– Тоня, – гукнула Антоніну сусідка, – а правду люди кажуть, що ваша Наташка за олігарха заміж виходить?
-Заміж Наталя виходить, а за олігарха чи ні, поки не знаю, вона нас з ним тільки в суботу знайомитиме, – відповіла Антоніна.
Сусідка була не першою, хто питав у неї про нареченого старшої дочки. Їй і самій було цікаво, кого зуміла відхопити ця тихоня Наташка.
У сім’ї було дві дочки: старша – Наталя, та молодша – Валерія. Наталя в Антоніни з’явилася у першому шлюбі – від Павла.
Але, коли дівчинці було п’ять років, чоловік разом зі свекром потонув на рибалці. Антоніна за два роки вийшла заміж за Степана і привела на світ доньку Валерію.
Обидві дівчинки були симпатичні, але за Лєрою «наречені» бігали з шістнадцяти років, а Наталя у свої двадцять вісім, так і залишалася сама.
Антоніна за старшу доньку переживала, хоча це не заважало їй щомісяця звертатися до Наталі за допомогою.
Річ у тім, що та, як тільки повернулася до міста з дипломом і знайшла роботу, орендувала собі квартиру і почала жити окремо від батьків та молодшої сестри.
– Наташо, ну навіщо тобі тут жити та платити чужим людям за квартиру, коли у нас своя трикімнатна велика.
– Мамо, я накопичую на своє житло.
– Ну, і що ти накопичиш? А от жила б удома – тоді було б легше: адже одним котлом дешевше, – умовляла її мати.
Але Наталя не погоджувалася. Вона чудово знала, що варто їй лише оселитися в одній квартирі з вітчимом та молодшою сестрою, їй не тільки нічого накопичити не вдасться, а й на найпростіше заощадити не вийде.
Степан, який працював сторожем на будівництві, щойно відчував, що в сім’ї з’явилися «зайві» гроші, переходив на «потижневий» графік роботи.
Перший тиждень він бенкетував, другий – хворів, третій – працював, а потім усе по новому. Його не виганяли з роботи тільки тому, що той тиждень, який він працював, він не вимагав зміни – так з ранку понеділка до вечора неділі й жив у вагончику на будівництві.
Зрозуміло, що зарплату він у сім’ю не приносив.
Лєра ще навчалася в коледжі й у свої двадцять років навіть не думала про роботу. Усіх тягла одна Антоніна.
Наталя ніколи не відмовляла матері, але більш як дві тисячі не давала, бо чудово розуміла, що попри запевнення, що та бере в борг і обов’язково віддасть, жодних боргів їй ніхто не поверне.
Антоніна вже махнула рукою на старшу дочку і тепер у своїх мріях пов’язувала надії на краще життя тільки з вдалим заміжжям Лєри, а тут раптом таке: Наташка виходить заміж, і всі кажуть, що наречений не з бідних.
– Ну нарешті й до нашого берега щастя привалило, – думала Антоніна. – Якщо пощастить, і вдасться зятя на пристойну суму розкрутити, то можна буде й кинути роботу.
– Набридло вже щодня за швейною машинкою сидіти, скорчившись. Ти дивися, не чекала я від Наташки такої спритності. Де тільки вона найбагатшого знайшла?
А все було просто: Наталка вже три роки працювала бухгалтером у будівельній компанії, яка належала Олегу Панкратову.
У суботу до квартири, де жила Наташа, прийшли лише мати та Лєра. У Степана був «робочий» тиждень, і він з будівництва не йшов.
Познайомившись із майбутнім зятем, Антоніна відразу запитала:
– А що це ми у Наталі зустрічаємось? Я думала, ви нас у свій дім запросите.
– І до себе вас запрошу, лише трохи згодом – у мене там зараз ремонт. До весілля ще місяць – саме встигнемо, – відповів Олег.
Поговорили про те, де та коли буде весілля. Лєра дуже засмутилася, дізнавшись, що сестра та Олег не планують великої урочистості.
– З мого боку буде пара колег із дружинами, і батьки приїдуть, – пояснив Олег.
– А я Ольгу та Аліну запрошу, – додала Наталка. – Ну, і ви, звісно, прийдете.
– Наташа, – подзвонила наступного дня сестрі Лєра, – а що це твій Олег такий скупий? Невже йому шкода грошей на весілля? Своя компанія є, а він тиснеться!
– По-перше, компанія в Олега не найбільша. По-друге, я сама попросила його не збирати на весілля натовп майже незнайомих людей.
– Навіщо викидати купу грошей, якщо можна відзначити цю подію серед найближчих. І по-третє, ми після весілля цілих два тижні проведемо в Бейдайхе, а це набагато цікавіше, ніж бенкет на сто людей, – відповіла Наталка.
– А де цей Бейдайхе? – Запитала сестра.
– Лєро, погугли й прочитай.
– Не розумію я тебе. Ось коли я заміж виходитиму, я від нареченого вимагатиму таке весілля, про яке все місто цілий рік згадувати буде! – сказала Лєра.
