– Що, знову?
– Знову, – відповіла п’ятнадцятирічна Оленка.
Сусідка Марія задерла її сукню і побачила сині плями.
– Все зрозуміло, – сказала вона, – куди тільки Наталя дивиться … – Тітка Маша важко зітхнула і заплакала.
Дивитися, як “виховує” дівчинку здоровенний бугай Борис, не було сил.
Скільки разів вона ходила до сусідки Наталі та вмовляла приструнити Бориса, інакше затюкає її.
– Ну, який раз і справедливо карає, – опускаючи очі, захищала чоловіка Наталя, – а якщо десь і перегне ціпок, то нічого страшного, виховувати ж треба.
– Як же нічого страшного, дівчинка в синцях ходить, – обурювалася Марія, – я ось візьму, і сама на нього в поліцію заявлю.
– Ой, що ти! – полохливо вигукувала Наталя. – Пошкодуй ти мене, ще двоє молодших у нас, підіймати їх треба. А що як посадять Бориса, що я з ними робитиму? Адже чоловік гроші заробляє, нас усіх годує. І Оленку невдячну годує.
– Чому ж “невдячну”? Вона вам увесь час допомагає, дітлахів виняньчила… та й, поклавши руку на серце, за що ж вам дякувати? Слова доброго вона від вас не чує.
– Мати ти, чи не мати? – не могла зрозуміти Марія. – Доньку на мужика проміняла. Розлучайся з ним, хай аліменти платить, діти хоч здоровими виростуть.
– Ні, ні, ні, навіть не пропонуй, я на Бориса скаржитися не буду. І ти до нас не лізь, самі розберемося. Ти живеш одна, а до мене не лізь, мені чоловік потрібен.
Але ввечері Наталя таки заїкнулася Борису про розмову із сусідкою.
– Погрожує вона тобі, Борю, як би не обмовила тебе в дільниці. Тож ти вже Оленку не чіпай, ще рік-два і, вважай що, відрізаний шмат.
Борис хильнув чарочку первака і навіть не скривився, підчепив виделкою капусту, закусив, підсунув тарілку з борщем і мовчки почав їсти.
Оленку – доньку Наталії від першого шлюбу – він не міг терпіти. За десять років спільного життя своїх двоє вже є, а ця – старша – не потрібна йому зовсім. Ні, спочатку потрібна була – як нянька. А як молодші підросли, так і потреби в Оленці немає.
Звичайно, був би живий батько Оленки, такого не було б. А так, виходить, заступитися нема кому, крім сусідки тітки Марії.
За пустощі з дитинства її лупцював, а коли підросла і стала на нього вовченям дивитися, то й зовсім зненавидів.
– Якщо Машка така добра і годувати її не шкода, то нехай забере до себе. У неї одна донька є, ось й інша буде. А мені поради, як у власній родині жити, не потрібні.
Борис продовжував апетитно їсти борщ, поглядаючи на графинчик з перваком.
– І то правда, – підтримала чоловіка Наталя, – нічого нам вказувати. У нас діти взуті, одягнені, нагодовані, а як нам виховувати – це наша справа.
– Отож і віддай її сусідам, – продовжував гнути свою лінію Борис. – Марія через дорогу живе, ніхто і не помітить. Зате мене дратувати не буде.
Того ж вечора Оленка сама прибігла до Марії.
– Карав? – спитала Марія.
– Ні, не чіпав, – заплакавши, сказала дівчинка, – розмову підслухала. Вітчим хоче, щоб я з дому пішла. Каже матері: запропонуй тітці Маші, щоб забрала мене.
Марія так і сіла, втративши мову. А потім схаменулась, Оленку нагодувала, та поклала спати. А наступного дня запропонувала шкільне приладдя з собою прихопити, та дрібнички свої небагаті.
– Тобі, як і моїй Світланці, місяць до закінчення восьмого класу лишилося. Там іспити, а потім у місто вчитися поїдете. Ти ж у технікум хотіла вступати?
– Так, – задумливо сказала дівчинка.
– І моя Світланка теж, от і оселитесь разом у гуртожитку. А зараз у мене поки що поживи. Раз твій вітчим-нелюд вирішив тебе позбутися, значить доб’ється свого.
– Так вже краще в моєму будинку жити, це його єдино вірна пропозиція щодо тебе, хоч би якою абсурдною вона не здавалася.
Оленка, за мовчазною згодою Наталії, залишилася у Марії. А через пару місяців разом зі Світланою вступила в технікум та оселилися у гуртожитку. І стипендію почала отримувати.
За всі роки навчання додому вона не заходила. Якщо й приїжджала, то разом зі Світланою жила у тітки Маші. І на подяку прагнула допомогти по господарству. Ну а Марія грошима допомагала, хоч і сама небагато жила.
– Наталю, совість май, допоможи дівчинці грошима, – нагадувала вона, хоча не сподівалася, що у Наталії совість прокинеться.
– Ну як я від чоловіка гроші візьму? Та й платять їй, отримує ж, мабуть, стипендію.
– Ех, Наталко, тебе б на цю стипендію посадити, – намагалася воліти до совісті Марія.
Минуло п’ять років
Олена вже була молодим спеціалістом і влаштувалась у будівельне управління, отримала кімнату у гуртожитку та стала на чергу на квартиру.
Звістка про те, що несподівано не стало Бориса, застала її на роботі, тітка Марія подзвонила і розповіла. На вигляд здоровий, ніколи не хворів, а тут раптом, на тобі.
І залишилася Наталя із двома дітьми-підлітками. Тут вона і згадала про доньку Оленку, яка в місті живе, квартиру скоро отримає, начебто заміж збирається. Пішла вона до сусідки Марії просити адресу Оленки, а та їй відмовила.
– Був час, коли ти мужика вибрала, а дівчинку на поталу віддала,- відповіла Марія,- тож не дам тобі адреси. Можеш ображатись скільки завгодно, але адреси не дам!
Так і пішла Наталя ні з чим. Був саме вихідний, тож Марія пішла на пошту, та замовила переговори з Оленою та розповіла їй про прохання матері.
– Вперше тебе, дівчинко, прошу, не будь доброю, не йди на поводу у матері. Вона ж зараз молодших дітей на тебе повісить.
– Руки, ноги є, нехай на другу роботу йде, підлогу нехай миє, ти ж мила підлогу, коли вчилася, ось і їй корисно буде. А якщо мало, нехай на три роботи йде, але тільки на допомогу твою вона не заслужила.
– Я зрозуміла вас, тітко Маша, – сказала Олена.
До матері вона не поїхала. Втішати не збиралася. Але стала іноді відправляти посилки з речами та солодощами молодшим братові та сестрі. Марії, своїй рятівниці, так сказала:
– До матері нічого не відчуваю, а от брата з сестрою шкода, діти ні в чому не винні.
І Марія погодилася з нею. Не повинна людина втрачати в собі чуйність, інакше можна стати такою ж жорстокою, як вітчим Олени.
А ви що скажете з цього приводу? Схвалюєте рішення Олени, чи засуджуєте її? Залишайте свої думки в коментарях ставте вподобайки.
