Ключі від квартири були ще теплими від рук нотаріуса, коли я подзвонила чоловікові.
— Андрію, уявляєш, все оформили! Квартира офіційно моя! — голос тремтів від щастя. — Батьки так переживали, що можуть бути якісь проблеми з документами, але все пройшло ідеально.
— Це чудово, Олено. Я такий радий за тебе, — в його голосі почулася якась напруженість, але я списала це на втому. — Слухай, мама хоче з тобою поговорити. Вона зараз у мене в кабінеті.
— Зі мною? А що трапилося?
— Краще сама послухай.
Слухавку перехопив чийсь впевнений голос:
— Оленочко, вітаю з придбанням! Нарешті у нас з’явилася нормальна житлоплоща. Я вже все продумала. Слухай уважно.
«У нас»? У мене в животі щось стиснулося.
— Людмило Вікторівно, здрастуйте. Вибачте, але я не зовсім розумію…
— Та що тут розуміти? — свекруха говорила так, ніби пояснювала дитині таблицю множення. — Квартира трикімнатна, це чудово. Значить, так: у великій кімнаті будете ви з Андрієм, у середній — я з Петром Степановичем, а маленьку віддамо під кабінет. Петру потрібно десь працювати, він на пенсії, але консультації дає. Або можна Мишкові цю кімнату, коли він з війська повернеться. Загалом, вирішимо.
Я стояла посеред вулиці біля нотаріальної контори, стискаючи телефон так, що побіліли пальці.
— Людмило Вікторівно, але це моя квартира. Батьки оформили її на мене.
— Ну то й що? — у голосі свекрухи прозвучало щире здивування. — Ти ж дружина мого сина. Значить, це наша сімейна власність. І нема чого тут розмінюватися на дрібниці. Ми ж не чужі люди!
— Але ми з Андрієм хотіли жити удвох…
— Удвох? — свекруха розсміялася. — Олено, мила, отямся. Ти думаєш, у наш час можна дозволити собі таку розкіш? У вас зарплати невеликі, а от ми з Петром Степановичем будемо допомагати по господарству, з онуками няньчитися. Це ж так зручно!
— Але у вас є своя квартира…
— Однокімнатна! — голос свекрухи став жорсткішим. — Нам тісно. І взагалі, в нашому віці вже потрібна допомога, розумієш? А ти що, хочеш, щоб батьки чоловіка десь у кутку тулилися, а ви тут у трьох кімнатах розгулювали?
Я відчула, як по спині тече холодний піт. Це не могло відбуватися насправді. Квартиру батьки купували для мене, збирали десять років. Мама працювала на двох роботах, тато відмовляв собі в усьому. Це була їхня любов, їхня турбота, їхня надія на те, що донька матиме свій куток.
— Поверніть Андрія, будь ласка.
— Та він тут поруч стоїть. Андрійку, дружина твоя щось упирається. Поговори з нею.
Шурхіт, потім голос чоловіка:
— Олен, ну будь ласка, давай без скандалу. Мама хвилюється за нас, хоче допомогти…
— Допомогти? — я не впізнавала свого голосу. — Андрію, це моя квартира! Мої батьки її купили! Для нас із тобою!
— Ну і для всіх. Ми ж сім’я, Олен. Батьки вже старі, їм важко в їхній однокімнатці. Мама має рацію — ми допоможемо їм, вони допоможуть нам. Це ж нормально.
— Нормально було б спершу запитати мене!
— Я й питаю.
— Ні, не питаєш! Твоя мати вже все вирішила! Вже розподілила кімнати!
Андрій замовк, потім сказав тихіше:
— Олено, я ж знаю, ти звикла до своєї родини, де кожен сам по собі. Але в нормальних сім’ях так не роблять. Не можна відвертатися від батьків.
— До чого тут відвертатися? У них є житло!
— Погане житло. А в нас тепер гарне. Велике. На всіх вистачить.
Я натиснула відбій і притулилася до стіни будинку. Руки тремтіли. У сумці лежали документи на квартиру, що пахли друкарською фарбою. Моя квартира. Моя.
Увечері батьки зустріли мене на порозі сяючими усмішками.
— Ну що, доню, покажи! — мама взяла з моїх рук теку з документами, як святиню. — Ось вона, наша радість. Твоя квартира.
Тато обійняв мене:
— Тепер у тебе є своє гніздечко. Будеш жити спокійно, ніхто не вижене, нічого не відбере. Це таке щастя — знати, що в тебе є дах над головою.
Я дивилася на їхні обличчя, на зморшки біля очей, на потемнілі від роботи руки батька, на сивину в маминому волоссі — і не могла вимовити ані слова.