– Недолуга ти, Лєрко, хіба це головне? – Усміхнулася Наталка.
Антоніна була більш практична. Наступного дня після знайомства з майбутнім зятем вона прийшла до дочки.
– Наташа, поговорити треба. Мені сусіди вже всі вуха продзижчали про твого нареченого. Запитують, переїдемо ми до нього в особняк чи ні, – сказала мати. – Що мені їм відповідати?
– Мамо, який особняк? Олег має звичайну трикімнатну квартиру в будинку, що біля торгового центру, поряд з офісом нашої компанії, – відповіла дочка.
– Бач, «нашої компанії» – вже власниця?
– До чого тут власниця? Я там працюю. І продовжуватиму працювати на тій же посаді.
– А чого ж він тебе головним бухгалтером не призначить?
– Тому, що головним бухгалтером у компанії з самої її заснування, працює Валентина Йосипівна – чудовий фахівець, у якої мені ще вчитися та вчитися.
– Гаразд. Домовмося, скільки ти тепер даватимеш нам грошей, – сказала мати.
– А чому я мушу давати вам гроші?
– Раніше ж давала. Небагато, правда. Тепер зможеш більше давати. Я подумала, що десять тисяч на місяць тобі буде не утратно. А може, п’ятнадцять?
– Мамо, раніше я давала тобі гроші, тому що Лєра ще вчилася. Вона місяць тому закінчила коледж. Нехай на роботу влаштовується. Двох зарплат вам на двох вистачить.
– На двох? А Степан? – обурилася мати.
– А Степан мені ніхто! Чому я повинна спонсорувати чужу мені людину, яка до того ж залежна? Я взагалі не розумію, чому ти його досі не вигнала з дому.
– Грошей у сім’ю він не приносить, а милуватися на його опухлу фізіономію – мало задоволення.
– А хто тебе ростив?
– Не Степан! Ти отримувала на мене пенсію, хоч я майже весь час жила у бабусі Соні. А Степана я тверезим за весь час, разів п’ять бачила.
– Тобто тобі не буде соромно жити, як пані, коли твоя сім’я голодуватиме? Я так розумію? – З надривом запитала Антоніна.
– Мамо, вас троє – всі дорослі, працездатні, тобі до пенсії ще років десять, Степанові – і того більше, непрацездатних серед вас немає. Чому я маю вас утримувати?
– Гаразд. Я тоді попрошу допомоги у твого чоловіка. Нехай тобі буде соромно!
– Мені не буде соромно. І Олег тобі теж нічого не дасть, – сказала Наталя.
– Подивимося, – відповіла Антоніна.
Насправді Олег уже давно знав, як справи в сім’ї у Наташі. Вона розповіла йому про це, коли пояснила, чому винаймає квартиру, хоча могла б жити вдома.
– Я цю квартиру і будинком не вважаю. Коли мама вийшла заміж за Степана, я фактично переїхала до бабусі Соні. Там і жила, поки не закінчила школу.
– А коли я вчилася на четвертому курсі, бабусі не стало. Заповіту не було, і бабусину квартиру отримала мама.
– Вони її за пів року продали, а куди поділи гроші від продажу, не знаю – нічого нового у квартирі не з’явилося.
– Коли я приїхала після університету, то прожила з ними півтора місяця, а з першої зарплати винайняла собі житло.
До весілля Антоніна до зятя не сунулась, а от коли молодята повернулися з весільної подорожі, вона підстерегла їх біля входу до офісного центру.
– Тут розмовлятимемо, чи запросите до себе? – Запитала вона.
– Про що розмовляти, Антоніно Андріївно? – поцікавився зять.
– Про те, чому моя дочка не допомагає своїй сім’ї?
– А хіба вона мусить вам допомагати? – Запитав він.
– Звичайно, мусить! У мене зарплата маленька, Лєра на роботу влаштувалась, але все, що отримує, на себе витрачає.
– А Степан? – Запитала Наталка.
– А ти не знаєш, що Степан! – відповіла Антоніна.
– Ні Наташа, ні я – нічого вам не винні, – сказав Олег. – Ви дорослі, здорові люди, маєте роботу. Ви можете утримувати себе самі.
Наталя із чоловіком сіли в машину та поїхали.
Антоніні нічого не залишилося, як піти додому.
Біля під’їзду вона зіткнулася з тією сусідкою, яка постійно питала, коли Антоніна з родиною переїде в особняк зятя.
І сьогодні вона поставила те саме питання:
– Ну, що, Тоня, скоро до хором переїдете?
– Ага, переїдемо. Тримай кишеню ширше, – відповіла Антоніна.
– Що, обламала тебе Наташка? – Здивувалася сусідка.
– «Живіть, – сказала, – самі. Ви маєте роботу. Ви здорові»!
– А зять?
– Зять? Та теж саме. “Ми вас утримувати не зобов’язані”.
– Ось так ростиш, ростиш дітей, а вони тобі – «не зобов’язані», – поспівчувала сусідка…
А ви як вважаєте, слушно вчинили молодята? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
