– Тату, годі мого чоловіка доводити! – Роздратовано сказала Марія.
– А чого він нахабний такий? – з обуренням спитав Степан Іванович. – Ти розумієш, думка в нього!
– Так, думка! – Відповіла Марія. – Але ж він її висловив і з нею залишився! А тобі її не нав’язує! А ти що?
– А де його повага до старшого? Де до тестя повага? – обурювався Степан Іванович.
– Тату, він тебе шанує! – Підвищивши голос, сказала Марія. – А ось у тебе до нього, як я подивлюсь, немає жодної поваги!
– І ти, між іншим, живеш у його домі! Проте ти можеш винайняти собі квартиру!
– Ось від тебе, дочко, я такого не чекав! – злісно вимовив Степан Іванович. – Сама ж знаєш, що мені треба Олі допомагати! І ще… – він затнувся, – мамі!
– Це я знаю, хоча теж питання є! – Сказала вона. – А тобі варто усвідомити, що ти в його будинку! Тому не варто тут головного з себе корчити! А Іллю поважай, як господаря будинку, де тобі дали притулок!
– Так це ти мене впустила, а не він! Я живу з тобою, а не з ним! Ось ти його й шануй! А я не зобов’язаний! – прокричав Степан Іванович.
– Добре, не зобов’язаний! – Погодилася Марія. – Певною мірою не зобов’язаний! Але хоч би нерви йому не псуй! Добре?
– А чого він лізе зі своєю думкою? – ображено промовив Степан Іванович.
– Він якраз до тебе не ліз! Це ти його спочатку спитав, а потім півтори години пояснював, чому він не має рації!
– А сердишся ти, бо він з тобою не погодився і все! Ну і хто в цій ситуації бовдур? – Марія внесла логіку у конфлікт.
– Він бовдур! – пирхнув Степан Іванович. – Міг би поступитися старшому! Тим більше тестю!
– Так! Товариш старший тесть! – Марія підвищила голос. – Ти у його будинку! Він тут господар! Ти живеш у нього! Давай, якось, спокійніше і шанобливіше! І я не хочу через тебе сваритися із чоловіком!
– Ах, ну так! Звісно! – вигукнув Степан Іванович. – Заміж вийшла, то тепер – все! Тато у нас – ніхто! Зате чоловік – все!
– Я цього не казала, – заперечила Маша. – Але ти повинен розуміти, що Ілля мій чоловік! І він голова сім’ї!
– От якби ми жили у твоєму будинку, то головою був би ти! А так, тату, це ти живеш у його будинку! І ти можеш бути старшим, розумнішим, мудрішим, і ще тестем! Але ж ти тут гість!
– І ти, якщо хочеш щось сказати, можеш дати пораду, але аж ніяк не наполягати! І тим паче не вимагати!
– І взагалі, вистачить розводити скандали на рівному місці! Тобі робити нічого? Сходи з онукою в парк! А ні, то телевізор без тебе скучив!
– Гарна донька! – буркнув Степан Іванович. – Виростив на свою голову! Батька ні в що не ставить! А ще вказує, що мені робити, та як мені жити!
– Досить! – Роздратування прорвалося назовні. – Ніхто тобі не вказує! Але якщо так склалися обставини, то ти міг би свій характер трохи прикрутити й головою подумати, в якому становищі ти опинився, і що на тебе чекає в майбутньому!
Буває так, живуть люди, живуть. Понад тридцять років живуть! А потім «бац»…
– Мене все дістало! Я йду! – І він йде з родини!
Ну як із сім’ї? Доньки вже виросли й живуть своїми сім’ями. Виходить, від дружини йде. А вже притерлися за тридцять років так, що з пів погляду один одного розуміють.
Усі тріщини одне одного вивчили. Усі переваги та недоліки, як на долоні! І звикли не помічати шорсткості один одного!
А ні! Помутніння трапилося, він речі зібрав і пішов!
