Ось я і стала “поганню” і “невдячною дочкою”, яка ображає найріднішу на світі людину і не дає їй гроші на лікування. Так, не даю. І не дам, хоч вони в мене є. Я відкладаю на те, щоб купити собі квартиру, гадаю, мене можна зрозуміти. А якщо ні, то я зараз спробую пояснити свою позицію.
Не порушуватиму питання дитячих образ, хто у нас обходиться без цього? У кожного, якщо покопатися, купа таких різних відчуттів, і я не виняток. Але зараз я доросла людина і мислю дорослими категоріями. У дитинстві я не вмирала з голоду, не носила протертий одяг, нічим не виділялася із загальної маси дітей.
Мати активно займалася своїм особистим життям. Коли не стало тата, вона була ще досить молода і могла собі це дозволити. А в мене раз у раз з’являлися різні вітчими, то один, то другий. Відразу скажу, що я нікому не докучала, нікого капризами не мучила, сиділа як миша у своїй кімнаті, щоб не заважати дорослим жити.
“Заміжжя” мами не були довгими, тільки дядько Павло затримався у нас на півтора року, а потім злився. Причину не знаю, але винна в цьому була точно не я. До речі, він єдиний намагався стати мені батьком чи якось замінити його. Пам’ятаю наші походи у кіно, кафе та зоопарк. Дуже вдячна йому за це, хоч більше й не бачила.
Загалом, мама “перебирала” багато і до старості залишилася одна. Гаразд, це було мамине життя і я не маю права засуджувати її за це. Але чому вона тепер лізе до мене і вказує, що я маю робити? Нині їй шістдесят сім. Має непоганий вигляд, але почалися нездужання і деякі проблеми, які потребують лікарського втручання.
Нічого супернебезпечного, звичайні операції по-жіночому, їх роблять у будь-якому віці. Але моя мама вирішила, що вона особлива і потребує виключно дорогого лікування.
– У гарній приватній клініці лікування коштує п’ятдесят тисяч, – заявила вона мені. – Але я дізнавалася, це недорого. У цю суму входить все: аналізи, комфортна палата, ліки, догляд, реабілітація.
– Мамо! – я була обурена. – Я теж дізнавалася! Двадцять тисяч – це максимум у більшості клінік. А в державних ще менше, взагалі у п’ять влізеш. Звідки ти взяла таку суму? З глузду з’їхала?
– Тобі що, начхати на моє здоров’я? Дякую, доню, ніколи не думала, що ти будеш такою невдячною.
– Ну що ж, продай мою квартиру, – сказала я мамі, – і поділимо гроші навпіл. Ти візьмеш на лікування, а я свою частину додам до тієї суми, яка в мене вже є.
-У сенсі “твою квартиру”? – Мама витріщилася на мене круглі від здивування очі. – Це ти про що?!
Ах, ну так! Звичайно! Вона забула, бо це ніколи не було вигідно. Батьки мого батька завжди казали, що їхня квартира дістанеться мені, їхній єдиній онучці. Я тисячу разів чула про це і від них, і від матері. Коли дідуся та бабусі не стало, мама прибрала квартиру до своїх рук і почала здавати її.
Зрозуміло, моєї думки ніхто не питав. Але коли я стала повнолітньою і сказала мамі, що готова з’їхати від неї та її вічних шанувальників на окреме житло, яке, до того ж належить мені, вона лише пальцем біля скроні покрутила і сказала, щоб я на її квартиру навіть не розраховувала.
– У тебе є квартира, ваша з татом, навіщо тобі друга? – Здивувалася я.
– Ти знаєш, що я не працюю, а жити мені на щось треба. Я багато років здаю її та не збираюся відмовлятися від свого єдиного прибутку.- відрізала мама.
– Але це і моя квартира, – я зробила ще одну спробу достукатися до неї. Вона у відповідь тільки пирхнула.
Я таки пішла від неї. Спочатку до гуртожитку, доки навчалася в інституті, потім на квартиру, коли вийшла на роботу. Хлопця я не маю, дітей теж. Я живу сама і тому кожну копійчину відкладаю на своє власне житло, відмовляючи собі у всьому. І тут з’явилася мати зі своїми проблемами.
Я сказала їй “ні” і стала безсовісною дочкою, байдужою поганню і жадібною, яка не хоче віддавати кровно зароблені на “святе” лікування мами, яка носила, народила, ночами не спала та інші бла-бла-бла. При цьому, я, звичайно, готова сплатити гроші в більш дешевій клініці або скільки там на лікування у звичайній клініці, але мама вперто відмовляється. Або лікування за п’ятдесят тисяч, або ходитиму хвора! Такі справи.
Чи соромно мені? Ні. Але на душі дуже погано. Хоча не розумію, чому.
