– У мене для вас новина, – сказала родині за вечерею Ніна Василівна.
– Щось гарне? – поцікавився Андрій – її чоловік.
– І гарне, і не дуже. Загалом з’ясувалося, що квартира тітки Зої відійшла мені. Інших спадкоємців не виявилося, а я її рідна племінниця.
– Це добре, – сказала Надя – старша донька Ніни Василівни. – Продати можна буде.
– Це точно. Але перш ніж продати, там треба прибратися і зробити ремонт, – відповіла їй мати.
– Прибратися в цьому кублі? – Здивувалася Віра – молодша дочка. – Туди треба Геракла викликати, бо квартира тітки Зої – це крутіше за авгієві конюшні.
Віра мала рацію. Зоя Тимофіївна була самотньою пенсіонеркою з великими чудасіями. Вона прожила все життя одна – без чоловіка, без дітей, і навіть із родичами намагалася не спілкуватися. Не ходила у гості, нікого не запрошувала до себе.
Єдина людина, яка бувала у її квартирі, – це Валентина – старша сестра, мати Ніни. Після того як Валентини не стало, у квартиру Зої ніхто з рідні не входив. Вона просто не відчиняла двері.
Але одного разу Вірі та Ніні Василівні вдалося туди потрапити. Це було два роки тому. Зої Тимофіївні стало погано на вулиці, її забрала швидка.
Треба було принести їй в лікарню халат, капці та все інше. Ключі від квартири тітки у Ніни були, про всяк випадок.
Коли вони з Вірою відчинили двері, в ніс їм ударив жахливий запах – тухлятини, гниття та плісняви. Двері відчинялися тільки наполовину.
Залишивши доньку на сходах, Ніна абияк протиснулася до квартири. Це була філія міського звалища.
Якісь коробки, купи старого одягу, взуття, спресований картон, зламані стільці… Загалом усе, що нормальні викидають на смітник, Зоя Тимофіївна тягла до себе у квартиру.
Цей мотлох займав всю площу підлоги. До ліжка та шафи можна було пройти лише вузькими «стежками».
Звичайно, Ніна не стала нічого шукати у цьому хаосі. Все, що треба було принести тітці в лікарню, вона купила.
Відвідуючи Зою Тимофіївну, племінниця акуратно запитала, чи не потрібна тітці допомога у прибиранні квартири. Але та відмовилася – сказала, що сама цілком справляється із домашнім господарством.
Ніна проконсультувалася з лікарями, їй повідомили можливий діагноз, але сказали, що без згоди Зої Тимофіївни нічого зробити не зможуть. Ну, тягне вона до себе у квартиру всякий мотлох, але ж це нікому не заважає.
У всьому іншому вона абсолютно нормальна людина. Отримуючи пенсію, одразу ж сплачує всі рахунки, комунальних заборгованостей вона не має.
Запах біля квартири не дуже приємний – та тут нічого не вдієш. Родичів у квартиру не пускає – має право.
Зоя Тимофіївна пішла із життя пів року тому. Заповіт не залишила. Рідних, окрім племінниці, яка час від часу її відвідувала і яку Зоя Тимофіївна теж не пускала до квартири, не було.
Ніна, справді, двічі на місяць стукала у двері її квартири. Та злегка прочиняла двері.
– Нінка? Чого прийшла?
– Дізнатися, як ви живете, як здоров’я.
– Не дочекаєтесь, – відповіла тітка.
Пакети із продуктами, які завжди приносила Ніна, вона брала, але до себе не пускала.
І ось тепер, коли тітки Зої не стало, Ніна Василівна стала господаркою цих «авгієвих конюшень».
– Загалом, дівчата, – звернулася вона до доньок, – давайте так: викинемо з квартири весь мотлох, зробимо ремонт – на нього доведеться витратитися – продамо квартиру і гроші розділимо між вами. Але вам доведеться попрацювати. Згодні?
