Тетяна почала готуватись до свята ще двадцять дев’ятого грудня. Обійшла усі найближчі магазини у пошуках акцій. Червону рибу взяла в одному, там була знижка. М’ясо в іншому, сири у третьому.
Увечері вона сіла та порахувала чеки. Чотири тисячі двісті гривень. Жінка зітхнула. Зазвичай вона відзначала Новий рік одна, чи з донькою. Витрачала тисячі дві максимум. А тут розійшлася.
Але Віктор так просив. Він мріяв про сімейне тепло, про домашній затишок і про те, щоб зустріти свято не на самоті.
Вони познайомилися пів року тому. У поліклініці, де Тетяна працювала реєстратором. Він прийшов із хворим горлом.
Вона записала його до лікаря. Розговорилися. Віктор виявився привабливим, балакучим. Розповідав красиво про життя, роботу на заводі, про онуків.
Почали зустрічатися. Гуляли у парку, ходили у кіно. Він завжди був галантний, відчиняв двері, подавав руку. Але рахунок у кафе ділили навпіл. Подарунки дарував скромні. На День народження приніс букет та коробку цукерок.
Тетяна не ображалася. Розуміла, що в нього пенсія невелика. Хоча сама заробляла не більше.
За два дні до Нового року Віктор зателефонував.
– Танюш, я так чекаю на наше свято. Ти тільки нічого особливо не витрачай, я свою частину візьму на себе, не хвилюйся, я ж чоловік.
Жінка зраділа. Виходить, він привезе продукти. Або солодощі. Або фруктовий кошик.
Тридцять першого грудня вона встала о сьомій ранку. Доробляла салати. Олів’є з гарною ковбасою. Оселедець під шубою. Мімозу із червоною рибою.
Нарізала сирну тарілку: дорблю, камамбер, пармезан. М’ясну нарізку: буженина, карбонад. Запекла м’ясо у фользі. Виклала фрукти на блюдо: виноград, мандарини, ківі.
До дев’ятої вечора стіл був накритий. Тетяна переодяглася в ошатну сукню. Нафарбувалася. Подивилась у дзеркало. П’ятдесят років, а має гарний вигляд.
Рівно о десятій подзвонили у двері. Віктор стояв із пакетом з магазину.
– З прийдешнім, люба!
Він поцілував її в щоку і пройшов у квартиру. Зняв куртку, поклав пакет на стіл.
– Ось, я ж казав, не прийду з порожніми руками. Свій внесок у бюджет приніс!
Тетяна зазирнула у пакет. Там лежала довга палиця варено-копченої ковбаси. Найдешевшої.
Жінка завмерла. Вона витратила чотири тисячі, а він приніс дешеву ковбасу.
– Дякую, Вітю, – вона взяла ковбасу і понесла на кухню.
Нарізала її на тарілку. Ковбаса була гумова, пахла незрозуміло чим. Тетяна поставила тарілку на край столу, щоб не псувала вигляд.
Віктор тим часом роздивлявся стіл.
– Ого! Тань, ти молодець! Ось це розмах!
Він сів і потягся до червоної риби.
– Сьомга? Справжня?
– Справжня.
– Дорого, мабуть?
– Ну, так. За акцією брала, але все одно.
Чоловік поклав собі три шматки.
– Рідко таке їм. Смачна.
Тетяна сіла навпроти. Дивилася, як він їсть її сьомгу, її сири, її м’ясо. І нахвалює.
– А сири які! Тань, ти розумниця. Ось це стіл, ресторан відпочиває. Добре ми підготувалися з тобою.
Жінка відклала виделку.
– Вітю, я ж майже все сама купувала.
Він підвів голову.
– Ну, як сама? А ковбаса? Це ж теж гроші. І взагалі, головне ж увага, а не суми. Я ось увагу я виявив.
Тетяна налила собі соку. Випила. Промовчала.
– Ти образилася? – Віктор насупився. – Танюш, ну не треба. Свято ж.
– Не образилася.
– Образилася. Бачу. Через те що я приніс ковбасу, а не ікру?
– Не через ковбасу.
– А чого?
Жінка глянула на стіл. На сири, на сьомгу по вісімсот за кіло, на м’ясо, яке вона дві години готувала.
– Вітю, ти казав, що візьмеш на себе свою частину. Я думала, що ти продукти привезеш. Або хоч скинешся.
Чоловік відклав виделку.
– Я й привіз. Ковбасу.
– Ковбасу за сто гривень? А я витратила чотири тисячі.
Віктор засміявся.
– Чотири тисячі? Тань, ти перебільшуєш.
