– Я йду туди, де мене гідно оцінять! – Прокричав мені чоловік, збираючи речі в сумку. – А ти залишайся зустрічати старість і няньчити онуків.
– Успіху тобі в цих починаннях, – з усмішкою відповіла йому я. – Дивись, якщо схопить радикуліт, скажи своїй молодусі, щоб отрутою своєю зміїною тобі на поперек плюнула. Дивишся, минеться. А то пояс із собачої вовни не в моді.
– Та ти їй і в підметки не годишся! – кричав Василь. – Стара! Одна будеш тепер свій вік кукувати.
У п’ятдесят два роки мій чоловік раптово став жертвою кризи середнього віку. Виглядав він звичайно для свого віку – черевце, що вміщається тільки в спортивний костюм розміру XXL, “озеро надії”, або просто лисина на маківці.
Інтереси теж мав цілком стандартні – гараж, лазня, футбол. Але одного разу Василь з’явився додому зовсім неймовірний!
– І де ж ти все це взяв? У якому секонд-хенді? – Запитала я його. – З чого така раптова зміна іміджу?
– А що, мені личить! Продавчиня сказала, самий тренд. Тобі, звісно, це слово незнайоме. І взагалі, чому ти весь час ходиш у цих халатах? – обурювався Василь. – Ось сусідка Анюта одягає гарний пеньюар, коли виходить на майданчик.
– А мені й у байковому зручно, – відповіла я. – І взагалі, з якого дідька ти тут влаштовуєш модні вироки?
– А з такого, – огризнувся Василь. – Дивитись уже на тебе нудно, завжди одне й те саме, прісна, як дієтичний суп, жодних сюрпризів. А я ще молодий чоловік!
Я лише глузливо подивилася на Василя, за тридцять років шлюбу він зовсім точно не став кращим. Якби мій чоловік був технікою, його навіть за гарантією не прийняли б, тільки в брухт.
Але Василь тепер одягався у молодіжні толстовки з каптуром, носив підтяжки та джинси. А ще купив собі куртку-косуху, яку змолоду навіть не намагався приміряти.
Я з цікавістю спостерігала за метаморфозами чоловіка. Діти давно виросли та роз’їхалися. Я вела дитячі гуртки у будинку творчості, грошей вистачало, навіть без зарплати чоловіка.
Жили ми у квартирі, успадкованій мною від батьків, тому розлучення я не боялася, але й сама ініціювати його не хотіла.
А Василя несло все далі, на хвилі свого тимчасового божевілля, він навіть почав фарбувати рештки волосся.
Причому, вперше спробував впоратися сам, заляпав всю ванну чорними плямами й отримав такі ж плями на лисині. Побачивши чоловіка, що нагадував далматинця, я ахнула, а потім розсміялася:
– Васю, ти з глузду з’їхав? Ну навіщо в чорний, ти ж все життя був рудим. Вибрав би свій натуральний колір.
– А може, я все життя мріяв стати брюнетом? – трагічно закочуючи очі, відповів мені Василь. – Чим сміятися, краще допомогла б все це відтерти.
– Та твою суперфарбу жоден відбілювач не візьме, – посміхнулася я. – Гаразд, іди відтирай лисину моїм тоніком, він у шафі. Зі шкіри плями відійдуть. Та не лий багато, ватяні диски візьми.
Наступного дня Василь прийшов з роботи похмурий і зажадав у мене, перетворити його назад на сиву людину. Я відповіла:
– Васю, це простіше під нуль поголитися, а в чому справа? Ти захотів бути брюнетом?
– Та на роботі такі ж гумористи, як і ти. Весь день з мене сміялися. А я просто хотів виглядати грубіше.
– Іди до перукарні, доки не закрилася, – порадила я. – Нехай зголюють твої кучері.
– Шкода волосся, я його стільки відрощував, – зітхнув Василь, але все ж пішов.
А повернувся вже окрилений ідеєю відрощувати бороду та вуса. У барбершопі, куди він заглянув у гонитві за модою, порадили саме це. І навіть продали йому всілякі помади та шампуні для бороди.
Дивлячись на чергові божевілля чоловіка, я лише посміювалася і гадала, наскільки далеко він зайде.
А Василь дедалі частіше критикував мене. Йому не подобалося буквально все.
– Людо, ну ти й в молодості красунею не була. А зараз взагалі виглядаєш, як моя мати, а не моя ровесниця, – твердив він, дивлячись у дзеркало. – Може, час щось зробити з обличчям?
– Особисто мене моє повністю влаштовує, – відповіла йому я. – Ти й сам не квітучий персик.
– Та я ось і думаю, може до косметолога піти, – озвався Василь. – Анюта сусідка рекомендувала мені свого.
