуляв все життя”.
– Чому ти так із дружиною? – спитала я одного разу.
– Не люблю я її. Чекаю, доки діти виростуть, – відповів він.
Я була чесна з ним.
– Андрію, мені не потрібен чоловік. Купи мені з сином квартиру, щоб ми не блукали, і я з тобою зустрічатимуся, – сказала я прямо.
Так почалася моя друга угода з долею. Я віддала молодість, душу, аби син не знав голоду та холоду. Андрій допомагав. Купив квартиру. Розлучився.
Познайомив мене зі своїми батьками, які прийняли мене, як рідну. Ми розписалися, купили хату. З’явився другий син.
Але моя душа не знаходила спокою.
Я стала “Чіпом та Дейлом” для всієї родини. Сестра дзвонить – допоможи з грошима. Мама скаржиться – купи щось.
Я допомагала всім. Поставила пам’ятник батькові, купила мамі подарунок на ювілей. Але щоразу чула: “Будуть гроші – віддамо”. Ніхто не віддавав.
Якось я вирішила: не дзвонитиму. Тиждень, два, три. Тиша. Ніхто не спитав, як я, не згадав про мене просто так.
– Невже я потрібна лише тоді, коли у вас є проблеми? – Кричала я в телефон, коли не витримала. – Хоч раз хтось подумав про мене?
Тиша у відповідь. Тільки мама пробурмотіла:
– Олено, ну не починай…
Нині я в декреті. Молодшому синові рік та одинадцять місяців. Він майже нічого не їсть, і я божеволію, намагаючись нагодувати його хоч ложкою супу. Я плачу, нервую, не можу зібрати себе до купи.
– Може, я погана мати? – питаю себе, дивлячись у дзеркало. Там відображення жінки, яка втомилася. Товста, без сил, без бажання жити.
У мене все є: дві вищі освіти, будинок, машина, діти. Чоловік, хоч і не любий, хоч і гуляє, але поряд. А душа розривається.
Я плачу у подушку, не розуміючи, що не так. Може це покарання за те, що вийшла заміж за розрахунком? Навіщо я це зробила? Заради сина? Чи заради себе?
Я дивлюся на свого молодшого, на його маленькі ручки й розумію: заради нього я заплющу очі на все. Але чому так боляче? Чому сльози не висихають?
– Олено, ти чого ревеш? – питає чоловік, заходячи до кімнати.
– Нічого, – відмахуюсь я. – Просто втомилася.
Але це не втома. Це туга. Туга за тією дівчинкою, яка ховала кірку хліба під подушку. За тією, яка мріяла про кохання. Тією, яка вірила, що мама якось обійме її та скаже: “Ти мені потрібна”.
Я не знаю, де спіткнулася. Може, в тому, що завжди ставила інших вище за себе? Може, в тому, що шукала кохання там, де його не було? А ви як вважаєте?
Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
