– Твоя дорога сестричка ще місяць тому мала з’їхати! – сказала я чоловікові. – А вона все ще тут! Як це розуміти?
Антон винно опустив очі. Він і сам розумів, що сестра в нас загостювалася, але мій м’якотілий і неконфліктний чоловік нічого не міг з нею вдіяти.
Марина в’їхала до нас «на пару днів» більше як місяць тому. Сталося це після розриву із її черговим «кандидатом». З нею приїхав восьмирічний син Дмитро, милий хлопчик, який чомусь вважав, що мій ноутбук створений спеціально для його ігор.
Одним словом, про тихе та спокійне життя мені доводилося тепер тільки мріяти.
Я зазирнула в холодильник, намагаючись збагнути, з чого сьогодні приготувати вечерю на чотирьох.
– Суп зварити, чи картоплю з м’ясом зробити? – розмірковувала я, раз у раз кидаючи погляд на упаковку норвезького лосося, якого берегла для недільної вечері з чоловіком.
Я планувала приготувати щось особливе та спробувати згадати, що ми з Антоном колись були закоханою парою… Зупинитись я вирішила на супі.
– А лосося, – подумала я, закриваючи холодильник, – треба якось сховати. Бо інакше завтра вранці від цього лосося залишаться тільки ріжки та ніжки. Як і від мого грецького йогурту три дні тому. Як і від дорогого сиру минулого тижня.
– Олечко, а ти не могла б тихіше гриміти своїми каструлями? – Марина матеріалізувалась на кухні в моєму шовковому халаті, який Антон подарував мені на річницю. – Дмитро уроки робить, у нього завтра контрольна з математики.
Я обернулася до неї.
– Марино, це мій халат, – зауважила я.
– Ой, та гаразд тобі! – Вона махнула рукою і полізла в холодильник. – Вдягла і вдягла. Що потрапило під руку. О, лосось! Чудово…
Дивлячись на те, як вона дістає мою рибу, я не витримала.
– Марино, послухай, – почала я, – ми з Антоном уже це обговорювали… Ви повинні були знайти квартиру ще місяць тому.
– Я намагалася знайти, – сказала вона, захоплено розглядаючи рибину і прикидаючи, що з нею можна зробити, але ціни зараз … Ну, сама знаєш.
– Ти сказала, що ви до нас тимчасово, – не відступала я, – але, Марино, твоє тимчасове проживання перетворилося на постійне…
– Антоне! – Покликала вона. – Іди сюди швидше!
Прибіг Антон.
– Твоя дружина, – Марина тицьнула в мене пальцем, – знову нас виживає! Ти прикинь? Вона твою рідну сестру з дитиною на вулицю виганяє!
– Оля… – чоловік з докором глянув на мене. – Ну що ти справді? Вони ж у важкій ситуації й тимчасово тут, знайдуть щось та з’їдуть.
– А тимчасово – це скільки? – Не витримала я. – Місяць? Пів року? Рік?
Тут Марина почала голосно плакати, зовсім не турбуючись про сина, який сильно занервував. Антон почав її заспокоювати, і вони пішли з кухні.
Наступного дня я повернулася з роботи та виявила у вітальні цілу компанію. Шестеро незнайомих мені людей сиділи на нашому дивані, пили наші напої та веселилися.
– О, це Ольга, дружина мого брата! – представила мене Марина. – Оль, а ти не могла б зляпати нам по-швидкому щось поїсти?
Я зміряла її пильним поглядом і тихо сказала:
– Ні.
– Що “ні”? – Марина картинно надула губи. – Оль, ну не будь ти занудою! Це ж мої друзі!
– А ти нічого не переплутала? – Сухо запитала я, розуміючи, що зараз мене вже ніщо не зупинить. – Ану вимітайтеся! Усі! Швидко!
Гості переглянулись, хтось нервово хихикнув.
– Агов, Олю, ти чого? – Марина встала з дивана та підійшла до мене. – А Антон знає, що…
– Антона тут немає! Є лише я! І я сказала – геть!
За пів години гості пішли. Марина демонстративно пішла в кімнату, яку вони з Дмитром окупували, і почала голосно скаржитися на мене телефоном всім спільним знайомим.
Антон, який приїхав з роботи, був дуже незадоволений.
– Оль, ну ти що? – мало не з порога почав він. – Марина мені все розповіла! Ти навіщо вигнала її друзів?
– Твоя сестра влаштувала вечірку у нашій квартирі, причому нікого не спитавши! До речі, вони випили наше з тобою червоне. Пам’ятаєш, ми хотіли відкоркувати його на десятиліття весілля?