– Не перебільшую! Ось чеки.
Вона дістала з кухонного ящика стос чеків. Поклала на стіл.
Віктор перегорнув чеки.
– Ну, навіщо ти так витрачалася? Можна було простіше. Олів’є, оселедець і все.
– Ти просив сімейного тепла! Домашнього затишку. Я й постаралася.
– Постаралася, – чоловік кивнув. – Молодець. Але ж я не просив витрачати чотири тисячі.
Тетяна підвелася, та пішла на кухню. Увімкнула чайник. Стояла і дивилася, як закипає вода.
Віктор підійшов ззаду.
– Ти чого засмутилася? Я ж дякую. Стіл шикарний.
– Не в столі річ.
– А в чому?
Жінка повернулась.
– У тому, що ти сказав, візьмеш на себе свою частину. А приніс дешеву ковбасу та вважаєш, що виконав обіцянку!
– Так, виконав. Я ж приніс. Не з порожніми ж руками прийшов.
– Вітю, я твоїм онукам подарунки передавала. Мишкові – конструктор за тисячу гривень, Каті – ляльку за п’ятсот.
– Ти просив, щоб не вдарити в багнюку обличчям. Я купила. А сам ти мені на День народження цукерки приніс за сто п’ятдесят гривень.
Чоловік відступив.
– То я думав, тобі приємно дітям подарувати.
– Приємно.
– Тань, ти меркантильна?
Жінка засміялася.
– Меркантильна. Я, яка три дні готувала тобі свято?! Яка чотири тисячі витратила. А ти ковбасу приніс і вирішив, що молодець!
Віктор узяв куртку.
– Знаєш, я не хочу так святкувати. Одні закиди, підрахунки.
– Не хочеш, не треба.
Він одягнувся і пішов. Двері ляснула. Тетяна залишилася сама. Сіла за накритий стіл.
Потім встала та дістала телефон і подзвонила дочці.
– Маріє, ви вдома?
– Так, мамо. А що?
– Приїжджайте. Стіл накритий, а я одна.
– Зараз приїдемо.
За годину донька приїхала з чоловіком. Вони сіли за стіл. Їли, хвалили, сміялися.
– Мамо, ти чарівниця, – Маша обійняла матір. – Як у ресторані.
Тетяна посміхнулася. Ось воно, сімейне тепло. Не з залицяльником, який ковбасу приніс. А із рідними людьми.
Зять уплітав бутерброди з сьомгою, хвалив м’ясо. Маша фотографувала стіл.
– Мамо, а де Віктор?
– Пішов.
– Посварилися?
– Розлучилися.
– Чому?
Тетяна подивилася на тарілку із ковбасою.
– Через ковбасу.
– Як через ковбасу?
– Довга історія. Потім розповім.
Настала опівніч. Вони привітали одне одного. Тетяна обійняла доньку. Ось вона, її родина. Справжня.
Другого січня Віктор зателефонував.
– Тань, вибач. Я не хотів тебе образити.
– Нічого.
– Помирімось?
– Ні.
– Як ні?
– Так. Вітю, ти хороша людина. Але для мене не підходиш.
– Чому?
– Бо ти звик заощаджувати. На всьому. А я так не хочу жити.
– Тань, я просто не зрозумів, що ти так витрачатимешся.
– Я попереджала. Ти обіцяв взяти на себе свою частину. Не взяв.
– Взяв! Ковбасу ж приніс!
Тетяна засміялася.
– Саме так. Ковбасу. Прощавай, Вітю!
Вона поклала слухавку, та видалила його номер. Більше він не дзвонив.
Тетяна зрозуміла головне, що економія – це не злидні. Це ставлення. Віктор міг привезти торт за триста гривень. Або фрукти за двісті.
Але він приніс найдешевшу ковбасу! Бо вважав, що цього достатньо. Що Тетяна і так все зробить, приготує, накриє. А він лише відзначиться. Він вважав, що її турбота була сервісом за умовчанням.
І жінка вирішила, що більше не годуватиме чужих дядьків своїм коштом, не даруватиме подарунки чужим онукам. Не вкладатиметься у тих, хто вважає дешеву ковбасу гідним внеском.
Якщо і буде наступний чоловік, то той, хто розуміє ціну турботи. Хто скаже: «Давай разом купимо продукти».
А не той, хто урочисто дістає з пакета дешеву ковбасу і вважає, що виконав свій чоловічий обов’язок. Залицяльники, твою матір…
А як би ви вчинили на місті Тетяни? Залишайте свої думки в коментарях, якщо сподобалося, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку!