— Олено, що сталося? — мама завжди відчувала мій стан.
— Людмила Вікторівна хоче переїхати до нас. Зі свекром. Вона вже розподілила кімнати.
Настала така тиша, що стало чути цокання годинника в коридорі.
— Як це — розподілила? — тато говорив повільно, ніби боявся щось упустити.
— Подзвонила одразу після оформлення. Сказала, що у великій кімнаті будемо ми з Андрієм, у середній — вони з Петром Степановичем, а маленька піде під кабінет. Або для Мишка, коли він повернеться з війська.
Мама опустилася на стілець.
— Це жарт?
— Мені б хотілося.
Тато пройшовся по кімнаті, потім зупинився біля вікна. Плечі його були напружені.
— І що Андрій?
— Він сказав, що в нормальних сім’ях не відвертаються від батьків. Що треба їм допомогти.
— Допомогти, — повторив батько тихо. — На твоїх квадратних метрах, на які ми для тебе десять років збирали.
— Тату…
— Ні, Олено, стривай. — Він повернувся до мене, і я побачила в його очах біль. — Ми з мамою економили на всьому. Відпустку не брали, одяг не купували, машину стару до останнього тримали. Знаєш навіщо? Щоб у тебе було своє. Розумієш? Своє. Не їхнє, не його — твоє.
— Я розумію.
— Ні, не розумієш, — мама витирала очі. — Ми оформили її на тебе спеціально, через дарування. Щоб ніхто не зміг це відібрати. Щоб ти була захищена.
— Ми ж сім’я, — я повторила слова Андрія, і вони прозвучали фальшиво навіть для мене самої.
— Сім’я — це коли поважають твою думку, — сказав батько. — А не коли розпоряджаються твоєю власністю без дозволу. Що, свекруха хоч раз запитала, чи ти згодна?
Я мовчала.
— От саме, — кивнув тато. — Вона вирішила, що твоє — це її. Тому що ти всього лише дружина її сина.
— Що мені робити?
Батьки перезирнулися.
— Це твоє рішення, доню, — сказала мама. — Але пам’ятай: якщо ти пустиш їх зараз, то не випровадиш уже ніколи. Це буде їхня квартира, де вони люб’язно дозволяють вам з Андрієм жити.
Я приїхала до свекрухи наступного дня. Людмила Вікторівна відчинила двері в домашньому халаті, з обідком на голові.
— О, Оленочко! Заходь, заходь! Якраз речі збираю. Думаю, може, вже цього тижня переїдемо, поки не похолодало?
Їхня однокімнатна квартира була чистенькою, світлою. На підвіконнях квітли герані та фіалки. По стінах висіли фотографії — Андрій у різному віці, його брат Мишко, сімейні портрети.
— Людмило Вікторівно, нам треба поговорити.
— Звісно, мила! Я якраз хотіла з тобою обговорити розміщення меблів. Бачиш, у нас є прекрасний сервант, дубовий, ще від моєї бабусі. Він великий, але у вітальні стане чудово. І диван наш візьмемо, він майже новий…
— Людмило Вікторівно, — я перервала її потік слів. — Ви не переїдете в мою квартиру.
Вона завмерла з коробкою в руках.
— Що?
— Я сказала: ви не переїдете. Це моя квартира, і я хочу жити там із чоловіком. Удвох.
— Ти жартуєш.
— Ні.
Свекруха поставила коробку на стіл. Обличчя її змінилося — м’якість змінилася холодністю.
— Ти розумієш, що кажеш? Ти відмовляєш батькам чоловіка?
— Я не відмовляю. Я просто хочу своє особисте життя. У вас є житло, ви не на вулиці. Якщо вам потрібна допомога, ми можемо допомагати — грошима, справами, чим завгодно. Але жити ми будемо окремо.
— Грошима, — свекруха посміхнулася. — Якими грошима? У вас зарплати по п’ятнадцять тисяч гривень! На що ви житимете в трикімнатній квартирі? Одна комуналка з’їсть половину!
— Це наша проблема.
— Твоя проблема, — поправила вона. — Тому що Андрій зі мною згоден. Він розуміє, що сім’я — це не ти сама зі своїми примхами. Сім’я — це ми всі.
— Тоді чому ж на всіх має ділитися саме моя квартира? Чому не ваша?
— Тому що в нашій тісно! — Людмила Вікторівна підвищила голос. — Господи, ну яка ж ти егоїстка! Я завжди це відчувала. Ти з тих, хто думає лише про себе. От ми з Петром Степановичем — ми жили з його батьками двадцять років! У двокімнатній квартирі! І нічого, вижили, не розлучилися!
