Коли дружина була у ванній, Іван подзвонив сусідці:
– Ніно, слухай уважно і не переривай, – тихо, швидко та чітко говорив Іван. – Сьогодні моя дружина… Ти слухаєш? Дуже добре. Вона на два тижні їде до мами в село. Так, Ніно, так. Так і є!
– Ні, Ніно, це не диво. І не щасливий збіг обставин. А я тобі скажу. Це мій і твій сильний намір. Наше кохання, можна сказати, і врятувало нас. Так. Я так і говорю. І в нашому з тобою розпорядженні цілих два тижні!
– Згоден з тобою, відбудеться все те, про що ми обидва давно мріяли. Якби ти тільки знала, Ніно, як я втомився від цих рідкісних, випадкових, а найприкріше – коротких наших зустрічей у ліфті.
– Що ми там могли собі дозволити? Нічого? А це втомлює, Ніно. Я говорю, у напрузі тримає. Ледве стримуюсь, кажу.
– І ти теж утомилася? Теж ледве стримуєшся? Ніно, я тебе обожнюю. А ти зараз у чому? Втім, не кажи. Сюрприз буде. Слухай головне, Ніно. Зараз я їду із дружиною на вокзал. Саджу її в потяг.
– Переконуюсь, що вона щасливо поїхала. І одразу назад. Ні, Ніно, не до тебе. У тебе може чоловік із роботи повернутися.
– Зустрічаємось у мене. Так мені буде спокійніше. Ой, здається, дружина з ванної виходить. Ну все. Бувай. Кохаю тебе.
Проводячи дружину, Іван був із нею особливо ласкавий і запобіжний.
– З нею зараз треба бути дуже обережним, – думав Іван. – Дуже! Щоб не злякати. А то, не дай Боже, ще передумає до мами своєї поїхати.
– Тому жодних брутальних слів, жодних різких рухів. Ганна повинна бачити в мені дбайливого чоловіка і більше нікого.
До відправлення потягу залишалося двадцять хвилин. Речі дружини Іван уже заніс у купе. Тепер вони стояли на пероні.
– Бережи себе, Ганнусю, – сказав Іван. – А я за тобою сумуватиму.
Ганна з цікавістю подивилася на чоловіка.
– Ти якийсь не такий, – сказала вона. – Не схожий на себе.
– Чому? – здивувався Іван.
– Дуже дбайливий, – відповіла Ганна.
– Хіба це погано?
– Це дивно. Я за весь час нашого з тобою спільного життя і половини таких слів не чула, які ти мені сьогодні від ранку говориш.
– Яких слів, Аню? Ти про що?
– Ласкавих, добрих. Ти став раптом якимось дуже ніжним і турботливим, Ваню.
– Ми ж прощаємося.
– Ну не назавжди ж! Усього на два тижні. Чи назавжди, а я чогось не знаю? Звідси й твоя ніжність? Так?
Іван насупився.
– Що ти таке кажеш, Аню, – скривджено сказав він. – Не розумію тебе. Зрештою, ти моя дружина. По-твоєму, виходить, я не можу дозволити собі бути ніжним навіть зі своєю дружиною? Так, чи що? Навіть дивно.
«Схоже, я переборщив з ніжністю, – подумав Іван, – сам на себе перестав бути схожим. Навіть дружина не впізнає».
Ганна подивилася на годинник і стала серйозною.
– Я тобі ось що скажу, Ваню, – сказала вона. – Якщо ти там задумав щось…
– Що там я задумав? – нервово шморгаючи носом, здивувався Іван.
– Та байдуже, – відповіла Ганна. – Що б не задумав, моя тобі порада — краще одразу відмовся. Зрозумів? Тому що я все одно дізнаюся. І тоді нарікай на себе. Покарання буде суворим. Ти мене знаєш!
– Та з чого ти взяла?! – пошепки, щоб не привертати увагу сторонніх, прошипів Іван.
– Я тебе попередила, – відповіла Ганна.
Іван злякано озирнувся на всі боки. Помітив на собі погляд провідниці, що здався Іванові осудливим.
«Їй якась справа, – подумав він, – дивиться тут. Підслуховує».
– Аню, це просто якось дивно, – тихо сказав він. – Чути від тебе таке. Ти думаєш, що я залишаюся тут, щоб…
– Я не думаю, Ваня, — відповіла Ганна. – Я знаю!
– Звідки та що ти можеш знати? – спалахнув Іван. – Аня! Я не розумію.
– А по твоєму обличчю бачу, – голосно сказала Ганна. – На ньому все написано.
