– Ось що, дорогі родичі, – промовила я, – квартиру я і справді здаватиму. Вона моя! Документи в порядку, і ви це чудово знаєте. – Руслан, світла йому пам’ять, про все подбав заздалегідь. Як я розпоряджатимуся цими грошима, вас не стосується

У пенсійному фонді дівчина за стійкою подивилася на екран та замовкла. Потім підвела очі з тим обережним виразом, з яким зазвичай повідомляють погані новини.

– Катерино Сергіївно, у вас після двохтисячного… практично немає відрахувань…

Я кивнула. Звісно, ​​немає. Звідки б їм взятися, якщо я ні дня не пропрацювала з того часу, як опинилася при надії. Руслан тоді сказав:

– Навіщо тобі це, я забезпечую, сиди вдома, займайся дитиною.

Дитина виросла, поїхала, а я так і сиділа. На пенсію, яку мені нарахували, можна було сплатити комуналку та купити крупи. Ось і все.

Руслан пішов у лютому. Не дочекався весни, хоч йому обіцяли, що обійдеться. На прощанні він лежав так, ніби відпочивав від своєї звички всім розпоряджатися.

Перший раз у центрі зайнятості я просиділа до обіду. Заповнила анкету, у графі «досвід роботи» зяяла порожнеча після короткого рядка «лаборантка на заводі» до заміжжя.

Дівчинка-консультант, молодша за мого сина, гортала мої документи з виразом ввічливого співчуття на обличчі.

Втім, направлення мені таки дали. На співбесіду в магазин будматеріалів, їм потрібна була касирка. Адміністратор, чоловік років сорока в м’ятій сорочці, подивився мої папери, потер чоло і уточнив:

– А касовий апарат бачили коли-небудь?

Я хотіла збрехати, але не змогла. Він похитав головою, не злісно, швидше розгублено, ніби йому привели людину не з того віку.

– Ви зрозумійте, я ж не проти. Але вас вчити треба з нуля, а в мене працювати нікому.

Вдома я розігріла гречку, сіла за стіл і довго дивилась у тарілку. Звісно, ​​Руслан не думав, що так вийде. Він був упевнений, що вічний, такі люди завжди у цьому впевнені.

Давав мені гроші на продукти, на господарство, на себе. Окремими стосами, і щотижня питав, куди вони пішли. Не перевіряв, ні, цього не можна сказати. Просто питав…

Від Руслана мені залишилася ця квартира та ще інша, однокімнатна. Довгий час там жили його далекі родичі, мати та дочка-підліток. Близько місяця тому вони поїхали за кордон.

Зайнятися квартирою мені поки що було ніколи, та й сил на це не було, що там.

Телефон задзвонив, коли я мила посуд. Роза. Його сестра. Голос у неї був звично дбайливий, але з тим знущанням, яке я за стільки років навчилася чути.

– Катю, мені тут говорили, ти ходила на біржу? Навіщо це тобі? Руслан би не схвалив, ти ж знаєш. Він завжди вважав, що дружина має бути вдома.

Я мовчала.

– Він же квартиру тобі залишив, – продовжувала Роза. – Живи спокійно, навіщо ганьбитися.

І тоді я промовила:

– Розо, Руслана більше нема. А мені треба жити. Я шукатиму роботу.

Пауза була короткою, але щільною. Потім Роза кинула:

– Ти його ще оплакати до ладу не встигла, а вже за грішми побігла, – і повісила слухавку.

Я поклала телефон на стіл, витерла руки та сіла. Гаразд, подумала я, гаразд. На підвіконні припадала пилом стара швейна машинка «Чайка», ще мамина.

Я колись уміла шити, перелицьовувала пальто, ставила латки, могла з нічого зробити спідницю.
Руки пам’ятали, голова – ні.

Того ж вечора на зворотному шляху з магазину я зіткнулася на сходах з Валентиною із сусідньої квартири. Вона теж жила сама, тільки втратила свого раніше, ще восени.

Валентина тягла пакет із продуктами та виглядала несподівано бадьоро, у нових кросівках, із підстриженим волоссям.

– А я працювати влаштувалася, – кинула вона мимохідь. – У ветеринарку, на рецепцію. Платять, звісно, ​​мізер, але хоч щось.

Я кивнула.
***
Роза приїхала без дзвінка, у своїй вічній толстовці з каптуром, з хусткою на русявому волоссі, з виразом обличчя, яке обіцяло скандал.

Вона переступила поріг і перше, що побачила: порожню вішалку. Я напередодні прибрала три куртки Руслана у шафу та пересунула тумбочку від дверей до вікна.

– Ти що, меблі рухаєш? – Роза застигла посеред коридору, озираючись, ніби потрапила до чужої квартири. – А куртки його де?

