– Оль, я сьогодні Микиту зустрів. Вони зі Світланою взяли в іпотеку квартиру у тому будинку, про який ти говорила, – сказав Андрій дружині.
– Це той, що біля торгівельного центру будують? – Запитала вона.
– Так.
– Так його лише нещодавно заклали. Поки збудують, років зо два пройде, не менше.
– Так, Микита так і сказав, що не менше двох років чекати доведеться.
– На той час я вже на роботу вийду, і ми з тобою теж зможемо там квартиру купити, – сказала Ольга.
– Зможемо якщо на той час залишаться вільні квартири, крім того, ціни будуть зовсім інші, – зітхнув Андрій.
Він трохи помовчав, наче роздумуючи, чи варто далі говорити. Але потім таки сказав:
– Олю, я в банк зайшов, щоб дізнатися, на що ми можемо зараз розраховувати.
– І що? – Запитала дружина.
– Дівчина, яка зі мною розмовляла, нічого конкретного сказати не могла. Мовляв, ці питання ми не вирішуємо. Запропонувала подати заявку та почекати, коли дадуть відповідь. Ризикнемо?
– Спробуймо. А що для цього потрібне?
– А ось вона дала мені список документів: тут нічого складного, довідку про зарплату завтра візьму на роботу.
– А що як схвалять? – Розмріялася Ольга. – Тоді за два роки в’їдемо у власну квартиру! Мені набридло жити на орендованих.
Вона вже давно говорила, що хоче купити квартиру саме в цьому місці – це майже центр, і поряд все, що потрібно для життя: і кілька дитячих садків, і гімназія для Надійки, і дитяча поліклініка, і крамниці.
А головне – до офісу фірми, де працює Ольга, від цього будинку можна пішки дійти за десять хвилин.
І гроші на перший внесок на двокімнатну квартиру в Андрія та Ольги вже були. Проте вони розуміли, що банк може відмовити.
Річ у тім, що їхній дочці був лише рік, і Оля сиділа з нею вдома. Ще два роки декрету – залишити дитину нема з ким. Отже, працює у сім’ї один Андрій.
А йому ще півтора року платити кредит за автомобіль. Він нещодавно перейшов в іншу компанію – зарплата стала більшою, але робота має роз’їзний характер, і без машини не обійтися.
За два дні Андрій зібрав усі документи та подав заявку. Але на жаль їм відмовили. Ольга дуже засмутилася: вона за ці кілька днів встигла стільки намріяти та нафантазувати!
Припускала, яку вибрати квартиру – вікнами у двір чи на проспект, вивчила на сайті забудовника всі планування. А тут така неприємність!
Андрій теж переживав, але з іншої причини: він розумів, що за два роки вони все одно куплять квартиру. У цьому будинку чи іншому – це його не дуже турбувало.
Він більше думав про гроші, терміни та відсотки. Що може змінитись за два роки? Судячи з досвіду, зміни на краще відбуваються рідко.
– Олю, а може, поговоримо з батьками? Нехай вони оформлять на себе іпотеку. Платитимемо ми, а через два роки просто переоформимо, – запропонував він.
– А так можна?
– Можна. Люди ж продають іпотечні квартири. А між родичами можна оформити дарчу. Звісно, за згодою банку, – пояснив Андрій.
– Мої вже обоє на пенсії – їм точно не дадуть. А твій батько на вісім років мого молодший, до того ж твої обоє працюють. Поговоримо?
– Але ж вони за навчання Іри платять.
Молодша сестра Ольги навчалася в університеті.
– То їм за квартиру платити не доведеться. Платити ми будемо, – сказав чоловік.
– Я, чесно кажучи, не впевнена, що мати погодиться. Адже ти знаєш, яка вона.
– Яка?
– Не любить кредитів, розстрочок. Вважає, що якщо у тебе немає грошей, не купуй. Знаєш, як вона тітку Ларису, сестру свою, лаяла за те, що вони з Наташею на відпочинок взяли кредит, а потім два роки розплачувалися! – сказала Ольга.
Розмова з батьками пішла важко.
– Доню, ти що? Це ж не п’ять тисяч, це іпотека! Мільйони! А якщо ви не зможете виплачувати? Тоді що? – Захвилювалася мама.
– Мамо, зможемо. Ми вже все порахували. Тим більше це не на всі п’ятнадцять років, а лише на два роки, поки я з декрету не вийду.
– А коли ми за машину розрахуємось, зможемо навіть більше платити, аби скоріше закрити борг, – пояснювала Ольга батькам.
– Мамо, знаєш, як мені набридло жити в орендованій квартирі: шафу на десять сантиметрів пересунути не можна, не кажучи вже про те, щоб полицю у ванній повісити.
– А якщо господарі квартири плату підвищать чи взагалі попросять вас звільнити квартиру? Тоді що? – Запитала мати.
– Ми вже двічі договір продовжували, – сказав Андрій. – Навряд вони нас просто так, без причини, виставлять. Однак про всяк випадок ми домовилися з моїми батьками, що вони нас на рік-півтора прихистять.
– Але, гадаю, що це не знадобиться. Наразі господарі квартир нормальними орендарями не розкидаються. А ми утримуємо квартиру в порядку і платимо акуратно. Чого б їм нас виганяти?
Загалом батьки сказали, що їм треба подумати.
– Мамо, тільки ви не затягуйте, думайте швидше, – попросила Ольга.
