– Неділя. Та і яка мені різниця вихідні, чи будні? Скільки років уже на пенсії. Доньки у гості приїжджати не збираються.
– А як би добре було, коли б приїхали обидві із зятями та онуками, хоч на вихідні, будинок великий усім місця вистачить.
– Останній раз старший зять з онуком приїжджав ще восени, картоплю допомогли викопати, та поросятко на м’ясо пустити. Обом дочкам м’ясо послав, мабуть, уже з’їли.
– До Нового року два тижні – тепер уже не приїдуть, на новорічні свята вони ніколи не приїжджають. Подзвонити, сказати, що захворів, спину дійсно іноді ломить. Ні! Навіщо їх лякати? А якщо…
Від цієї думки самому смішно стало. Полежав ще трохи:
– Час вставати, вже світає, – Іван Михайлович підвівся, підійшов до вікна. – Скільки снігу навалило!
Розчистив сніг на подвір’ї, нагодував живність. Он і сусідка визирнула:
– Ваня, ходімо снідати!
– Зіно, виходь за мене заміж!
– Ти що, на старість, того, – вона покрутила біля скроні.
– Зараз прийду, побалакаємо.
У сусідки чоловік давно покійний. У нього дружини років вісім тому не стало. Погорював рік-другий. Стали із сусідкою один до одного в гості ходити.
Тоді ще до нього онуки на літо в гості приїжджали й до неї теж. До неї й зараз приїжджають, у неї у місті живуть, а в нього в обласному центрі. Доньки цього року й не приїжджали зовсім. Прикро!
Взяв морожену курку і пішов до сусідки:
– На, Зіно, звари сьогодні суп з локшиною.
– Зварю. Сідай! – Поставила на стіл оладки з молоком. – Ти що там у дворі ляпнув про одруження?
– А що?
– Так ми з тобою вже років п’ять, як чоловік із дружиною живемо. Що ти задумав?
– Зіно, до тебе син з дочкою хоч іноді приїжджаю й онуки – теж, а до мене, – він махнув рукою, – рік рахуй закінчився, а вони жодного разу.
– То до тебе ж приїжджали картоплю копати?
– Зять з онуком, а доньки?
– Іване, так і не збагну, що ти задумав?
– Ось повідомлю їм що одружуюся, подивимося… , – глянув на жінку. – Зіна, якщо хочеш, по-справжньому одружимося.
– Не кажи дурниці! Навіщо ми один одному на старість? У мене дочка, є кому мене доглядати, якщо зляжу. У тебе дві дочки, теж є кому доглядати.
– Щось я став сумніватися у них.
– Скажи, якщо хочеш, про весілля – на обличчі жінки з’явилася хитра посмішка. – Але з тебе гарна сукня.
– Все, по руках!
– Діти вже виросли, синові дев’ятнадцять, в інституті на другому курсі навчається, та й донька вже у дев’ятому класі.
– Все думала, що діти виростуть – легше буде. Яке там! Грошей ще більше не вистачає. Дивляться лише на дорогі речі. Не встигнеш схаменутися, сім’ями охазяйнуються.
Мелодія телефону перервала роздум Маргарити. Дзвонив батько:
– Доброго дня, доню! – пролунав його бадьорий голос.
– Привіт, тату! Як здоров’я? Нічого не сталося?
– Здоров’я нормальне, але дещо трапилося?
– Тату, що? – Маргарита відчула в голосі батька якусь інтригу.
– Рито, я збираюся одружитися.
– Тату, ти серйозно?
– Цілком.
– Тобі ж сімдесят.
– Сімдесят мені тільки восени виповниться.
– А на кому? На тітці Зіні?
– На кому ж ще!
– Тату, не сміши. Ну, живете ви з нею і живіть, – у голосі дочки відчувалося легке роздратування. – Навіщо одружуватися?
– Доню, я вже немолодий. Раптом зляжу, хто мене доглядатиме?
– Ми з Ларою.
– Ви далеко, за сто кілометрів. Щодня не наїздитеся.
– Тату, не кинемо ми тебе, – і подумавши додала. – Ми на Новий рік збиралися приїхати.
– Рито, який я радий! Давно вас із Ларою не бачив. Гаразд, доню, до побачення!
– До побачення, тату!
Рита поклала телефон на стіл, і думки вихором увірвалися в її голову:
– Ця тітка Зіна завжди поряд. Мало що вона надумає. Так батькова хата і спливе. У мене на той час не тільки син одружиться, а й дочка заміж вийде.
– А будинок великий, хороший, за нього дві хороші квартири можна придбати, – схопила зі столу телефон. – Треба сестрі дзвонити, та терміново щось вирішувати.
Набрала номер:
– Абонент розмовляє по іншій лінії, – пролунав рівний голос автовідповідача.
– Схоже батько з Ларискою розмовляє.
Хвилин п’ять Маргарита металася по кімнаті, поки на її телефоні знову не зазвучала мелодія. Дзвонила, звичайно, сестра:
– Рито, батько тобі дзвонив? – Закричала та без вітання.
– Дзвонив. І що ти думаєш про все це?
– Треба на Новий рік до нього їхати. Я в нього питала. Він сказав, що вони збираються одружитися після Нового року.