— Можливо, вам було комфортно. А я не хочу так жити.
— Не хочеш? — в очах свекрухи спалахнуло щось небезпечне. — Ну добре. Тоді подивимося, що скаже Андрій, коли дізнається, що його дружина виганяє його батьків на вулицю.
— Я нікого не виганяю. У вас є помешкання.
— Діра, а не помешкання! — крикнула вона. — Твої батьки змогли купити тобі трикімнатну, а ми все життя гарували й маємо лише цю конуру! І ти ще смієш…
Вона не договорила, але я все зрозуміла. Заздрість. Образа. Почуття несправедливості. Людмила Вікторівна вважала, що мені просто пощастило, а їй — ні. І тепер я повинна поділитися своїм везінням.
— Мені шкода, що у вас так склалося життя, — сказала я тихо. — Справді шкода. Але це не означає, що я зобов’язана віддати вам свою квартиру.
— Віддати? — вона зареготала істерично. — Та не треба віддавати, за документами ж вона твоя! Я про сина думаю! Про те, як йому буде зручніше! З нами він отримає і нагляд, і допомогу, і догляд!
— Я теж можу дати йому це.
— Ти? — вона обкинула мене презирливим поглядом. — Ти ще готувати до ладу не навчилася. У тебе в голові одна робота. А потім діти підуть — хто з ними сидітиме? Знову ж таки, бабуся потрібна.
— Коли будуть діти, тоді й вирішимо.
— Ні, — свекруха зробила крок до мене. — Вирішимо зараз. Ти або сім’я, або — ні. І якщо ні, то нема чого моєму синові з тобою час гаяти.
Я встала.
— Це має вирішити сам Андрій. Я не буду вас слухати. Вибачте, мені час.
Я йшла до дверей, коли вона крикнула мені вслід:
— Ти пошкодуєш! Я таке життя тобі влаштую, що захочеш сама на вулицю піти!
Андрій прийшов пізно ввечері. Я чекала його на кухні орендованої квартири, де ми жили останній рік.
— Мама дзвонила, — він кинув куртку на стілець. — Наговорила мені стільки… Олено, що сталося?
— Я сказала їй, що вони не переїдуть до нас.
Він застиг.
— Ти що, серйозно?
— Абсолютно. Це моя квартира, Андрію. Моя. Не наша спільна, не сімейна — моя. Батьки купували її для мене, а не для твоїх батьків.
— Але я думав, ми домовилися…
— Ні, — я похитала головою. — Домовлялися не ми. Домовлялася твоя мама. Мене ніхто не питав.
Він сів навпроти, провів рукою по обличчю.
— Олен, ти не розумієш. Мама дуже ображена. Вона каже, що ти егоїстка, що думаєш лише про себе…
— А ти як думаєш?
— Я думаю… — він зам’явся. — Я думаю, що ми могли б спробувати. Ну подумай сама: їм важко в їхній квартирі, у батька хвора спина, йому сходами на п’ятий поверх хрущовки важко ходити. А ми молоді, здорові. Чому б не допомогти?
— Допомогти — це одне. А віддати їм своє життя — інше. Андрію, ти уявляєш, як це — жити з твоїми батьками? З твоєю мамою, яка контролюватиме кожен мій крок?
— Вона не контролюватиме…
— Буде! Вона вже контролює! Уже розподілила кімнати, вже вирішила, де що стоятиме! Вона вже вважає цю квартиру своєю!
Андрій мовчав, дивлячись у стіл.
— Знаєш, що найобразливіше? — я відчувала, як підступають сльози. — Ти навіть не став на мій бік. Ти не сказав мамі: «Почекай, давай спочатку з дружиною обговоримо». Ти просто погодився. Наче моя думка взагалі не має значення.
— Це не так…
— Так! — я підвищила голос. — Ти завжди на її боці! Завжди! Коли вона критикує мою страву, ти мовчиш. Коли вона каже, що я погана дружина, ти мовчиш. Коли вона вчить мене життя, ти мовчиш! А потім дивуєшся, чому я не хочу жити з нею під одним дахом!
— Олено, заспокойся…
— Не кажи мені заспокоюватися! — я встала. — Я втомилася заспокоюватися! Втомилася удавати, що все нормально! Це не нормально, Андрію! Не нормально, коли дружина твоїй матері важливіша, ніж ти сам!
— Це моя мати!
— А я — твоя дружина! — крикнула я. — Невже ти не бачиш різниці?
