Зіночка розвішувала свою білизну на балконі. Вона розправляла боді з мереживами, пеньюар рожевого кольору захитався від вітерця, а кілька бюстгальтерів, наче метелики, манили погляд мешканців двору своїми яскравими барвами з капроновими вставками.
– От безсоромна, – почувся голос знизу, – знову своє спіднє демонструєш на весь білий світ! І як тобі не соромно вивішувати таке? Чоловіки дивляться, діти бачать. Ні сорому, ні совісті!
Заміжня сусідка Галина з другого поверху була старша за Зіночку, а балкон її знаходився вище.
– А ти що, за свого чоловіка турбуєшся, Галю? – єхидно запитала Зіна, вичавлюючи яскраво-жовтий рушник прямо з балкона, – так не хвилюйся, він мене не цікавить.
– Такого як твій, ніякою білизною не спокусиш, адже він спокуси боїться, напевно, після твоїх байкових панталон.
– От нахабна! Звідки ти знаєш мого чоловіка, чого він боїться, а чого ні? Вже й на ньому свої чари пробувала? – спалахнула Галя.
– Та дуже потрібен! Нехай хоч подивиться, яку білизну нормальні жінки носять. А то так і зачахне в невіданні… – реготнула Зіночка.
– З ким ти тут балакаєш? – чоловік Галі вийшов на балкон із тютюном.
– Та ні з ким, – Галя грубо виштовхала чоловіка з балкона назад у кімнату під регіт Зіни.
Сусіди давно спостерігали спідню білизну Зіночки на відкритому повітрі, і засуджували її, щоправда, тільки жінки. Чоловіки мовчали, кидаючи короткі погляди на ці витвори.
Однак ніхто не міг би помітити за Зіною поганої поведінки. Вона не водила додому сторонніх, не мала шкідливих звичок, не загулювала, тому до її білизни вже звикли всі, крім Галини.
Жінка ревнувала свого чоловіка, бо той часто відвідував балкон, щоб подиміти, а Зіна вішала білизну постійно, ніби спеціально демонструючи Іванові свої вбрання.
– Ох, дочекаєшся ти, Зінко, моя Галина зіпсує тобі білизну. Хлюпне чимось на твою красу. І не доведеш, – якось сказав він сусідці, коли та розвішувала свої мереживні сорочки.
– Нехай спробує. Я вам теж гидоту тоді литиму на балкон, і теж нічого не доведете, – відрізала Зіна, – а ти б менше тут димив на мою білизну.
– А то я стараюся, перу, а воно потім димом пахне. Він же догори здіймається, аж у кімнаті тхне. Мені це за що?
– Не звикла ти до чоловічого духу, Зіна, – відповів сусід, – ось вийшла б заміж, то й не помічала б, бо димів би свій мужик.
– А я за такого не вийду! – крикнула Зіна, – мені зі шкідливими звичками ні до чого, тому й не поспішаю. За кого попадя не хапаюся!
– Ти ба… – шикнув на неї Іван, – постривай, засиділася ти в дівках, тридцять років, а нікого немає. Ось підрулить якийсь опудало, і вискочиш за будь-якого.
– Ну, ні, краще одній залишатися, тільки не за такого, – Зіночка пішла з балкона, а Галина стривожено крикнула чоловікові:
– Гей, ти чого там з нею розмови ведеш рятівні? Знайшов кого наставляти … Вона он свої стрінги, як прапори вивішує, мужика ловить, а ти, дурень, їй моралі читаєш …
Але Зіночка вела свою політику, а Галина все більше нервувала через вільності сусідки.
Але одного разу все змінилося. Як Зіночка знайшла собі залицяльника, ніхто з сусідів точно не знав. Подейкували, що зайшов до Зіни в крамницю одного разу чоловік, і помітив її.
А потім став заходити частіше, купував у її ж відділі шоколадки, які одразу їй і дарував, і Зіночка розтанула.
Олег був із приміського селища, працював водієм у місті, і незабаром став з’являтися на балконі біля Зіночки.
