– Тату, мені потрібна твоя допомога… – Максим протиснувся до кабінету і майже пошепки промовив ці слова.
Володимир Петрович відірвався від екрана, зняв окуляри, уважно подивився на сина. Максим застиг у дверях, вчепившись в одвірок – ніби будь-якої секунди може зірватися і втекти.
Обличчя серйозне, погляд напружений. Отак зазвичай людина виглядає, коли всередині все закипає, і вона наважується сказати щось по-справжньому важливе.
– Проходь, сідай, – відклав документи. – Що трапилося?
Максим повільно пройшов до крісла, сів на край. Руки стискав і розтискав, дивився на підлогу.
– Я отримав пропозицію про роботу.
– Це ж добре! – Володимир Петрович усміхнувся. – Де? У якій компанії?
– У Німеччині. У великій ІТ-корпорації. Зарплата у євро, кар’єрні перспективи, все серйозно.
Посмішка у батька повільно зіслизнула з обличчя. Він відкинувся в кріслі, уважно дивлячись на сина – прислухався до інтонації, намагаючись зрозуміти: що ж криється за цими словами? Що саме хоче сказати йому Максим?
– Зрозуміло. А що тебе бентежить?
– Мама, – видихнув Максим. – Її стан. Лікарі кажуть, що прогноз невизначений. Може, рік, може, два… А може, й більше. Але достеменно не знають.
Володимир Петрович відчув, як стискається щось у грудях. Наталя хворіє вже пів року – невиліковна хвороба, четверта стадія. Поки що тримається, але всі розуміють: час іде.
– Коли треба відповісти?
– До понеділка. Якщо погоджуся – через місяць уже маю бути там.
– А що каже мама?
– Вона… вона наполягає, щоб я їхав,- голос Максима тремтів. – Каже, що я не повинен через неї втрачати шанс. Що вона переживатиме, якщо я відмовлюся.
Володимир Петрович підвівся, підійшов до вікна. За склом – сірий жовтневий день, жовте листя кружляє на вітрі. Як схоже на те, що відбувається в душі.
– А ти як відчуваєш?
– Розриваюся, – щиро зізнався Максим. – З одного боку – це моя мрія. Я ж програміст, для мене робота в такій компанії, як для музиканта контракт з відомим лейблом.
– З іншого боку… як я можу зараз поїхати? Залишити маму? Тебе?
– Максиме, – Володимир Петрович повернувся до сина, – скажи чесно: якби мами не було… якби її не стало, не дай Боже, через місяць-два, а ти залишився б тут через неї… як би ти почував себе?
Син замовк, обмірковуючи питання.
– Мабуть, шкодував би. Дуже сильно.
– А як поїдеш, а з мамою щось станеться, поки ти далеко?
– Теж шкодуватиму. Все життя.
– Ось у цьому й проблема, – тяжко зітхнув батько. – Який би вибір ти не зробив, завжди здаватиметься, що він не правильний.
Вони помовчали. За вікном почав накрапувати дощ.
– Тату, а що б ти зробив на моєму місці?
– Знаєш… – Володимир Петрович знову сів у крісло. – Коли мені було двадцять п’ять, мені запропонували роботу в Києві. Гарну, перспективну.
– Але твоя бабуся була хвора, і вирішив я залишитися. Думав: сім’я важливіша.
– І як? Жалів?
– Довго шкодував. Потім зрозумів: кожен вибір щось дає і щось забирає. Я не став київським менеджером, проте залишився поряд з мамою в її останні місяці. Зате одружився з твоєю мамою, зате з’явився ти.
– Але ж це зовсім інше…
– Інше, – погодився батько. – Час змінився. Нині кордони не такі непереборні. З Німеччини можна прилетіти за кілька годин, телефонувати щодня, приїжджати на вихідні.
Максим підвів голову:
– Але ж все одно я там, а не тут.
– Так. Але подумай: чого боїться мама? Того, що ти поїдеш, чи того, що через неї пропустиш свій шанс?
– Другого, звісно.
– Тоді, може, варто подумати не лише про свої страхи, а й про неї?
Увечері, коли Максим пішов до себе, Володимир Петрович зайшов у спальню. Наталя лежала у ліжку, читала книгу. Схудла сильно, але очі ті самі – добрі, тямущі.
– Він із тобою говорив? – спитала вона, не відриваючись від книги.
– Говорив. Мучиться.
– Я знаю. Бачу. От тільки не розумію, що тут мучитися, – Наталя відклала книжку. – Такий шанс! У його віці! Як можна сумніватися?
– Він боїться, що тебе… що нас втратить.
– Володю, – вона взяла його за руку, – зрозумій: я й так уже майже втрачена. Але в нього все життя попереду. Невже він повинен сидіти тут і дивитися, як я згасаю?
– Наташа…
– Ні, послухай. Я хочу, щоб він жив. По-справжньому жив. Будував кар’єру, зустрічав людей, закохувався, мандрував. Я не хочу, щоб він через мене перетворився на доглядальницю.
– А якщо… коли станеться щось термінове?
– То ми його викличемо, і він приїде. Але сидіти тут щодня, чекати, коли мені стане гірше… Це не життя, Володю. Ні для нього, ні для нас.