Звісно, і Надя, і Віра погодились.
На те, щоб очистити квартиру від сміття, пішло два тижні – дівчата могли займатися цим лише вечорами та у вихідні дні.
Працювали у гумових рукавичках та в респіраторах – інакше було неможливо. Потім таки довелося найняти робітників, щоб демонтувати та вивезти старі труби, сантехніку і підлогу, що прогнила.
Нарешті квартиру дезінфікували, відмили та зайнялися ремонтом. Сестри самі фарбували стелю, вікна та двері, клеїли шпалери. Батьки у вільний час їм допомагали.
За три місяці все було готове. Звичайно, це був не євроремонт, але двокімнатна квартира була чистою, придатною для життя, з новою сантехнікою, батареями та газовою плитою.
Ніна Василівна запросила спеціаліста оцінити житло. Виявилось, що за квартиру можна отримати півтора – два мільйони.
Надя та Віра вже прикидали, що вони зможуть купити собі на ці гроші, вивчали сайти агенцій нерухомості.
Але мама раптом передумала.
– Знаєте, – сказала вона якось увечері, – мені стало шкода тітчину квартиру продавати. Вона після ремонту виглядає дуже пристойно.
– Ми, четверо дорослих, живемо у двокімнатній, ми з батьком в одній кімнаті, ви в іншій. Тісно у нас. І ось що я вигадала, – я віддам цю квартиру Наді.
– Їй уже двадцять сім, час свою сім’ю будувати, а де? Все ж таки дівчині з квартирою легше знайти собі чоловіка.
– Мамо, а як же я? – обурилася Віра.
– А ти поки що з нами поживеш. Тобі лише двадцять два, рано ще самостійно жити – дурниць можеш наробити.
– Яких це дурниць?
– Різних. Але ти не ображайся. Ми з татом вирішили, що тобі дістанеться наша квартира. За площею вона така сама, а розташування навіть краще. Так що все по-чесному, – відповіла Ніна дочці.
– Нічого собі, чесно! Я з тієї квартири весь бруд вигрібала, шпалери клеїла, які, до речі, на свої гроші купила, а тепер, значить, ти передумала? Охрініти!
– Віра, ти теж у виграші: тепер у тебе в нашій квартирі буде окрема кімната, тобі не треба буде ділити її з сестрою, – втрутився батько. – А ми з мамою напишемо заповіт на тебе.
– Тату, тобі п’ятдесят п’ять, мамі – п’ятдесят три. Мені потрібна квартира зараз, а не за тридцять років. І якби ви зробили так, як обіцяли, я б цілком могла взяти іпотеку.
– І Надя, до речі, також. І ми обидві з’їхали б від вас і почали влаштовувати своє особисте життя. Тож ваші аргументи мені незрозумілі.
– Віро, все! Розмова закінчена. Зробимо так, як ми вирішили, – твердо сказав батько. – Зараз ти скривджена, але потім зрозумієш, що це рішення було правильним. Цього тижня мама з Надею сходять до нотаріуса та оформлять дарчу.
Віра була збентежена. Ніколи раніше батьки не поділяли їх із Надею. Завжди все було порівну: і обновки, і подарунки, і солодощі. І тут раптом така несправедливість!
Цікаво, а коли Надя дізналася, що батьки вирішили віддати квартиру їй? Під час розмови вона не промовила жодного слова. Значить, знала наперед і нічого не сказала сестрі. Прикро!
– Віро, але ж я не винна, що батьки так вирішили, – виправдовуючись, сказала їй увечері Надя. – Запропонували б тобі, ти теж би не відмовилася.
– Відмовилася б. Або погодилася, а потім продала квартиру та віддала б тобі половину. Ти, до речі, можеш так і зробити.
Але Надя у відповідь промовчала.
Через місяць, коли сестра вже обжилася у новій квартирі, Віра теж почала збирати речі.
– А ти куди? – Запитала мама.