– Лара, і що робитимемо? – Поставила найголовніше питання старша сестра. – Чи мало які задуми в голові у цієї тітки Зіни.
– По-хорошому, треба брати батька до себе, але він не погодиться. Та й у кого він житиме? У тебе?
– У мене діти дорослі, я їх в одну кімнату не поміщу.
– Рито, так і в мене те саме. Дочці вже сімнадцять, та синові тринадцять.
– Ну, щось робити треба. Гаразд, з’їздимо ми до нього на Новий рік, але ж щодня ми до нього їздити не зможемо.
– Ми цього року до нього жодного разу не їздили, – згадала молодша сестра.
– Давай, поперемінно, частіше їздитимемо!
– Давай! У нас один батько залишився.
Тридцятого біля будинку Івана Михайловича зупинився автомобіль старшого зятя. Крім нього, вийшли обидві дочки та молодший онук, який першим і підбіг до діда:
– Привіт, дідусю!
– Кирило, то ти з мене зростом? Тобі вже скільки?
– Тринадцять!
– Привіт, тату! – Підійшла молодша дочка, обійняла і гордо запитала. – Як мій син? Виріс?
– Не те слово! Я його востаннє бачив, коли він мені по шию був.
Підійшла старша дочка:
– Привіт, тату! – обійняла. – Вирішили разом із тобою Новий рік зустріти.
– А що решту не привезли.
– Тату, і нас буде багато.
– Здрастуйте! – Підійшов зять, простяг коробку. – Ми вам ноутбук купили від усіх. У вас дуже старий. Зараз ваш онук його налаштує. Лариса каже, що він фахівець у цій електроніці.
– Дякую! Давай, заганяй машину у гараж! Найближчим часом вона тобі не знадобиться, – і махнув рукою, наче збираючи всіх до купи. – Заходьте!
Іван Михайлович повернув голову, та побачив свою сусідку. До неї також приїхали гості. Вони зустрілися поглядами. Зінаїда посміхнулася і помахала рукою.
Зайшли до хати, розташувалися. Дочки одразу почали готувати обід, благо у батька і м’яса, та й овочів повно. Онук ноутбук став налаштовувати. Господар із зятем зайнялися заготівлею курятини на Новий рік.
Час весело та швидко плинув. Пообідали. Дочки почали готувати вечерю, а заразом і на завтрашній святковий стіл. Зять поїхав по ялинку, якщо справляти Новий рік, то вже по-справжньому, а дідуся онук покликав.
У ноутбуці дід швидко розібрався, а потім каже:
– Слухай, Кирило! Я всі платежі зі свого телефону плачу. Хочу вам, онукам, на Новий рік, замість подарунків, гроші переказати. Диктуй номер картки!
Онук продиктував. І за кілька хвилин на нього надійшло повідомлення, що перераховано п’ять тисяч гривень.
– Дзвони своїй сестрі, нехай номер картки диктує.
Той набрав номер і скоріше наказав, ніж попросив:
– Ань, диктуй номер своєї картки!
– Який!
– На яку тобі мама гроші перераховує.
– Навіщо?
– Диктуй! Дідусь тобі подарунок на Новий рік хоче зробити.
Продиктувала, відразу й переказали.
– Дзвони, двоюрідним! – наказав дід.
Іван Михайлович переказав і цим. І, щасливий, добрих пів години відповідав на вітання онуків.
Зять привіз ялинку. Встановили. Іван Михайлович дістав старі ялинкові іграшки та вогники, і чоловіки почали її вбирати.
Красива вийшла ялинка. Зайшли дочки й раптом завмерли. На очах виступили сльозинки:
– Немов із нашого дитинства, – захоплено промовила Лариса.
– Коли були маленькими, ми з тобою завжди вбирали ялинку, а мама святковий обід готувала, – згадала Маргарита.
І обидві заплакали.
Та й сам Іван Михайлович, ніби у свою молодість повернувся, коли дочки були такими, як нині онуки, і навіть молодші.
Весь вечір Рита з Ларисою проговорили з батьком, згадуючи своє дитинство, яке пройшло у цьому будинку.
Вранці встали раніше за батька, приготували сніданок, нагодували всю живність у дворі. Справа звична, раніше в них і курей і поросят більше було, тоді навіть корова була.
Надвечір зять лазню витопив. Помилися, нахльостуючи один одного березовими віничками.
Зустріли Новий рік. Вночі погуляли селищем.
Давно Іване Михайловичу так весело не зустрічав Новий рік, але всі свята колись закінчуються. Другого січня, ближче до вечора, гості поїхали, пообіцявши, що часто приїжджатимуть у гості.
Не встиг він повернутись додому. Телефонний дзвінок від сусідки:
– Ваня, поїхали твої?
– Поїхали.
– Приходь! Подивишся, як нова сукня на мені сидить.
– Іду!
Він замкнув будинок і попрямував до своєї сусідки. Додому він сьогодні повертатися не збирався.
Зінаїда зустріла його в новій сукні.
– Ну, ти красуня! – обійняв її Іван.
– А то!
Вони дивилися один на одного щасливими очима. Адже для щастя людям похилого віку не так вже й багато треба – щоб хтось завжди поряд був, та діти з онуками частіше в гості приїжджали. Ви зі мною згодні?
Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