– У шафі.

– У шафі? – Вона сказала це так, ніби я сказала “на смітнику”. – Катю, це ж його дім. Ти тут… Ти тут гостя, розумієш? Завжди була гостею.

Я промовчала. Квартира була Руслана, це так. Але після його відходу вона по закону належала мені.

Роза пройшла на кухню, сіла на табурет і заговорила про головне. Виявилося, річ не в куртках. Справа була в тій іншій квартирі. Руслан колись давно одержав її від батьків. Роза тоді жила за кордоном і начебто не претендувала.

Але зараз вона хотіла забрати її собі.

– Це сімейне, Катю, – говорила вона. – Ти ж не будеш її… продавати?

Я не збиралася її продавати. Але й віддавати її Розі теж не збиралася. Ця однушка була єдиною, що могло приносити мені гроші.

Здати її – і вистачить на оплату курсів, на нормальну їжу, на зимове пальто, бо мій пуховик, єдиний пристойний верхній одяг, уже розходився по швах.

– Квартира оформлена на Руслана, – зауважила я. – Я спадкоємиця по закону. Документи в порядку. Показати?

Вона різко встала на ноги.

– Ти серйозно? Він для тебе все робив, а ти… Я з тобою ще не закінчила, Катю. Родичі про все дізнаються! Усі!

– Хай дізнаються, – посміхнулася я.

Наступного дня я дала оголошення про здачу квартири в оренду.
***
А незабаром дали про себе знати й родичі – двоюрідний брат Руслана та Рози з дружиною та тітонькою. Очолювані зовицею, вони прийшли до мене і розсілися у вітальні.

Роза стояла біля стіни, схрестивши руки на грудях, і дивилася повз мене, як завжди, коли готувалася вимовити гидоту.

– Ми тут порадилися, – почала вона, – і вирішили, що треба поговорити. Катю, Руслан тебе утримував. Годував, одягав, за квартиру платив.

– Ти жодного дня не працювала! А тепер ти його квартиру хочеш здавати чужим людям. Не справа це! Не справа!

Двоюрідний брат Руслана, Федір, поважно кивнув, його дружина Свєта підібгала губи. Тітонька Руслана та Рози мовчала, але дивилася на мене поверх окулярів із засудженням.

– Це батьківська квартира, – продовжувала Роза, – а значить, наша з Русланом. А ти на ній хочеш заробляти! Соромно має бути, Катерино!

Я сиділа на своєму стільці та слухала. Кожне слово було знайоме, я чула їх від Руслана стільки разів, у різних комбінаціях, що могла б продовжити будь-яку фразу. “Ти без мене нікуди”. «Я для тебе все роблю». “Куди ти підеш, кому ти потрібна”.

Роза дістала з сумки фотографію Руслана, ту, де він на дачі, засмаглий, у розстебнутій сорочці, посміхається. Поклала на стіл, як козирну карту.

– Він на тебе життя поклав. А ти…

І тут заговорив Федір. Чоловік він був простий, говорив, як думав, без задньої думки:

– Руслан тебе, Катю, любив. Завжди казав, без мене вона кроку ступити не зможе, каже, що вона без мене робила б. Переживав за тебе, – Федір кивнув з впевненістю. – Пишався навіть, що сім’ю тягне.

Він замовк. І в паузі я почула, нарешті те, що відчувала всі ці роки: Руслан не беріг мене. Він мене тримав. І пишався тим, що я без нього ніхто.

– Ось що, дорогі родичі, – промовила я, – квартиру я і справді здаватиму. Вона моя! Документи в порядку, і ви це чудово знаєте.

– Руслан, світла йому пам’ять, про все подбав заздалегідь. Як я розпоряджатимуся цими грошима, вас не стосується.

– Руслан не давав мені працювати. І ось результат: мені пенсію нарахували таку, що на хліб не вистачає. Так він вирішив за мене. А тепер я вирішую сама.

Ніхто не промовив жодного слова. Нарешті після тривалої паузи Роза сухо мовила:

– Ну-ну. Подивимося. Я звернуся до суду та оскаржу… ось це все!

– Роби, як вважаєш за потрібне, – відповіла я, – але ти просто втратиш час.

Роза пішла першою. За нею потяглися решта. Федір на порозі обернувся, зам’явся, потім махнув рукою і вийшов.
***
Я здала квартиру. Грошей вистачало, щоб відвідувати курси шиття і сяк-так жити. Незабаром я знайшла роботу в магазині та додатково підробляла шиттям на замовлення.

Родичі, звісно, ​​на мене дуже образилися. Але я впевнена, що вчинила правильно, бо квартира була моя по закону, а я не така багата, щоб розкидатися квадратними метрами…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!