– Це та, що у пеньюарі? Вона тепер у нас новий модний експерт? – Усміхнулася я. – Ну, так і обговорюй свої процедури з цією паночкою. А мені ніколи такими дурницями займатися!
– Ти просто недооцінюєш мої слова, – зітхнув Василь. – І взагалі, для чоловіка треба намагатися мати гарний вигляд.
– Васю, я все розумію, ти боїшся старіти, – відповіла йому я. – Але не треба мені свою нову філософію просувати.
– Особисто я маю намір бути бадьорою бабусею, що гуляє парком з палицями для скандинавської ходьби. З в’язаними шарфами, теплими валянками та зморшками за віком.
– У цьому будинку мене ніколи не розуміли, – трагічно заявив Василь і грюкнув дверима.
Я сьорбнула чай з лимоном з кухля і поринула в читання нового детективного роману.
За тиждень, коли Василя не було вдома, у двері подзвонили. Відкривши, я побачила на порозі жінку років тридцяти, в досить зухвалому халаті, але привітала незнайомку:
– А ви, мабуть, та сама Анюта?
– Для вас Ганна, – відповіла жінка, намагаючись пройти до квартири. – Та впустіть мене, не на сходах же будемо розмовляти!
– А навіщо? – Усміхнулася я. – Якщо ви до Василя, то його вдома нема.
– Я до вас. Послухайте, у нас із Василем радісна подія, скоро буде дитина. Відпустіть його, дайте йому розлучення. Ну, ви ж доросла жінка, повинні розуміти, що одними борщами чоловіка не втримати.
– Так от воно що, – посміхнулася я. – Я думала в нього криза. А тут все прозаїчніше – просто коханка. Знаєте, люба, а забирайте весь цей скарб, можете прямо сьогодні. Перешкоджати я не буду.
– Дивно, а Вася казав, що ви його не відпустите, – знизала плечима Ганна. – Ну ви розумієте, розлучення нам потрібне якнайшвидше.
Увечері я ледь дочекалася Василя, а той прийшов і за звичкою почав мене розпікати:
– Зовсім розпустилася, навіть сивину не зафарбовуєш. А манікюр коли востаннє робила? До речі, борщ могла б і сильніше солити. Зовсім несмачний сьогодні. За стільки років так і не змогла вивчити, як мені подобається.
– А нічого, Анюта тобі наварить, – посміхнулася я. – Вона саме сьогодні заходила. Повідомила про ваше велике щастя і швидкий додаток у сімействі.
– Ну що, Васю, вітаю! Як воно? У п’ятдесят два знову стати батьком? Дітям нашим сам повідомиш?
– Яке вітання, з чим? – дивувався Василь. – Стривай, Анюта до тебе приходила?
– Звісно, – підтвердила я. – Дуже мило поспілкувалися. Вона просила поквапитися з розлученням. Тож ти давай, прискорюйся. Бо у дівчини скоро термін.
Василь схопився і вибіг із квартири прямо в капцях. Я усміхнулася, реакція чоловіка говорила сама за себе.
Новину про цікаве положення коханки він чув уперше, за стінкою пролунали обурені крики Василя, потім жіночий голос.
За годину мій чоловік повернувся додому і заявив:
– Ти ж розумієш, кожен має право на помилку, Людмило. А ми тридцять років разом.
– Васю, так не піде, я особисто маю намір сприяти витоку вашої молодої родини, – посміхнулася я. – Вибачати тут нема чого. Визнаю, ви з Анютою маєте право на щастя!
– Тим більше, що в цьому союзі скоро буде дитина. А їй потрібний батько. І не на вихідні, а справжній.
Я сама подала на розлучення, майно у кожного було своє. У Василя – успадкований від батька гараж, у мене – квартира.
Діти, дізнавшись про вчинок батька, підтримали мене. Син навіть особисто приїхав, щоб виставити того з квартири.
– Чому я не можу продовжувати тут жити? – обурювався Василь. – Дімо, ну ти мусиш мене зрозуміти, як чоловік чоловіка!
– Знаєш, тату, ти й нас до ладу не виховував. Ось тепер можеш відчути щастя батьківства за повною програмою, – відповів йому син Діма.
– І не думай, що зможеш і далі тріпати матері нерви своїми причіпками. З’їжджай до своєї нової красуні, та живи з нею де хочеш.
– Але в Анюти у квартирі її мати, – спробував знайти аргументи Василь. – Вона мене недолюблює. А ще там паралізована бабуся, і нам зовсім ніде усамітнитися.
– Раніше тебе це не бентежило, – гаркнув Дмитро. – Тату, я двічі повторювати не буду. Тут мешкає мама! І крапка!
Василь все ж таки зібрав речі й з’їхав, а я приготувалася спостерігати за розвитком подій. Я надто добре знала Василя і розуміла, що він довго не протримається.