Він підвівся теж, обличчя його зблідло.
— Значить, ти хочеш, щоб я вибирав між тобою і батьками?
— Ні, — я похитала головою. — Я хочу, щоб ти нарешті зрозумів: у нас із тобою має бути своє життя. Не під наглядом твоєї мами, не за її правилами. Своє. Ми дорослі люди, ми маємо право на особистий простір.
— Особистий простір, — він посміхнувся гірко. — Знаєш, у чому твоя проблема, Олено? Ти надивилася закордонних серіалів із жінками-кар’єристками. До того ж у тебе в сім’ї кожен сам по собі. А потім ми дивуємося новинам, чому люди похилого віку самотні вмирають.
— Мої батьки не самотні. Я їх люблю і допомагаю їм. Але я не живу з ними в одній квартирі!
— Тому що в тебе тепер своя є, — він сказав це тихо, але я почула докір.
— Ти що, заздриш?
— Ні. Просто констатую факт: у тебе є своя квартира, велика, гарна. І ти відмовляєш моїм батькам навіть у шматку цієї квартири.
— Це не шматок! Це ціле життя! Розумієш? Якщо вони переїдуть, це назавжди! Ти думаєш, твоя мама колись поїде? Ніколи! Вона буде там до кінця! А потім ще й Мишко твій приїде, і ми будемо жити вп’ятьох у моїй — МОЇЙ! — квартирі!
Він відвернувся до вікна.
— Може, тоді нам взагалі не варто жити разом.
Ці слова повисли в повітрі, як вирок.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що кажу, — він не обертався. — Якщо ти не готова бути частиною моєї сім’ї по-справжньому, якщо для тебе батьки — це чужі люди, то який сенс?
— Сенс у тому, що ми любимо одне одного! — я зробила крок до нього. — Андрію, подивися на мене!
Він повернувся. Очі його були холодними.
— Кохання — це не тільки гарні слова, Олено. Це вчинки. Це готовність іти назустріч. А ти не готова навіть на елементарне — прийняти моїх батьків.
— Я прийняла їх! Я завжди була з ними ввічлива, завжди допомагала, терпіла всі зауваження твоєї матері! Але жити з ними — це занадто!
— Для тебе занадто, — він кивнув. — Зрозуміло. Але якщо ти не приймаєш їх, то не приймаєш і мене.
— Не роби з цього трагедію!
— Це не я роблю, — він узяв куртку. — Це ти робиш вибір. Живи у своїй квартирі. Сама. Або з ким хочеш. Але без мене.
Він вийшов, грюкнувши дверима.
Я стояла посеред кухні й не могла повірити, що це відбувається насправді. Невже він справді пішов? Невже квартира виявилася важливішою, ніж наш шлюб?
Ні. Не квартира. Мама. Його мама, яка з дитинства вчила його, що мати — це святе, що батьків треба слухатися, що мати завжди має рацію.
Минув тиждень. Андрій не дзвонив. Я теж не дзвонила — гордість не дозволяла. Батьки дивилися на мене з тривогою, але не ставили запитань.
У суботу вранці у двері подзвонили. Я відчинила і побачила на порозі свекра, Петра Степановича. Він стояв, смикаючи в руках шапку, і виглядав збентеженим.
— Оленочко, можна зайти?
Я мовчки пропустила його. Ми сіли на кухні, я поставила чайник.
— Людмила в магазин пішла, — сказав він. — Спеціально дочекався, щоб самому прийти. Хотів із тобою поговорити.
— Слухаю вас, Петре Степановичу.
Він помовчав, потім зітхнув важко.
— Люда… вона хороша жінка, чесне слово. Але в неї характер такий — усе сама вирішити хоче, всіх побудувати. Я звик, мені вже все одно. А от Андрійко виріс під цим каблуком, і тепер не може заперечити.
Я мовчала, наливаючи чай.
— Ти не думай, що я проти того, щоб пожити в гарній квартирі, — продовжував свекор. — Хто ж буде проти? Але я розумію: це твоє. Твої батьки старалися, збирали. Це несправедливо — відбирати в тебе.
— Дякую, — я відчувала, як до горла підступає клубок.
— Тільки ось що я тобі скажу, дівчино, — він подивився мені в очі. — Люда не заспокоїться. Вона довбатиме Андрійка, доки він не зробить так, як вона хоче. Він не вміє матері відмовляти. На жаль.
— Тобто ви хочете сказати, що я маю здатися?
— Ні, — похитав головою Петро Степанович. — Я хочу сказати, що тобі доведеться обирати. Або квартира без Андрія, або Андрій повертається, але разом із його матір’ю. І зі мною.
