– Здається, тобі треба терміново піти, – шепотів Микола. Він ледве виштовхав свою супутницю за двері. Та так нічого й не зрозумівши постукала знову. А я не стерпівши, вийшла з кухні, й привалившись до одвірка, схрестила руки на грудях
Ліда з цвинтаря повернулася в будинок матері. Вчора весь день лив проливний дощ, багато
– Олено! Як ти могла так зі мною вчинити? З рідною сестрою!
– Олено! Як ти могла так зі мною вчинити? З рідною сестрою! Я стояла
– Божевільна! – заверещала Ніна. – Там мої речі! Мої сукні! – Та що ви кажете? – відповідаю спокійно, а сама вже другу валізу тягну на балкон. – От невдача! Ну, нічого, підберете. Тільки швидше, бо безхатьки рознесуть!
Він був просто котом. Брудним, ледве живим, з підворіття, якого всі радили викинути. Але
– О, які люди! – Сказала Ольга зустрівшись з ними біля входу в готель. – А ви сюди? Який збіг! Ми так мало зустрічаємось, от і відпочинемо всі разом. – Олексію, що це означає? Ти все знав? Ти мені спеціально не сказав? Ти ж обіцяв. – Мама так хотіла разом усією родиною відпочити. – А мені не можна було про це сказати? Я залишилася б вдома
– Ганно, де ти хочеш провести відпустку? – А коли? – Ну, через місяць,
Ненароком прийшла любов, а з нею і життєві зміни…
Чому Жанна залишилася сама на свій день народження, не міг пояснити ніхто. Навіть її
Дім вашої матері! Як ділити будете. Ви ж у місті, вам навіщо? Та й вашій сестрі не потрібен він. А нам тут все знадобиться
Олена Петрівна навесні повернулася у свою невелику хатину в селі. Ще місцями лежав сніг,
– А що не так? Може, я про себе чогось не знаю. Розкажи про моє життя. Мені навіть цікаво
– Зоя? Прекрасно виглядаєш! А ти це… лотерею виграла? Ти ж… це… Олег дивився
– Ми сорок років живемо під одним дахом, і в шістдесят три роки ти раптом зібрався змінити життя?
Марія сиділа в улюбленому кріслі і дивилася у вікно, намагаючись забути події дня, що
– Та ви хто?! Пустіть! — Григорій Іванович, намагався вивільнитися. – Тату, не впізнаєш? Я ось тебе одразу впізнала. На маминій фотографії ти, правда, зовсім молодий!
– Іду я, іду. Навіщо так дзвонити?! — Григорій Іванович відчинив двері. На нього,
– Ти ж розумієш, що це і мій дім якоюсь мірою? – сказала колишня неприємним солодким голосом. – Не розумію, – відповіла я. – Цей будинок був твоїм, не сперечаюся. Але тепер він вже мій! І чоловік мій! Олена знущально посміхнулася. Це треба було розуміти, як “ми ще подивимося”
– Ти ж розумієш, що це і мій дім якоюсь мірою? – сказала Олена

You cannot copy content of this page