– Я винайняла собі кімнату в гуртожитку. Житиму самостійно, – відповіла дочка.
– У такий спосіб ти демонструєш свою образу?
– Ні, мамо, просто я більше не хочу ні від кого залежати!
– За кімнату треба платити. А вдома ти живеш безплатно. Тільки на комуналку та продукти скидаєшся, – нагадала мама.
– Нічого, я впораюся.
Вже пів року Віра жила окремо. З батьками та сестрою дівчина спілкувалася, але стосунки були дещо напруженими.
А наприкінці травня Віру відправили у відрядження. Місто, куди вона приїхала, їй сподобалося: широкі проспекти та затишні старі вулички, гарна набережна вздовж високого берега річки, багато зелені, клумби з квітучими тюльпанами – червоними, рожевими, жовтими.
– Добре було б жити тут! – подумала Віра. А за хвилину їй спала гарна думка:
– А чому б не переїхати? Що мене тримає вдома? Руйнівні стосунки з батьками та сестрою? Сімейні зустрічі, під час яких усі старанно обходять ситуацію із квартирою?
Віра домовилася про роботу – підприємство, на яке її надіслали, було того самого профілю, повернулася додому, звільнилася, зібрала речі та переїхала. За квартиру на новому місці довелося платити дещо більше, але й зарплата була вищою.
Батькам вона написала повідомлення:
– Дорогі мама та тато! Я їду. Шукати мене не треба. Може, колись подзвоню. Бажаю вам здоров’я та довгих років життя. Віра.
Звичайно, вони намагалися її розшукувати, але ніхто з колишніх колег та знайомих нічого не знав, а телефоном байдужий голос відповідав: Абонент поза зоною доступу.
Надя хотіла знайти сестру через соцмережі, але її сторінку було закрито.
Вона припинила шукати. Зустрічаючись, рідко згадували про Віру, але у кожного всередині, як скалка, жила думка про те, що все могло б бути інакше, якби батьки виконали свою обіцянку.
Звістки про Віру прийшли лише за вісім років.
Якось колега Наді спитала її:
– Як там у Віри справи?
– Не знаю. Вона як поїхала, так жодного разу не подзвонила. А що це тебе раптом зацікавило?
– Просто побачила її фотографію на сторінці одного знайомого. Зараз покажу.
Вона дістала телефон та швидко знайшла сторінку.
На фотографії справді була Віра. Тільки прізвище було інше – Сірик.
Надя перейшла на її сторінку: Віра Сірик. Одружена. Фотографії з весілля, подорожі. Фото з чоловіком на набережній на фоні великого теплохода.
Декілька останніх фотографій – за святково накритим столом: на столі торт із трьома свічками, чоловік тримає на руках хлопчика. Підпис: «Подвійне свято – день народження Іллюші та новосілля».
Увечері Надя показала фотографії батькам. Мама плакала.
Сторінку було відкрито, і Надя написала коментар під останньою фотографією: «Вітаю. Надя». Потім подумала і додала: “Мама дуже хотіла б побачити онука”.
Віра відповіла: «Дякую. Якось приїдемо».
Вони приїхали. Наприкінці серпня – Віра, її чоловік – Кирило та трирічний Ілля. Зупинились у готелі. До батьків прийшли у гості.
Посиділи за столом, хильнули за зустріч. Віра про те, що було після того, як вона поїхала, розповідала скупо. Ніна майже не спускала онука з рук.
– А як у тебе справи? – Запитала Віра сестру.
– Як і раніше. Живу там-таки, працюю там-таки. Жодних змін, – відповіла Надя.
За дві години гості пішли. Віра обіцяла дзвонити.
Надя допомогла матері прибрати зі столу і зазбиралася додому – у свою окрему, особисту двокімнатну квартиру, яка стала причиною розбрату в родині. Чи варто воно було того? Мабуть, якщо всім було байдуже на почуття Віри…
Як ви вважаєте, слушно вчинили батьки? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
