Я залишилася одна з тримісячною дитиною на руках, чоловік мене покинув, мої батьки ніколи мені ні чим не допомагали, мабуть, саме тому я почала підробляти в магазині у віці 15 років.
І ось я повернулася в будинок до мами. Мене там і одну сильно ніхто не чекав, а тут ще й з дитиною. Не подумайте нічого поганого, батьки мої нормальні, просто зі своїми життєвими позиціями.
Прожила я з ними, поки дитині не виповнилося 2 роки, моя мама всіма зусиллями давала зрозуміти, що ми їм там заважаємо, і я вирішила, що настав час виходити заміж, дитині потрібен батько і десь повинні ми жити.
На роботу я вийшла, коли дитині був ще рік, мій брат мені допомагав, сидів з нею, а на роботі я зустріла свого майбутнього чоловіка.
Він був добрий, і до дитини ставився нормально, не сказати, що я прямо закохалася, ні. Я думала тільки про себе з сином. Але через рік у мене з’явилася друга дитина, а чоловік через деякий час став гуляти. Він мене не ображає, а просто дратує.
Ось живемо ми з ним уже шість років, а я в цьому будинку просто задихаюся, все життя проходить повз мене, як я втомилася жити з некоханим чоловіком. Багато хто подумає, йди і все, але тут все набагато складніше. Будинок куплений був на державні кошти, у його батьків, за документами будинок дітей, але він зі своїми батьками виганяє мене, не подобається, йди, кажуть вони, а куди я піду.
Якщо через суд, то я розумію, що будинок дістанеться мені з дітьми, але від чоловіка звучать постійні погрози, що він спалить будинок разом зі мною, навіть заяви в поліцію писала.
Як же я ненавиджу цю людину, хто б тільки знав. А ще дитина у мене – інвалід. Тут уже все влаштовано, що до нас додому педагоги приходять, а якщо я до мами піду, навряд чи вона їм теж буде рада, та і чоловіка вони теж стали дратувати, він тепер заважає навчанню дитини.
Вже не знаю, як бути і що з цим усім робити. Навіть якщо й будинок дістанеться нам, жити він спокійно точно не дасть, а продати будинок неможливо, тому що на ту суму, за яку продати цей будинок, уже нічого не купиш із рівноцінною площею. От і виходить, не живу, а терплю.