Минув тиждень. Максим мучився, не спав ночами, дзвонив друзям, радився із колегами. Одні казали: “Їдь, не гальмуй!”, Інші: “Як можна кинути маму?”
У п’ятницю він знову прийшов до батька.
– Я вирішив.
– І що?
– Я їду. Але з умовами. Перше: я беру квартиру неподалік вокзалу, щоб у разі чого швидко дістатися. Друге: через вихідні приїжджаю додому. Третє: якщо стан матері погіршиться, я негайно повертаюся.
– А компанія погодиться на такі умови?
– Я з ними чесно поговорив. Пояснив ситуацію. Вони пішли назустріч – сказали, що цінують чесність та сімейні цінності. Щоправда, перші пів року буде випробувальний термін, але це нормально.
– Мама знає?
– Знає. Спочатку лаялася, казала, що я даремно такі зобов’язання на себе беру. Але потім… потім заплакала і сказала, що пишається мною.
– А ти сам, як почуваєшся?
– Страшно. Дуже страшно. Але вірно.
За три тижні Максим поїхав. Його проводили всією сім’єю – Володимир Петрович, Наталя та молодша сестра Катя. Наталя трималася молодцем, але коли потяг зник за обрієм, тихо заплакала.
– Чи правильно ми зробили? – спитала вона чоловіка дорогою додому.
– Не знаю. Але спробувати варто.
Максим справді приїжджав через вихідні. Розповідав про роботу, нових колег, про те, як освоюється в чужій країні. Наталя слухала з цікавістю, ставила запитання, раділа його успіхам.
Минуло пів року. Стан Наталі був стабільним – не кращим, але й не гіршим. Максим уже вільно говорив німецькою, отримав підвищення, винайняв більшу квартиру.
– Знаєш, – сказала Наталя чоловікові одного вечора, – я думаю, ми правильно вчинили. Бачиш, яким він став? Впевнений, самостійний. Очі горять.
– Так, бачу. Тільки ось… сумую за ним.
– Я теж. Але це гарний смуток. Сум за тим, що росте та розвивається.
За рік Максим познайомився з дівчиною – Ганною, теж програмістом. Привіз її у відпустку знайомитись із сім’єю. Наталя була в ремісії, почувала себе краще.
– Красива, розумна, – шепотіла вона чоловікові на кухні. – І дивиться на нього закохано.
– Тобі подобається?
– Дуже. Відчуваю: вона дбатиме про нього.
За вечерею Ганна із захопленням ділилася історіями про свою роботу, розповідала про Німеччину, згадувала, як Максим рятував її в чужій країні. У її голосі було стільки тепла, що Наталя одразу відчула: тут все по-справжньому.
Коли решта розійшлася, Максим підійшов до мами.
– Мамо, – сказав він тихо, – я хочу зробити Ганні пропозицію.
– І правильно. Вона тобі підходить.
– Але я гадаю… може, варто почекати? Поки твій стан не стабілізується?
– Максиме, – Наталя суворо подивилася на сина, – не смій прив’язувати своє життя до моєї хвороби! Любиш її?
– Дуже.
– Тоді одружуйся! І будьте щасливі.
Весілля було не велике – у колі рідних. Наталя була слабкою, але світилася від щастя. На фотографіях вона виглядала урочисто та гордо.
– Я все зробила правильно, – сказала вона, їдучи додому. – Відпустила його вчасно.
– Так, – погодився Володимир Петрович. – Ти мала рацію.
Наталі не стало за пів року після весілля сина. Максим приїхав одразу, як тільки йому зателефонували, що не довго залишилося. Встиг попрощатися, поговорити з нею востаннє.
– Мамо, – шепотів він, тримаючи її руку, – вибач, що не був поруч весь цей час.
– Дурниці, – ледь чутно відповіла вона. – Ти був поряд. Просто… жив своїм життям. Саме так, як я хотіла.
На похороні Максим плакав ридма. Ганна стояла поряд, підтримувала. Потім, коли всі розійшлися, він підійшов до батька:
– Тату, я хочу повернутись. Залишитись тут, з тобою.
– Ні, – твердо сказав Володимир Петрович. – Мама не простила б нам, якби ти все кинув через неї. Навіть зараз.
– Але ж ти один…
– Не один. У мене є робота, друзі, Катя поряд. А ти маєш дружину, кар’єру, майбутнє. Їдь, синку. Живи.
Максим поїхав. Дзвонив щодня, приїжджав на свята. За рік у нього з’явилася дочка – назвали Наталею, на честь бабусі.
– Знаєш, – сказав він батькові, коли приїхав показати внучку, – я часто думаю: а що, якби я тоді лишився? Ну, якби не поїхав до Німеччини?
– І що думаєш?
– Що мама мала рацію. Я не зустрів би Ганну, не побудував кар’єру, не став би тим, ким став. І мама б мучилася від почуття провини все життя.
– Важкий вибір був.
– Так. Але правильний. Мама навчила мене головного: любити – значить відпускати. Надавати іншому право на власне життя.
Володимир Петрович взяв онуку на руки. Вона була схоже на Наталю – ті самі очі, те саме вперте підборіддя.
– Думаю, бабуся була б щасливою, – сказав він.
– Була б, – погодився Максим. – Безперечно була б.
А ви що скажете, слушно вчинив син? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
