Сусід Іван Іванович називав їх «дівчатками». «Дівчаткам» було добре за сімдесят, вони жили в сусідніх під’їздах і дружили – не так давно, але міцно.
Обох звали Наталями, тому звикли відгукуватися на по батькові – Семенівна та Петрівна. Зовні були зовсім різні. Семенівна – висока, суха, з зігнутою від прожитих років спиною – у минулому лікар-невролог.
Довгі роки в білому халаті привчили її шукати свої маленькі жіночі радості, і вона любила шийні хусточки та берети.
Петрівна була міцною, квадратною старенькою, на дебелих ногах і в незмінній хустці на голові. Класична бабуся з дитячої казки. Пів життя вона простояла в хімчистці приймальницею, а потім няньчила чужих малюків.
Петрівна відрізнялася їдкістю і часто вводила в замішання своїми саркастичними зауваженнями інтелігентну і наївнішу приятельку.
Старість стерла всі соціальні та культурні відмінності та приблизно зрівняла їхні інтереси.
Щодня із пристрастю обговорювалося, що кури у ближньому магазині не свіжі, а пучок петрушки – худий.
Одна тема для них була під забороною – діти. Тому й спілкувалися, що суворо дотримувалися цієї неоголошеної заборони. У Семенівни був син-красень, теж лікар, постійно зайнятий своїм не дуже вдалим особистим життям і дві онуки.
У Петрівни – дочка, яка в постійному пошуку жіночого щастя перебирає тимчасових чоловіків, і онука – завжди соплива і завжди в хорошому настрої, попри батьків, що часто змінюються.
Дочка іноді підкидала внучку матері, але, переважно, відвозила її в село до сестри Петрівни – звідти можна було довго не забирати.
Петрівна сама в серпні виїжджала до сестри тижня на три – робити заготівлі на довгу зиму і потім приїжджала з сусідом сестри Дмитровичем на стареньких жигулях, що просідали під вагою мішків з картоплею та кабачками, та банок у багажнику.
Цілу зиму вона відкладала з пенсії, а потім цими грошима розплачувалася з Дмитровичем за доставлення.
Петрівна вважала подружку жінкою невдалою – ні огірки посолити, ні тісто поставити, ні оселедця вибрати – як життя прожила?
А Семенівна вважала Петрівну «простуватою» і стільки сенсу вкладала в це слово, що можна було нічого не додавати.
Семенівна купувала продукти у найближчий крамниці, ціну ніколи не пам’ятала і любила іноді потішити себе чимось смачним. Пенсії обом вистачало.
Отак раніше й спілкувалися – побіжно, по-сусідськи, а потоваришували після хвороби Петрівни. Донька Петрівни була в черговій спробі заміжжя і поїхала на південь, навіть узявши з собою дочку.
Два дні Петрівна справлялася сама, ледве повзаючи по квартирі, а третього ранку – встати не змогла. Грип.
Семенівна довго звала її під балконом, а за годину так наполегливо барабанила у двері, що довелося з останніх сил дістатись і відчинити. Семенівна увірвалася до квартири в медичній масці та з пакетами напереваги.
Вона принесла банку курячого бульйону, розвела в чаї якийсь порошок, від якого одразу полегшало і знайшла варення з малини в серванті.
Потім провітрила кімнату, протерла підлогу вологою ганчіркою, дала свіжу хустку на зміну мокрій від поту і звеліла спати.
Взяла в передпокої ключ Петрівни й пішла – до вечора.
Цілий тиждень вона щодня приносила свіжий хліб і варила вівсянку. А до кінця другого бліда, але вже зміцніла Петрівна, несподівано вранці прийшла до неї, принісши банку огірків, солоні гриби та пакет сушених яблук.
– Бери! Їси одну гидоту магазинну. У мене все своє, руками робила. І, це – я тепер поруч, якщо що.
І, соромлячись своїх слів, одразу розвернулась і пошкандибала вниз сходами.
Семенівна, навіть не встигла відповісти, тут же в коридорі й заплакала – вона не чекала такого тепла від суворої Петрівни, а допомагала їй, бо раптом ясно зрозуміла, що звикла душею до своєї «простуватої» сусідки й життя без неї дуже б потьмяніло.
З того часу вони й стали дружити, допомагаючи одна одній. Раз на тиждень разом їздили на ринок тролейбусом – це був такий вихід у світ. Обговорювали всі дворові новини та пили чай одна в одної по черзі.
