Оля завжди прокидалася рано. Ні, вона була класичною совою, але кого це хвилює? Як штик о восьмій ранку ти маєш бути в офісі, сяючи американською посмішкою.
Ось і тепер, сонно жмурячись і проклинаючи весь світ, вона виповзла зі спальні, кутаючись у халат і завмерла. Останнім часом жінка стала чуйною, як сторожовий пес. З-за дверей кімнати, яку вона донедавна називала «залом», долинало густе, з присвистом, хропіння зятя.
Зітхнувши, пройшла на кухню, увімкнула світло і чортихнулася. Гора посуду, бідний стіл завалений незрозуміло якими коробками та пакетами.
Відчинила холодильник і знову чортихнулася. Дві третини верхньої полиці займали продукти: йогурти у яскравих пляшечках, сир у вакуумній упаковці, якесь м’ясо у маринаді.
Її продукти сиротливо тулився в кутку нижньої полиці, завалені чужими. Це була її поличка, яку нахабно захопили. Невже у себе не було місця? Ні, це просто банальне свинство.
Лише кілька місяців тому у неї було щасливе життя. Все змінилося за мить. Їй подзвонила дочка Дарина і з прожогу сказала:
– Мамо, ми переїжджаємо. Нам нема чим платити за оренду. Ти ж не проти?
Оля тоді не вагалася ні секунди. Ціни на оренду шалені, – в тісноті, та не в образі. Хай поживуть, передихнуть, може, назбирають на своє. Навіть зраділа спочатку – все ж не одна, веселіше. Як же, веселіше. Від сміху загнутися можна.
Перший тиждень пройшов у метушні. Розкладали речі, лаялися через шафи. Зять, Тимофій, все норовив прилаштувати свій велосипед у передпокої, хоча місця й так було мало.
Дарина ходила по квартирі, як ревізор, і коментувала: «Мамо, прибери цей пуф, старий же. Викинь». Оля кивала, заносила все те, що не подобається дочці, до своєї кімнати.
А потім почалося. Гості освоїлися і стали поводитися, як вдома. Спочатку розпочалися дрібні претензії.
– Мамо, ти чого телевізор так голосно дивишся? – Дарина з’явилася на кухні, заспана, у м’ятій футболці чоловіка о восьмій вечора. – Тимко не спить, а йому вранці на роботу.
Оля здивовано подивилася на дочку. Вона дивилася серіал, готуючи вечерю. Вона так робила завжди, скільки пам’ятала себе. Раніше Дарину це не бентежило, вона могла й сама сісти поряд і залипати.
– Я тихо.
– Не тихо, – вмить скривилася дочка. – Та чути на всю квартиру! Іди до спальні дивися, чи що.
Оля потупотіла на місці, окинула довгим поглядом злу дочку. Дарина була знову в пошуках роботи, але вона чудово бачила, що та не шукає нічого. Тільки днями лежить на дивані, гортає соцмережі. Її це дратувало, але жінка не втручалася.
– Дарино, у спальні немає телевізора.
Дочка закотила очі. Цей жест вона запозичила у свого чоловіка. Зять бісив Олю до зубного скреготу. Молодий, нахабний, хамуватий, у вічно розтягнутих балахонах і звичкою поводитися так, ніби всі йому винні.
– Ну, так купи! У чому проблема? Чи тепер нам не спати, бо ти серіали дивишся?
Оля мовчки вимкнула телевізор, доробила справи та пішла у спальню. Наступного дня перенесла телевізор до своєї кімнати.
Тепер вона дивилася серіал лежачи на ліжку, закутавшись у плед. Незвично, ну та гаразд. Але поступово відчуття, що вона чужа у своїй квартирі, ширилася.
І почалося. Щодня вона вислуховувала претензії: не так сидиш, не так ходиш, завжди шумиш. Молодим не подобалося, як вона готує, які продукти купує.
Зі скандалом розділили в холодильнику полиці і кожен готував сам собі. Молодим не подобалося, що вона зранку шумить. Тепер вона пересувалася по квартирі, як сапер, побоюючись кожного шереху.
