– Мамо, чому? – Власний голос здався хрипким, чужим. Наче не він говорив, а хтось інший. – Діма надійніший, – тихо, але твердо промовила мати. – У нього стабільний дохід, свій бізнес. – А ми з Оленою, значить, не надійні? П’ять років ми тут із тобою! Ремонт, ліки – все на нас! А що він? Подарунки на Новий рік
– Мамо, чому? – Власний голос здався хрипким, чужим. Наче не він говорив, а
– Андрюша, ванна набралася, можеш йти, як ти любиш із пінкою. – передражнювала сестра. – Ти дружина чи прислуга?
Жінка, ви куди? Тут корпоратив написано великими літерами. – Я бачила. У мене там
– Ой, і чого ви її доглядаєте? – якось почула Аліна з-за дверей. – У будинку для людей похилого віку і догляд професійний, і спілкування. А то сидить тут одна, як пугач
Аліна здригнулася від дзвінка телефону. Годинник показував п’ять ранку. У такий час дзвонять або
– О, дивись, наша міська паночка приїхала! Розряджена вся, глянь! Пішли, батьку, знайомитись, – Дарія Юріївна штовхнула чоловіка в бік, і подружжя вийшло зустрічати молодих на ґанок
– О, дивись, наша міська паночка приїхала! Розряджена вся, глянь! Пішли, батьку, знайомитись, –
– Я стояла там, як обпльована! Усі дівчатка щасливі. Чоловіки поруч. А я… Наче мати-одиначка! За живого і здорового чоловіка! Усі прийшли! Усі! Мої батьки, твої… Друзі були. Навіть моя двоюрідна сестра, і та прийшла!
– Чому ти не забрав нас із малюком?! — в очах Аліни застигли сльози.
– Ти що, зовсім забула про допомогу? – різко спитала свекруха. – Завтра у нас багато роботи, а ти тут сидиш і розважаєшся! – Ти завжди знаходиш виправдання, щоб нічого не робити
З самого ранку тридцять першого грудня у будинку Прокопенко панувало незвичне пожвавлення. Ольга клопотала
— Усі знають, що ти зі Свєткою крутив, до весілля з Іриною. І про дитину…
– Мишко, може, все-таки не підемо? — Ірина задумливо розглядала своє відображення у дзеркалі,
– Новорічні канікули ми проводимо разом. І міняти я нічого не збираюся, – заявила колишня мого чоловіка
Я знаю багато історій, коли колишні чоловіки не спілкуються із колишніми дружинами та дітьми
Валентина Василівна допила сік зі склянки, та як брязнула нею об стіну, тільки уламки розлетілися: – Діточки мої кохані, якщо ви не помітили, то я ще жива! А чи не рано стали спадщину ділити
– Куди ти кришталь на стіл тягнеш? – обурилася Світлана. – Прості склянки скінчилися?
Точно! Хоч із дому йди! Ось він і піде, якщо його в цьому будинку не цінують. Нічого, які його роки! Він ще знайде собі жінку, яка його цінуватиме!
Петро влетів у кімнату і з гуркотом зачинив за собою двері. Хотів вгамувати роздратування,

You cannot copy content of this page