Діти з’являлися в них рідко – в обох намічалися важливі життєві зміни. Син Семенівни планомірно йшов до розлучення, яке обіцяло бути важким – з істериками та шантажем дружини, з пляшкою вечорами для тимчасового забуття.
Мати була єдиною близькою людиною в цій ситуації й він ділився з нею тим, що відбувалося, не думаючи у своїх проблемах про її здоров’я. А вона не спала ночами та подвійно переживала за свою дорослу дитину.
А донька Петрівни знайшла собі закордонного нареченого в інтернеті й рішуче збиралася до нього переїжджати разом з онукою, не слухаючи порад та побоювань матері.
Петрівна теж не спала ночами, засмучуючись за свою вітряну і бездумну доньку і переживаючи за внучку.
Обидві пили корвалол і з собою носили в кишені серцеві таблетки. Тепер у дворі сиділи майже мовчки, у невеселих думах. Побутові розмови відійшли на другий план, а сімейні справи не обговорювалися.
Донька Петрівни з’явилася на подвір’ї, коли вони у своїх думках сиділи на лавці перед вечерею. Вона випурхнула з таксі, забувши обсмикнути тісну сукню, яка по довжині швидше була схоже на кофту і попрямувала до «дівчаток».
Петрівна невдоволено відзначила одразу і яскраво розфарбоване обличчя доньки, і вульгарний вигляд.
– Мамо, дай ключ – я в тебе коробки з деякими речами залишу. Скоріше, таксі чекає!
Швидко забрала, обдавши хвилею задушливих духів, швидко віднесла, повернула ключ і поїхала. Петрівна сиділа, занурена в невеселі думки, а потім випадково повернулася до забутої подружки.
Семенівна дивилась услід машині з такою зневагою, що Петрівну цей погляд, як окропом обдав. Вона одразу кинулася на захист:
– Донька у мене – красуня. Ось нареченого знайшла іноземця. Любить її страшно! Житиме там у своєму будинку, із басейном. Все для неї!
І замовкла, притиснута щойно придуманим і своєю тривогою.
А Семенівна весь цей час думала про невістку, яка знущається з її сина і, несподівано для себе самої, з гіркотою видала:
– Ось через таких, у пошуку, життя і руйнується! І сама невдаха, й інших нещасними робить!
Петрівна навіть задихнулася. Крізь зуби, ледве стримуючи себе, прошипіла:
– Сама ти невдаха. Набридла ти мені гірше за гірку редьку. З жалю спілкуюся з тобою…
Настала така пауза – обидві наче оглухли від того, що сталося. Потім Семенівна мовчки встала, розпрямила, наскільки змогла спину і мовчки пішла, намагаючись ступати твердо і рівно.
І, дивлячись у цю спину, Петрівна усвідомила, що сталося непоправне. Що найближчі люди за секунду стали чужими.
Більше на лавці вони не сиділи. Знаючи розклад одна одної, намагалися виходити надвір так, щоб не зустрітися. Обидві страждали страшно, але виду не показували. Так минула вся довга зима.
Весною випадково зіткнулися на вулиці. Від несподіванки водночас привіталися. І пройшли повз. Але обидві гостро відчули, як скучили, як без подружки зникло в житті найголовніше – відчуття плеча, на яке завжди можна спертися.
І обидві довго думали про це. Потім зіткнулися знову – у дворі. Потім знову стало зрозуміло, що обидві шукають ці короткі зустрічі.
Потім настав такий день, коли, зустрівшись, вони не розійшлися, а зупинилися поруч і почали обережно розмовляти – як сусіди, з ввічливості.
А потім одного вечора у двері Семенівни пролунав боязкий дзвінок і, не знаючи ще хто там, серце Семенівни радісно тріпнулося. За дверима стояла Петрівна:
– Дочка прислала цей, як його…, комп’ютер, щоб спілкуватися. Ніяк сама не розберуся.
Семенівна навіть пальто забула – так і пішла за подружкою у халаті.
Майже до ранку вони розбиралися з комп’ютером. Сміялися, лаялися, виривали одна в одної мишку – як дівчата. Чай пили тричі. Не хотіли спати зовсім і не хотіли розлучатися – так скучили.
З комп’ютером так і не розібралися, прибрали його в шафу. Про сварку обидві не згадували. Вони давно попросили одна в одної вибачення – подумки.
І давно одна одну пробачили. А навіщо зайві слова? Якщо з людиною поділився своїм серцем – воно завжди відгукнеться, бо це назавжди…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки!