Апогеєм став звичайний вечір. Оля приймала ванну. Не душ – саме ванну. Вона налила гарячої води, додала трохи хвойного екстракту, який купувала тільки для таких випадків, і заплющила очі.
Тіло нило після важкого тижня. На роботі був аврал, і вона три дні поспіль просиділа над звітами, не підводячи голови. Зараз же просто насолоджувалася гарячою водою та тишею.
Пролежала вона, мабуть, пів години, не більше. Через постійно підвищений тиск такий релакс вона дозволяла собі вкрай рідко. Вийшла, загорнута в халат та рушник і зіткнулася ніс до носа з Тимофієм. Вигляд у нього був злий, роздратований.
– Ольго Петрівно, ви там потонути вирішили? – спитав він, не вітаючись. – Мені в душ після роботи треба.
– Я теж після роботи, – сухо відповіла Оля, відчуваючи, як усередині піднімається холодна хвиля.
– І що? – Він підвищив голос. – Це дає вам право поводитися, як егоїстичній свині? Ви займаєте ванну на півтори години! Це егоїзм чистої води!
– Я, щиро кажучи, втомився від цього! Від того, що куди не піди, – ви тут скрізь. Скрізь! Ми не можемо нормально жити, кликати друзів, навіть трах ….. cя., тому що ви вічно крекчете за стінкою. Дістали!
Оля завмерла. Його грубі слова за секунду переварилися в голосі, і від суміші злості та здивування вона відразу не зрозуміла, що казати.
– Я заважаю? – перепитала вона, і її голос зірвався. – У своїй квартирі?
– Мамо, ну він має рацію, – з кімнати вийшла Дарина, натягуючи джинси і щось дожовуючи. – Ну, скільки можна?
– Ти вічно у ванній лежиш, то в туалеті вранці сидиш, то збираєшся на роботу, гримиш о шостій ранку! Ми ж не можемо так жити! Це твоя квартира, але ми також люди.
Оля переводила погляд із дочки на зятя. Ось вони, стоять із незадоволеними особами. У чомусь мають рацію, звичайно. У чомусь…
А в чому, власне? У тому, що вона, виростила Дарину одна, коли її чоловік пішов до іншої? Вона недоїдала, недосипала, брала підробітки, щоб дочка була одягнена-взута, як кажуть, була не гірша за інших.
У зубах тягла, сплатила освіту. Її провина в тому, що вони вічно не мають грошей? Що дочка міняла роботу, як рукавички, постійно обурюючись, що вона не раб на галерах орати за дріб’язок. І тепер вона їм, бідним, заважає жити!
Щось усередині в неї переклинило, в голові зашуміло, в очах потемніло від гніву. Можливо, від втоми чи приниження. Може, просто накопичилося.
– Виходить, втомилися? – Оля випросталася, поправила на голові рушник. – Втомилися від мене? У моїй квартирі? Дарино, я скільки разів тобі казала: візьмися за розум, знайди нормальну роботу?
– Ти сказала, що я нічого не розумію у житті! Що зараз такий час, що всі так живуть. Бариста, промоутер, кур’єр…
– Тимофію, ти, вибач, взагалі працюєш, як бог на душу покладе. Як ви плануєте жити? Квартиру купувати? Чи мене вирішили загнати в домовину?
– Мамо, не починай! – Дарина спалахнула, очі заблищали від гніву. – Що не так? Ти вже стара, а нам ще хочеться жити!
– Стара? – Оля поперхнулася від гніву. – Може, мені вже загорнутись у покривало і повзти у бік цвинтарю? Матері ж трохи лишилося, я ж стара!
– Звичайно, у п’ятдесят років тільки на цвинтар і йти, куди ж мені ще! Ти взагалі останні мізки розгубила! – Кричала вона, не соромлячись у виразах.
Дочка моментально пішла у наступ:
– А до Тимофія, значить, питань немає? Він до тебе причепився, не я. А кричиш ти на мене!
– Кричу, тому, що ти так поводишся, що він мене не те що не поважає, він навіть за людину не вважає. Тому так, ти винна!