І не до іншої жінки, не в навколосвітню подорож, не за великою мрією! А із сумкою речей, закинутою в машину, у невідомому напрямку.
Чому Степан зважився на такий вчинок, ніхто не знав. А всі припущення здавалися дрібними та абсурдними.
Спочатку, звісно, подумали про похід ліворуч. Але, якби це було так, він би пішов до жінки! А якщо його дружина кудись сходила, то в це й останній цинік би не повірив.
– Марина не могла! Взагалі не могла! Ні, вона, звісно, ще дуже нічого! Але їй, вибачте, на хвилинку, п’ятдесят три! Теоретично можливо, але це точно не про Марину!
– У неї зі школи на чолі було написано: «Сім’я, хата, діти!» І жодного разу вона не відступила від своїх принципів!
Інша версія була, що справа у грошах. Марина працювала медсестрою все життя. Тобто, забезпечення завжди на чоловікові було. А зарплатня Марини йшла їй на «шпильки».
Так вирішили, що вона зажадала більше, ніж Степан хотів їй дати. А в результаті, але це пізніше стало відомо, він продовжив їй передавати по двадцять тисяч щомісяця. Так би мовити, – на життя.
Могли б, в принципі, щодо дітей посваритися! Але Марії вже тридцять і вона одружена і з дитиною, а Катя теж з дитиною, але поки не дотиснула свого кавалера, співмешкає. То батьки до них і не лізли.
Коротко кажучи, незрозуміло, з чого Степана підірвало з насидженого теплого місця, але він на підвищених тонах обклав дружину, сім’ю, побут, весь світ – і пішов.
Заради правди, варто сказати, що характер у Степана був огидний. Ось, якби Марина від нього пішла, намучившись його криками за життя, це б усі зрозуміли! І прийняли б без розмов. Але вона вже давно спокійно ставилася до всього, що вилітало з рота коханого чоловіка.
– Ну, може тому?
Степан розривається, кричить, лається, а Марині все, як об стіну горохом. Може, він на відгук чекав? Може, йому якраз таки не вистачало реакції у відповідь? Крику у відповідь. Або сліз. Або образи.
Ворожити марно. А коли Степана запитував про причину його такого ексцентричного вчинку, він огризався, але нічого конкретного не говорив. Скоріш за все, сам не знав.
А так пішов і пішов! Щоправда, недалеко. До старшої доньки: з’явився на поріг і попросив дати йому притулок на якийсь час.
Марія жила у квартирі чоловіка, і він там вирішував. Але квартира була велика, а для їхньої сім’ї із трьох осіб, п’яти кімнат було більше, ніж достатньо. Така квартира дісталася Іллі у спадок.
Ілля подумав та дозволив. Він із тестем не сварився, тесть із ним – теж. Чому б і ні?
Місяць було тихо. Дуже тихо. Степан зі своєї кімнати виходив лише поїсти й на роботу. А решту часу він спав. Марія навіть хвилюватися почала.
– Слухай, дочко, відчепися? – Така була реакція. – Я так з дитинства не спав!
– Тату, але ж ми галасуємо, Поліні рота не закрити, вона ж дитина!
– Та хоч у барабани бийте, мене це не чіпає, – відмахнувся він. – Знала б ти, як мені спокійно стало!
Спочатку виникли деякі проблеми. Степан, за звичкою, з роботи приносив пакети з продуктами, а Маша з Іллею якось це звикли вирішувати самі. Та зрештою домовилися, що набиватимуть холодильник по черзі.
Але спокійний місяць скінчився. Якщо виключити побутові суперечки, то, як тільки збиралися Степан Іванович та Ілля у квартирі після роботи, одразу чулася фраза:
– Чуєш, зятю!
А потім, як у тому анекдоті, Степан Іванович питав думку Іллі щодо будь-якого питання. І з цього приводу розгорталася суперечка.
І добре б, коли стосувалися питань сторонніх, де може існувати безліч думок. Але коли вони стосувалися сім’ї, починалися досить запеклі баталії на підвищених тонах.