Тесть зателефонував Андрієві за три дні. Вони зустрілися, все обговорили. Потім Віктор Федорович подав заявку в банк. Її схвалили. Мати Ольги – Олена Петрівна – стала співпозичальником.
На оформлення всіх документів пішло ще десять днів.
– Оль, ну все, – сказав Андрій, – тепер шостого числа кожного місяця я переказуватиму твоєму батькові вісімнадцять з половиною тисяч.
Минуло півтора року. Кредит за машину вже сплачено. Будинок на той час був побудований.
Щоправда, не всі під’їзди були підключені до комунікацій одночасно, тому й заселялися спочатку лише квартири у першому та другому під’їздах. І ліфти поки що теж не працювали, але обіцяли, що через місяць все запрацює.
Андрій та Ольга разом із батьками прийшли оглянути квартиру.
– Бачиш, як добре, що ми вибрали третій поверх, – зауважив Андрій, – а то б зараз на сімнадцятий пішки тупали.
– Зате зверху такий вид на місто відкривається! – сказала Ольга.
– А ти подумай, як будеш з дитиною і візком вгору підійматися, якщо ліфт раптом зламається, – відповів їй чоловік.
Вони вже прикидали, які меблі треба буде купити і як розставити їх у новій квартирі, але сталося те, чого ніхто не очікував.
Андрій був на роботі, коли в їхню орендовану квартиру приїхала мати Ольги.
– Олю, я хочу вас про дещо попросити, – сказала вона.
– Про що?
– Наталя та Єгор збираються переїжджати із селища в місто. Їм треба десь зупинитись. Нехай вони у новій квартирі поживуть пару місяців. Куплять надувний матрац – вони ж тільки ночуватимуть там.
– Адже ви розраховували, що будинок тільки через два роки здадуть, і з господаркою квартири у вас договір ще пів року дійсний. Поживіть поки що тут, а вони нехай влаштовуються. Як знайдуть роботу та квартиру, так і з’їдуть.
– Мамо, ти довго думала? Мабуть, це тобі тітка Лариса підказала? Зрозуміло, їй треба Наташу кудись прилаштувати, причому безплатно.
– Але ти подумай: поки вони будуть на халяву в нашій квартирі жити, ми платитимемо за орендовану квартиру. Тобі це здається нормальним? Ти взагалі, чия мати – моя чи Наталчина?
У цей час із роботи прийшов Андрій. Побачивши скривджену тещу та обурену дружину, поцікавився, у чому річ.
– Мама запропонувала, щоб у нашій новій квартирі пожила Наталка з чоловіком – їм не хочеться винаймати – дорого. А нам не дорого?
– Олено Петрівно, якась нелогічна пропозиція. Сім’ю племінниці ви шкодуєте і хочете їм допомогти, але чомусь робите це чужим коштом.
– Запросіть їх у свою квартиру на кілька місяців. У вас на двох три кімнати – можна потіснитися, якщо так хочеться рідні допомогти, – сказав він.
– І взагалі, я не хочу, щоб у нашій новій квартирі мешкав хтось до нас. Тим більше Наташа. Вибач, звичайно, мамо, але вона не дуже охайна, – заявила Ольга.
– Ось як ти заговорила! – обурилася мати. – А коли до нас прийшли та просили на батька оформити іпотеку, по-іншому розмовляли! По документах квартира наша!
– Тож ми з батьком маємо право заселяти туди того, кого хочемо! А ви просто невдячні – ми такий ризик на себе взяли, щоб допомогти вам, а ви нікому допомагати не хочете!
– Олено Петрівно, особливого ризику для вас не було: ми вносимо платежі день у день. Крім того, я знаю, що Віктор Федорович оформив податкове відрахування. Скільки там було? Тисяч вісімдесят?
– Ми про ці гроші у вас не питали. Вважали, що це плата за послугу, яку ви нам надали. Але квартира наша, і ви це чудово знаєте.
– А за документами – наша! – Заявила теща.
– Тоді, може, й платити за неї далі самі будете? – спитав зять.
– Наша квартира! – повторила вона. – І ви нічого не доведете!
– Я не думаю, що нам доведеться щось доводити, – сказав Андрій, – але майте на увазі: перший внесок було переведено з мого рахунку.
– І всі наступні платежі я переказував Віктору Федоровичу з позначкою «В рахунок іпотечного платежу». – Давайте, я зараз сам йому подзвоню, і одразу все з’ясуємо.
– Яка Наташа? – Здивувався тесть, коли почув від Андрія всю цю історію. – Скажіть Олені, нехай зараз же йде додому.
– Жодної Наташі там не буде. Це Лариска позавчора приїжджала, надула їй у вуха. Не хвилюйтеся, все буде так, як домовлялися.
Олена Петрівна пішла, Ольга та Андрій видихнули. Але вирішили, що настав час оформити квартиру на себе. Як то кажуть, від гріха подалі.
Андрій домовився зі своєю мамою, і вона погодилася п’ять місяців, що залишилися, посидіти з онукою, щоб Ольга змогла раніше вийти на роботу.
Через місяць квартира змінила господарів, і Ольга вже з повним правом прикидала, як вона розставить меблі, які повісить штори, який палас покладе на підлогу.
А Олена Петрівна ще довго ображалася на них, але потім таки визнала, що не мала рації. Як кажуть, – краще пізно, ніж ніколи…
А ви що скажете про витівку матері? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