– Мамо, ти токсична, ти абьюзер! Ти порушуєш мої особисті межі, вказуючи, як мені жити! Знаєш, ти мене ніколи не любила, – раптом заголосила Дарина, заламуючи руки.
Тимофій стояв поруч, намагаючись щось сказати, але, мабуть, не знаходив слів.
Оля видихнула, і їй стало страшно. Не за себе, а за свою дочку. Тихенько, бо гнів відринув, сказала:
– Знаєш, що? Ти абсолютно маєш рацію. Я, здається, справді тебе не любила. Ось зараз зрозуміла. Бо якби любила, то не дозволила б тобі сісти мені на шию.
– Не ростила б з тебе зніжену ромашку, яка щиро вірить, що все в неї буде тільки тому, що вона ось така зірка!
– Я винна перед тобою, – я тебе розпестила! Думала, що якщо тебе буду оберігати, допомагати, то тобі буде легше.
– А виявилося, я виростила людину, яка вважає, що весь світ їй винен. І ти, Тимофію, такий самий! Ви один одного варті. Покоління делікатних дітей, які паразитують на нас!
У коридорі повисла тиша. Тільки годинник на кухні цокав, відраховуючи секунди.
– Виходить, виганяєш? – тихо спитала Дарина, і в її очах заблищали злі сльози.
– Ні, – Оля похитала головою. – Я не виганяю. Я прошу вас поїхати. Куди завгодно. Хоч до біса на палички! До батьків Тимофія, нехай насолоджуються. Я втомилася!
– Ти маєш рацію, я вже літня, хочу пожити для себе. Вирощуватиму розсаду, в’язатиму і вишиватиму хрестиком. Що там перед сме.ртю роблять?
– Ще хочу полежати у ванній і рано вранці пити каву в тиші та в трусах. Що ще? Точно, не забудь поскаржитися скрізь, що в тебе жорстока мати! Це ж зараз модно, у всьому звинувачувати батьків?
– Ти мене ніколи не любила, – Дарина схлипнула, обличчя вкрилося негарними червоними плямами. – Ти завжди була така холодна!
– Тобі б тільки щоб у квартирі було чисто, та щоб усе по-твоєму. Я знала, що ти нас виставиш геть. Ти не мати! Ти… егоїстка!
– Ми це вже з’ясували, – Оля не сперечалася, погоджувалася. Вона раптом відчула неймовірну втому. Ту саму, коли розумієш, що тобі все одно.
– Мабуть, я маю на це право. Освіту дала, весілля зіграла. Тобі двадцять пять років, – доросла кобила. Дай мені пожити для себе!
Збори зайняли дві години. Молоді згрібали речі в пакети та сумки, голосно гупали дверцятами шаф. Тимофій щось бурчав собі під ніс, але намагався так, щоб нічого не було зрозуміло.
Дарина плакала, але демонстративно, на публіку. Вона постійно косила поглядом на матір, чекаючи, що та вибачиться перед ними.
Оля сиділа на кухні, пила чай і дивилася у вікно. На душі було порожньо.
Коли вхідні двері зачинилися, вона встала і пройшлася по квартирі. Потім зайшла до спальні, скрутилася калачиком і заплакала.
Де вона проґавила? Чому її дочка така безвольна? Чому їй все одно, де жити, що носити, що їсти? Якесь життя одноденне. Сьогодні заробив гроші, швидко витратив – і все. Що далі? Дарині начхати, – головне тут і зараз.
Минув тиждень. Дарина не дзвонила, вона не дзвонила теж. Оля не знала, де вони мешкають і на що. Переживала.
Щоранку вставала, відчуваючи, як десь під ребрами розливається глуха порожнеча. Але що вона могла змінити? Сучасне покоління не таке, у них своя правда життя. Впораються, не грудні, зрештою. Помалу туга відпускала.
Минуло три місяці, коли нарешті Дарина їй написала. Сухо, коротко, мовляв, винайняли квартиру, все добре. Оля написала, що рада за них. Вона вірить, що дочка подорослішає і зрозуміє, що мати мала рацію. Поживемо, побачимо…
Як ви вважаєте, слушно вчинила мати, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях, сьтавте вподобайки!