Якщо Ілля, висловивши свою думку, залишався при ній, Степан Іванович не міг заспокоїтися, щоб з усіма можливими доводами не довести свою. Ілля погоджувався з тим, що тесть має право на свою думку, але це не означає, що Ілля має її прийняти.
Степан Іванович розходився ще більше, переходив на крик, але все одно намагався довести свою думку! І при цьому, щоб другої думки не було!
Марія думала, що Ілля скоро вижене її тата з дому під три чорти. Але це не відбувалося. Ілля сердився, нервував, засмучувався, обурювався, але до крайніх заходів не опускався.
У момент затишшя Марія поцікавилася, як Ілля відростив таке терпіння.
– Маш, це ж твій батько, – спокійно відповів Ілля. – І він перебуває у дуже вразливому становищі. У нього була сім’я, де він був головою.
– А тепер йому доводиться жити у зятя, бо свою квартиру він залишив дружині. І йому вже п’ятдесят п’ять років. Він не встигне заробити на нову!
– Тобто, йому до кінця життя доведеться блукати або по родичах, або орендованим квартирам.
– А він, як справжній мужик, продовжує забезпечувати твою маму, і ще твоїй сестрі постійно підкидає грошей, щоб та не сіла на шию своєму співмешканцю.
Маша дивилася на чоловіка з неприхованим здивуванням.
– А його крики та суперечки…, – Ілля посміхнувся. – Поліна від наших суперечок регоче. Вона каже, що це схоже на цирк із клоунами.
– Що до мене? Ну, складно, звісно, але я його розумію. Якби я опинився в такій ситуації, ще невідомо, як би я кричав.
– Іллюша, так він сам у всьому винен, – сказала Марія. – Йому ніхто не заважав і надалі жити з мамою!
– Знаєш, іноді буває так, що жити далі разом неможливо. Душа не лежить! У нас, я сподіваюся, такого не буде! – Ілля посміхнувся. – А тато? Ну, якщо йому так простіше, то хай! Зате ми всі у тонусі!
Марія багато думала про те, що сказав Ілля. Мудро і дуже добре. Але вона вирішила трохи приструнити тата, щоб він її чоловікові нерви зайвий раз не псував…
– І що ж на мене чекає? – із викликом спитав Степан Іванович.
– Зараз тобі п’ятдесят п’ять років, ти почуваєшся порівняно непогано. Але годинник не цокає назад!
– Що буде, коли ти на пенсію вийдеш, чи здоров’я підводитиме? До мами ти назад не повернешся, та вона тебе вже не прийме!
– Якщо ти Іллю доведеш, то й тут не залишишся. А пенсії тобі на оренду житла і життя точно не вистачить.
– Ти подаси на нас з Олею на аліменти? Але Олі самій допомога потрібна, вона й так у підвішеному стані скільки років.
– А в мене зарплата копійчана, я на забезпеченні чоловіка. Зрозуміло? Ні?
Степан Іванович важко зітхнув.
– Тож, замість будинку для літніх людей, тобі ж краще буде тут із нами, з родиною! Так що, татку, не місце і не час права качати та своє верховенство встановлювати!
– Будь просто гарною людиною, добрим батьком, нормальним тестем, дбайливим дідусем, а всі ці крики, скандали, претензії…
– Тату, воно того варте? Ти ж не хочеш на старості років залишитися один в якійсь богодільні?
Степан Іванович не зміг би змінитися різко та кардинально. Але деякі зрушення на краще, звичайно, відбулися.
Яким би сварливим не був характер, але і з таким характером не хочеться закінчувати життя на самоті.
Краще наступити на горло своєму характеру, але бути в колі сім’ї. А побурчати можна і на вулиці! Там стільки перехожих! Ось там і місце, і час і можна себе не стримувати!
А ви що скажете з цього приводу? Слушну пораду дала дочка? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