– Тихіше, Аню, – пошепки промовив Іван. – Люди ж довкола. Що подумають. Якому ще обличчю? Що написано?
– Твоєму, Ваню, обличчі. На якому відображається передчуття чогось дуже солодкого. Ти сьогодні весь ранок облизуєшся. Як кіт. І погляд у тебе…
Ганна не домовила і, посміхнувшись, похитала головою.
– А що погляд? – здивовано спитав Іван.
– Якийсь маслянистий!
– То це вітер, Аню. І дрібний дощ, що мрячить. Тому очі й мокрі.
– Я про твій маслянистий погляд говорила, а не про мокрі очі. А вітер і дощик, Ваню, у тебе в голові.
– Аню, ми вже з тобою двадцять три роки чоловік та дружина, у нас уже діти дорослі, але мені зараз здається, що ти мене зовсім не знаєш.
– Двадцять чотири, – сухо промовила Ганна.
– Що «двадцять чотири»?
– Ми вже двадцять чотири роки чоловік та дружина.
– А скільки я сказав?
– Двадцять три.
– Ось! Бачиш, до чого ти мене довела. Я навіть забув, скільки ми разом. А чому? Бо розхвилювався. Через твої безпідставні підозри.
Провідниця попросила тих, хто від’їжджає, зайти у вагон.
– Коротше, – сказала Ганна. – Я тебе попередила. А далі ти сам.
– Що сам? – не зрозумів Іван.
– Думай, – відповіла Ганна.
Вона наблизилась до чоловіка, взяла руками його голову і подивилася в очі.
Від погляду дружини Іванові стало ніяково.
– Ти ж ще молодий, Ваню, – сказала Ганна, не відпускаючи голову чоловіка і не перестаючи дивитися йому в очі. – П’ятдесяти ще немає. Можна сказати, все життя попереду. Так? Багато всього хорошого можна встигнути!
– Так,- тихо відповів Іван,- хотілося б, звичайно, встигнути якомога більше.
– Ну от і спробуй все це не про… Як би це м’якше сказати? Не спустити в унітаз.
– У якому сенсі, Аню?
– Навіщо ти питаєш? – Серйозно відповіла Ганна. – Адже ти все чудово розумієш.
– Ти мене в чомусь підозрюєш?
– Я вже тобі сказала. А шукати нового чоловіка я не хочу. Це така морока. У тебе ще є час, Ваню.
– Час на що?
– Одуматися!
Ганна поцілувала чоловіка в чоло і пішла у вагон. Потяг рушив. Іван довго дивився йому вслід, думаючи про своє майбутнє, в якому вже не бачив нічого з того, про що нещодавно мріяв.
– Ох, як все погано, – думав Іван, доки добирався додому. – Ще вранці я почував себе щасливою людиною, і ось на тобі. Дружина весь настрій зіпсувала. От уміє ж.
– Здавалося б, і нічого не сказала. А на душі капосно. І вже нічого не хочеться. Як подумаю про Ніну, так обличчя Ганни перед очима та її слова щодо того, що в мене попереду багато хорошого, і потрібно це не про… Як вона сказала?
В цей час Іванові подзвонила Ніна.
– От тільки тебе мені зараз і не вистачало, – подумав Іван і вимкнув телефон.
Від метро до будинку Іван дійшов за п’ять хвилин. Побачивши Ніну, що стояла біля дверей під’їзду, зупинився. Озирнувся.
Іванові здалося вдалині, за деревом, наче майнуло пальто Ганни. Іван заплющив очі й швидко потряс головою. Розплющив. Ганни не було.
– Здалося? – подумав він. – А раптом ні? А раптом не здалося, і Ганна зараз спостерігає за мною? Господи, не залиш. – Іван перехрестився.
– Все гаразд? – радісно спитала Ніна, коли Іван підійшов до під’їзду. – Провів дружину?
Іван мовчки увійшов у під’їзду. Ніна за ним. Іван викликав ліфт. Ніна мовчки стояла поряд. Двері ліфта відчинилися. Іван увійшов. Слідом хотіла увійти Ніна, але Іван грубо виштовхнув її з ліфта.
– Пішла геть! – Закричав він. – Геть! І не смій навіть наближатися до мене! Чуєш!
Двері ліфта зачинилися. Ліфт поїхав нагору.
– Ну що? – закричав Іван, дивлячись на двері ліфта. – Тепер ти мені віриш, що перед тобою я чистий? Тепер віриш?
– Ось що ви за такі люди, жінки? Га? Чому, щоб довести вам свою вірність ми, чоловіки, обов’язково маємо йти на якісь крайні заходи? Чому?
Як вам настанова дружини? Пишіть в коментарях. що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