Живіт в Анюти все ріс, а Василь ставав дедалі сумнішим і нуднішим. У нього навіть відрослі вуса висіли сумними бурульками, попри всі спроби завивати їх.
Зустрічаючи колишнього чоловіка у дворі, я лише посміхалася. А коли з’явилася дитина, стало ясно, що ситуація загострилася до краю.
Разом із криками немовляти із сусідньої квартири лунали нескінченні крики дорослих. Анюта виявилася невичерпним джерелом нових слів і виразів, про які я раніше і не чула.
Її крики я слухала, як радіовиставу і розуміла, так кваліфіковано принизити колишнього чоловіка я навряд чи зуміла б.
За кілька місяців у мої двері знову подзвонили. На порозі стояла Анюта в байковому халаті, що втратила весь свій блиск.
У волоссі у неї заплутався смочок для пляшечки. Під очима чорніли мішки, в яких можна було зберігати картоплю.
– Ви щось хотіли? – Уточнила в неї я.
– Солі можна?
– Чоловіка я вам уже позичила, більше нічого цінного тут немає.
– Та заберіть ви його назад, сил ніяких немає! – несподівано зітхнула Ганна. – Я так старалася, думала, захомутаю мужика з квартирою. Стару дружину попхну, хоч від бабки з матір’ю з’їду.
А тепер вони всі втрьох цілодобово мене пиляють. І дитина ця репетує, а я взагалі не хотіла дітей ніколи.
– А від мене ви що хочете? – Здивувалася я. – Самі собі вибрали нареченого, тепер вам з ним і мучитись. А я свої тридцять років біля плити із борщами відстояла.
– Ну, знаєте, ніхто ж не думав, що він до нас переселиться. Пустіть його хоча б назад, – зажадала Ганна. – Нехай він до сина в гості ходить, а мешкає тут.
– Ну, дякую, завжди мріяла пожити в комуналці, – посміхнулася я. – Ні, Василь весь ваш, насолоджуйтесь щастям материнства та сімейного життя.
Ганна пішла, скорчивши незадоволене обличчя. Того дня за стіною кричали голосніше і довше за звичайне, а за кілька днів уже Василь попросив мене про розмову. Я погодилася зустрітися з ним у парку, де чоловік гуляв із коляскою.
– Привіт, ну як тобі батьківство? Те саме відчуття, що й у молодості? – Усміхнулася я, розглядаючи пониклого колишнього чоловіка.
– Та де там! Якби знав, ніколи б не погодився, – зітхнув Василь. І відразу швидко додав:
– Вибач мені, га? Ну так, біс поплутав, я сам зважився на цю дурість. А тепер шкодую. Ти була чудовою дружиною. І халати, і зморшки мені тепер дуже подобаються, а борщу я взагалі уже пів року не їв.
– Ні, Васю, я цю сторінку перегорнула, – посміхнулася я. – Сьогодні ти ось сповнений каяття, а завтра нова Анюта вильне хвостом, і побіжиш до неї.
– Та й хто ти тепер будеш – батько-аліментник? І навіщо мені ці проблеми, чоловік із дитиною. Як я онукам поясню, що у дідуся син молодший за них?
– Значить, не вибачиш? – зітхнув Василь. – І йти нікуди, у матері сестра з чоловіком та дітьми живе. Я взагалі виходжу скрізь зайвий.
– Ну дякую, подружила ти мені. Ще й дітей налаштувала, до них тепер також не варіант проситися.
– Це ти сам все собі влаштував, Васю, – зітхнула я. – Хотів прожити другу молодість, от і отримуй її на повну. Живи! Як студент, одним днем, харчуйся чим доведеться і ночі безсонні з немовлям згадуй.
– Мстиш мені?! – закричав Василь, розбудивши дитину. – Варто було один раз оступитися, і все. Немає в тобі великодушності та милосердя, Людмило.
– Зате в тобі її, мабуть, повно, навіть дитину сусідці зробив виключно з людинолюбства, – відповіла я і пішла.
Розмовляти нам не було про що. У всіх бідах Василь звинувачував будь-кого, тільки не себе. Незабаром мій колишній чоловік зовсім зник з поля зору. Від спільних друзів я дізналася, що він поїхав на заробітки.
Зникла і сусідка Анюта зі своєю дитиною. Виявилося, що квартиру вони винаймали, а оплачував її весь цей час Василь. Не стало спонсора, і жінка зі своєю родиною поїхала.
Я спокійно продовжую вести комфортне життя. І радію, що криза середнього віку накрила мого чоловіка раніше, ніж старечі хвороби.
Ось така вона криза середнього віку – сивина в голову, а чорт у бороду! Я слушно вчинила, як ви вважаєте?
