Я заміж вийшла у 18 років за свого однокласника. Ми дружили з дитинства. За пів року я дізналася, що в положенні. Часи були важкі (у фінансовому плані), але, щоб позбавитися дитини мова не йшла. Через 8 місяців на світ з’явилася дівчинка.
Вона була схожа на маленького ангелочка: світле волосся та блакитні очі. За характером дочка була спокійною дитиною, і я дякувала Богові за такий подарунок. Чоловікові довелося кинути навчання, та влаштуватися на роботу. Я, тим часом взяла, академічну відпустку на рік, а після відпустки сиділа з донькою, та паралельно навчалася.
Все почало налагоджуватися, але, так сталося, що я знову була при надії. Після сімейних зборів чоловік сказав, що ми залишимо цю дитину. Довелося напружитися ще сильніше. Коханий цілодобово пропадав на двох-трьох роботах, вдома я його майже не бачила. Жили ми тоді у квартирі, яку йому виділили від заводу. Але грошей все одно не вистачало, тому що діток у нас стало двойко.
Я перейшла на заочну освіту, та ледве отримала диплом: важко було одночасно виховувати двох дітей, вести домашні справи, та гризти граніт науки. Але навіть попри це ми впоралися. Коли дочка пішла до школи, а син ходив уже в садок, я нарешті змогла влаштуватися на роботу за фахом, та допомагати чоловікові.
Наше матеріальне становище стабілізувалося, тим більше, ми вже були законними власниками квартири. Справи пішли вгору, і ми щоліта могли собі дозволити відпочинок. Коли мені виповнилося 30 років, доля нам подарувала ще один подарунок – третього малюка.
Як ми з усім упоралися тоді, досі не розумію. Я знову засіла вдома за праннями та готуванням: багатодітна родина – це не одна дитина та чоловік. Чоловік щосили намагався забезпечити нас, тому працював вдень і вночі. Якщо за добу у нього йшло на сон 5 годин – це була казка. Діти потроху почали дорослішати.
Молодша дочка пішла до першого класу, коли старша навчалася у випускному класі. Грошей бракувало катастрофічно, але ми з чоловіком якось викручувалися. То позичали гроші у знайомих, то брали кредит, то знаходили підробітки. Ми щохвилини думали про дітей, та про їхнє майбутнє, хотіли, щоб у них була перспектива гарної освіти, та роботи.
Вже на третьому курсі інституту старша дочка заявила, що виходить заміж. Ми з чоловіком мало не ошаленіли, але подітися було нікуди. Її обранцем виявився непоганий хлопець із пристойної родини, тому ми благословили дочку на шлюб. Звичайно ж, довелося серйозно витратитися на весілля. Надалі допомогли дочці та зятю з покупкою квартири.
Адже ми, як ніхто інший, розуміли, що без особистого житла нормального сімейного життя у дітей не вийде. Тим часом виріс і синок. Він чудово бачив, як я і тато допомагаємо сестрі. Тому після закінчення школи зажадав, щоб йому теж купили особисту квартиру. Діватись не було куди, адже в нашій сім’ї у всіх дітей рівні права.
І якщо комусь щось купується, значить те саме треба подарувати й іншій дитині. Чоловік оформив на себе черговий кредит і купив однокімнатне житло синові. Молодша дочка не попросила у нас квартиру. Вона просто захотіла вчитися за кордоном. Як важко мені не далося це рішення, але я погодилася.
Освіта там коштує шалених грошей, тому ми продали свою машину та сплатили рік навчання доньки в інституті. Час молодості пролетів швидко. Про те, що я і чоловік стоїмо на порозі старості, ми зрозуміли лише тоді, коли він зліг з інфарктом. Мені довелося піти з роботи за пів року до виходу на пенсію.
Спочатку, взагалі не відходила від ліжка коханого: і годувала його, і мила, і виводила на вулицю прогулятися. Через місяць йому стало краще, і я трохи зітхнула. Найприкріше те, що за весь час хвороби батька, жодна наша дитина не приїхала його провідати. Старша дочка лише кілька разів зателефонувала і поскаржилася, що нічого не встигає: дім, робота, чоловік.
Скільки б я не дзвонила синові, він взагалі не підіймав слухавку. Досі не передзвонив, хоча одна моя знайома нещодавно розповідала мені, що бачила його у супермаркеті з якоюсь подругою. Вони йшли й сміялися на весь магазин. А молодша донька просто не змогла покинути навчання, щоб відвідати своїх батьків.
Ось так на старості років вийшло, що, маючи трьох дітей, ми залишилися самотніми й нікому з них не потрібні. Як працювали та допомагали їм фінансово, так вони з нами й спілкувалися. А тепер коли нам потрібна хоч якась підтримка – діти випарувалися. Живемо і сподіваємось тільки один на одного, більше у нас немає нікого. Як далі жити в старості, навіть не уявляю?!