Тепер спідньої білизни Зіни ніхто не бачив. А незабаром на пальці Зіни з’явилася заповітна обручка. Весілля грали у селищі, а жити молоді стали у Зіни.
Теплими літніми вечорами сусіди бачили щасливу Зіночку на балконі. Вони сиділи з чоловіком на табуретах, тихо розмовляли. Він димів, а Зіна поливала свої улюблені квіти в кашпо і виносила чоловікові каву на круглій таці.
Галина та Іван теж виходили на свій балкон і багатозначно переморгувалися та посміхалися. Тепер на мотузках над їхнім балконом висіли фартухи та рушники, постіль, кухонні серветки Зіночки, а також сорочки, майки та штани Олега.
Нижня інтимна білизна, що неабияк потріпала нерви сусідці знизу, зникла. Галина тріумфувала.
– Ось що заміжжя робить. Законний шлюб вправляє мізки навіть таким упертим, як наша Зіна, – говорила вона чоловікові, – молодець Олег, строгий, мабуть, мужик. Або вона хитра, скромницю з себе тепер робить.
– Та гаразд тобі… – заспокоював Іван дружину, – з ким не бувало? Нормальна стала жінка. Ось малюк з’явиться, так зовсім порозумнішає.
Коли животик у Зіни почав округлюватись, всі сусідки пом’якшилися. Колишня ворожість зникла, ніби її й не було. Галина посміхалася Зіні, справлялася про її самопочуття і давала поради щодо режиму дня та харчування.
Жінки стали зупинятися та розмовляти, наче були подругами.
Іван сміявся:
– Ніби тобі вкотре матір’ю ставати! Ти ж наших дівчаток уже в інститут влаштувала, рання мати. А тепер за неї переживаєш?
– Не твоя це справа,- бурчала дружина,- ти в жіночі розмови не лізь, і не підслуховуй.
Вона дістала з антресолей коробку з дитячою білизною від своїх дівчат, яку зберігала багато років.
– Цікаво, хто буде у Зіни, хлопчик чи дівчинка? Якщо дівчинка, то он у мене скільки одягу, спочатку їй вистачить.
В термін у Зіни з’явилася дівчинка. Зустрічали породіллю всім під’їздом, хто був на той час удома. Здебільшого пенсіонерки. Вони вітали молоду матір, бажали здоров’я дитині, та питали про ім’я.
Тепер у Зіни на балконі постійно сохло дитяче: повзунки, сорочечки, рушники та простирадла.
– Так, усі етапи життєвого шляху на мотузці балкона, – підсумував Іван, коли ввечері дивився, як Зіна квапливо розвішує повзунки та чепчики.
– Ну, а ти як? – Запитала дружина, – тримаєшся? Важко?
– А що робити? Раз дав собі слово, то треба тримати. І потім: немає бажання суперечку програвати. Не через жадібність, звичайно, а з принципу… Розумієш?
– Розумію, – погладила чоловіка Галина, – ти ж у мене кремінь. І насамперед я в тебе вірю.
Річ у тім, що Олег та Іван кинули палити одночасно, посперечавшись, що більше в рот не візьмуть, коли з’явилася мала Єва.
– Мені через донечку треба кидати. А тобі на що? – Запитував Олег сусіда.
– А мені через здоров’я – це раз. А по-друге, весь мій дим до вас нагору підіймається. Так будинки наші влаштовані.
– І білизна малечі пропахне, і квартира ваша. А немовляті це шкідливо. Отже, і для здоров’я Єви це теж потрібно, – пояснював Іван.
– Поважаю, – Олег обіймав сусіда і плескав по плечу. Вони сиділи ввечері на лавці біля під’їзду, хитаючи візок з дитиною.
Сусіди раділи маленькій мешканці будинку. Хтось зв’язав пінетки, хтось приніс Зіні іграшки, що залишилися від своїх онуків, а деякі навіть подарували дитячі книжки з домашньої бібліотеки.
– Нічого, нічого, – казали сусідки, вручаючи книжки, – постривай, скоро бігатиме, а там і книжки підуть у хід. Нині діти ранні, миттю всьому навчаються. Час швидко плине…
Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
