Я не розумію, чому моя мама любить відігравати роль жертви? І шкода її до сліз, і хочеться струсити гарненько! Скільки я пам’ятаю себе – в неї постійно маска трагізму на обличчі, причому завжди у всьому можна знайти вихід, а вона не хоче!
Ось, припустимо, починаючи з мого дитинства – сім’я у нас була така: я, тато, мама та мій старший брат. Батьки розлучилися, коли мені було 5 років, а братові 7 тільки виповнилося – у школу пішов. Хоч наша двокімнатна квартира була батьківська, але він вирішив її залишити нам, тобто своїм дітям.
Проте мама влаштувала істерику, стала нас із братом одягати – мовляв, ідемо в нікуди! Тоді було ухвалено рішення розміняти квартиру на однокімнатну та ще одну для батька. Не розумію маму, про нас вона не подумала – як ми будемо тулитися? Але ж мама сама домагалася цього!
Ну гаразд, пару ширмочок, кожному свій куточок – так і прожили. Брат, як тільки закінчив школу, поїхав вступати на моряка. Мама лила сльози – ах, синок поїхав, як ми без нього витягнемо? Дивно, навпаки б радіти – одним ротом менше, у сина збулася мрія – вступив-таки! Брат же не годував нашу сім’ю, це тато постійно платив аліменти і нам подарунки дарував, попри те, що вже іншу сім’ю мав.
До речі, мама навіть обрала собі відповідну під її вічну меланхолію роботу: працювала у фірмі з виготовлення пам’ятників і огорож, зараз вона на пенсії.
Я довго не могла вийти заміж: спочатку навчання в медінституті, потім просто довго зустрічалася з хлопцем, поки він не вирішив, що нам треба одружитися. Загалом розписалися, коли мені було 27 років. На весілля приїхав брат, сказав також, що збирається одружитися, причому за кордоном!
Ой, все було зіпсовано! Сльози-сльози! «Ви всі мене кидаєте, я сина більше не побачу, ви прирікаєте мене на самоту!». Жах, вся увага до неї на весіллі! І це я ще побоялася сказати, що чоловік будує в районному місті власний будинок для нас, і я там уже в лікарню влаштовуюсь на роботу!
Ох, як же вона плакала, коли дізналася про все! Так ми знімали з чоловіком квартиру в одному кварталі від неї, а тепер нас розділятимуть аж 65 км! Ну прям цілий океан! Я їй відразу сказала – ми, як повністю облаштуємося, заберемо її до себе!
Ну як же, тоді виявилося, що ми з братом – зрадники! Ось брати в оренду квартиру – це нормально, на її думку! Поки добудували, зробили ремонт, я дізналася, що матиму дитину, чоловік пішов на підвищення, я в декрет. У будинку – три великі кімнати, кличу маму, щоб приїхала, допомогла мені після пологів, кімната є для неї. Так ні – у неї ще робота! На пенсію вона вийшла, коли моїй доньці 2 роки виповнилося.
Так, вона брала відпустку та приїжджала до нас. Тільки вся її допомога – це зітхання: «Куди ж ви загнали себе? Живете як у селі, скоро курей розводити будете, ти селянкою станеш! Як дитині тут розвиватись – за парканом?».
Бубонить і бубонить, особливо на зятя – типу, він у всьому винен, що доньку її загнав у район. Навіть ангельському терпінню мого чоловіка прийшов кінець і він раз гаркнув на тещу. Мама одразу зібрала сумки і поїхала додому, дуже образилася!
Я їй дзвонила, коли вона ще в автобусі їхала, чую – вже плаче! Каже, що ми її вигнали, нікому вона не потрібна і таке інше. Якщо вона ще тоді відволікалася роботою, то після виходу на пенсію зовсім з нею спільну мову не можемо знайти!
По-перше, вона постійно вигадує собі болячки. Я як лікар все ретельно перевіряю, але розумію, що вона багато в чому симулює. По-друге, вона почала нас просто ганьбити: виставляє в соцемережі віршики різні, про те, як гірко живеться на самоті, які бувають невдячні діти, які кидають своїх нещасних мам-стареньких, картинки там відповідні.
І мені потім рідні та її подруги пишуть – як ви можете, так з мамою чинити? А як ми робимо? Я її досі кличу і чоловік згоден терпіти і мовчати, але мама хоче, щоб було все як раніше – я жила з нею в одній квартирі за ширмочкою!
Ось чого вона хоче? Щоб я кинула дочку на чоловіка і бавилася з нею до вечора?! Я їй пояснюю, що це неможливо, і що єдиний вихід – це якщо вона переїде до нас, бо загнеться від своєї самотності у квартирі!
Але вона каже, що не звикла жити «в селі», що зять її нібито виганяє (хоч він і не гнав, просто її раз на місце поставив, причому правильно), і що не вистачає їй здоров’я жити великою родиною!
Сидить на своєму дивані, очі опустить і часто говорить трагічним голосом якусь безглузду фразу. Прям злить! Хочеться привезти її насилу до себе в будинок, але ж вона втече!
І на самоті її важко залишати – у мене серце розривається, ночами сама реву! Нічого її не цікавить і не радує: сидить з ранку до вечора в соцмережах і пускає в стрічку сльозливі віршики, щоб усі бачили, як вона страждає. Що мені робити?