– Та яка різниця, яке червоне! – розсердився Антон. – Це моя сестра, рідна людина!
– Слухай, а я тобі взагалі хто?
Він не відповів. Просто пішов у спальню і демонстративно грюкнув дверима.
За тиждень я у вкрай оригінальний спосіб дізналася, що в Марини з’явився новий кавалер, – застала їх у нашій спальні. На нашому з Антоном ліжку!
– Ой, Оль! – Марина навіть не зніяковіла. – А ми думали, ти ще на роботі! Знайомся, це Костя!
Костя життєрадісно помахав мені рукою.
– Привіт! Я про тебе чув. Марина каже, ти чудова господиня!
Я розвернулась і вийшла, не стала скандалити, кричати, вимагати… Бо марно це. Я просто вийшла із квартири, сіла в автобус і поїхала до подруги.
– Та гони ти їх поганою мітлою! – У серцях вигукнула Олена, вислухавши мене. – Олю, це ж і твоя квартира теж!
– Антон мене не підтримає, – зітхнула я. – Для нього сестра – святе!
– Тоді розлучайся.
– Але ж у нас іпотека…
– Тоді терпи.
Але я не хотіла більше терпіти, і тоді мені на думку спала ідея. Якщо Марина може приводити своїх друзів у нашу квартиру, чому я не можу вчинити так само?
Наступного дня я повернулася додому не одна. Зі мною був Олег, колега та давній приятель. Я коротко змалювала йому ситуацію і попросила допомогти, він погодився із задоволенням.
– Марино, Антоне, знайомтеся, це Олег! – Оголосила я, входячи до вітальні, де сиділи мій чоловік, його сестра і її залицяльник. – Він мій троюрідний брат. І він житиме з нами!
Антон так і дивився на мене ошелешено.
– Що-о-о-о-о? – Здавлено просипів він.
– А що тут такого? – я невинно кліпала очима. – Марина ж привела сюди Костю! До речі, Костю, привіт! Ти теж тепер тут живеш?
Костя раптом густо почервонів.
– Олю, ти… – забубнила Марина.
– Олегу нема де жити, – сказала я, – тому я вирішила, що він тимчасово поживе у нас. Ну поки квартиру не знайде.
Антон різко підвівся з місця.
– Олю, нам треба поговорити… – сказав він. – Негайно.
Ми вийшли в коридор.
– Це що ще за….? – прошипів він.
– Це називається рівноправність, дорогий. Тут живе твоя сестра, яка привела сюди ще і якогось мужика, значить і я можу свого родича поселити. У нього скрутне положення!
– Але… ну…
– Антоне, – ласкаво сказала я, – я більше не збираюся мовчки дивитися на те, як твоя сестра перетворює нашу квартиру на прохідний двір! До речі, вона ще не знайшла собі житла?
Антон мовчав.
– Ось що, любий, – продовжила я вже твердим голосом, – або вони з’їжджають найближчим часом, або я подаю на розлучення. Вважай, що це ультиматум!
Ми повернулися до вітальні, і… сталося диво, після недовгої паузи Антон оголосив Марині, що їй треба з’їхати протягом тижня.
– Антоне, ти серйозно? – здивувалася вона. – Але… Але ж я…
– Марино, ви з Дмитром і справді загостювалися у нас, – сухо сказав чоловік, – повір мені, орендувати квартиру зараз взагалі не проблема.
Марина подивилася на нього, а потім на мене. Потім демонстративно пройшла у свою кімнату і почала збирати речі. За годину вони з Дмитром поїхали.
– А… твій… – Антон раз у раз косився на Олега. – Брат? Він… Е… залишиться?
– Олеже, ти як, залишаєшся? – Запитала я у колеги, щоб помучити чоловіка.
Він вдав, що задумався, обійшов квартиру. Антон стежив за ним з жахом. Потім знову міцно задумався і, зрештою, похитав головою:
– Ні … тісно тут у вас.
– Ось саме… Ось саме… – бурмотів зраділий Антон, підштовхуючи Олега до дверей. – Тісно у нас… Тільки двом місця вистачає… Усього хорошого, заходьте на чай!
Зачинивши за Олегом двері, він притулився до них спиною.
Марина на Антона дуже образилася, і вони досі не спілкуються, а вся рідня чоловіка звинувачує мене в тому, що я погано впливаю на чоловіка.
Мабуть, мені має бути соромно? А ні хріна, – бо мені начхати на їхню думку! Мій дім, – моя фортеця, – чули про таке? Тепер так і буде!
А ви як вважаєте, слушно вчинила Ольга, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