— Це несправедливо.
— Життя взагалі несправедливе, доню. — Він допив чай і встав. — Я своє сказав. Вирішувати тобі. Але якщо ти поступишся зараз, то будеш поступатися все життя. Люда така — дай їй палець, руку відгризе.
Коли він пішов, я довго сиділа на кухні, обхопивши руками чашку. Два варіанти. Обидва — втрата.
Або втрачу квартиру — мрію батьків, десять років їхньої праці, мій єдиний особистий простір.
Або втрачу Андрія — чоловіка, якого кохала, з яким планувала майбутнє.
Але хіба це чесний вибір? Хіба кохання має вимагати такої жертви?
Рішення прийшло раптово, коли я побачила маму ввечері. Вона перебирала старі фотографії, і я помітила знімок: мама в молодості, худа, змучена, у лікарняному халаті.
— Це коли ти в реанімації працювала? — запитала я.
— Так. Після твого народження. — Мама погладила фотографію. — Мені потрібно було три ставки крутити, щоб на цю квартиру назбирати. Пам’ятаю, приходила додому — ти вже спиш, ішла — ти ще спиш. Бабуся сиділа з тобою.
— Мам…
— Знаєш, про що я думала весь цей час? — вона підняла на мене очі. — Що моя донька ніколи не залежатиме від чужих людей. Що в тебе буде своє, і ніхто не зможе тобі вказувати, як жити. Що ти будеш вільна.
Я обняла її і заплакала.
— Прости мені, мамо. Прости, що все так вийшло.
— Ти ні в чому не винна, сонечко. Ти просто потрапила в пастку. Але пам’ятай: пастки відчиняються зсередини. Тільки ти сама можеш вибратися.
Тієї ж ночі я написала Андрію повідомлення:
«Я люблю тебе. І я готова спробувати налагодити стосунки. Але на моїх умовах: ми живемо удвох, твої батьки залишаються у своїй квартирі. Ми будемо їм допомагати, навідувати, підтримувати — але жити окремо. Якщо ти згоден — приїжджай. Якщо ні — значить, ти зробив свій вибір».
Відповідь прийшла лише вранці:
«Олено, мені потрібен час подумати».
Час. Ще одне розтягування, ще одна можливість для Людмили Вікторівни тиснути на сина. Я розуміла, що він не прийде. Не зможе. Не зуміє переступити через материнські настанови.
І я мала рацію.
Через три дні Андрій надіслав довге повідомлення, де пояснював, що сім’я — це святе, що він не може покинути батьків, що я егоїстка, яка думає тільки про себе. Що якби я його кохала, то пішла б назустріч. Що він чекав від мене більшого.
Я читала це і розуміла: переді мною не мій чоловік, а голос його матері. Кожна фраза, кожна інтонація — усе це говорила через нього вона.
Я не стала відповідати. Просто заблокувала номер.
Пів року потому я святкувала новосілля. У моїй квартирі — світлій, просторій, затишній — зібралися батьки, друзі, колеги. Ми сміялися, пили шампанське, будували плани.
— Ну що, Оленко, — подруга обійняла мене за плечі, — шкодуєш?
— Про що?
— Про те, що не поступилася. Що не спробувала з ним і його родичами.
Я оглянула свою квартиру: мої стіни, мої книжки на полицях, мої квіти на підвіконні, мій простір, де ніхто не вказуватиме, як мені жити.
— Ні, — сказала я чесно. — Не шкодую. Знаєш, яка різниця між коханням і маніпуляцією? Кохання дає тобі свободу вибору. Маніпуляція вимагає від тебе жертв. Андрій вимагав жертви. А я обрала свободу.
— І не боїшся залишитися сама?
— Сама й самотня — це різні речі, — посміхнулася я. — Я сама. Але я не самотня. У мене є батьки, друзі, робота, мрії. І головне — у мене є я сама. Я не втратила себе в чужих очікуваннях.
Увечері, коли всі розійшлися, я стояла біля вікна й дивилася на місто. Десь там, в однокімнатній квартирі, сиділи Андрій із батьками. Можливо, Людмила Вікторівна пиляла його за те, що він упустив таку квартиру. Можливо, він шкодував про свій вибір.
А може, ні. Може, він вважав, що вчинив правильно, що залишився вірним сімейним цінностям.
Кожен має право на свій вибір.
І я зробила свій.
Ключі від квартири лежали на підвіконні, поблискуючи у світлі ліхтарів. Мої ключі. Від моїх дверей. Від мого життя.
