Ранок жіночого свята. Будильник задзвенів, і навіть не встигнувши як слід почати свою пісню, замовк під натиском мого пальця.
Майже в темряві одягнувся, тихо прикривши двері, попрямував на базар. Ледве почало світати. Я не сказав би, що погода була весняною.
Крижаний вітер так і норовив залізти під куртку. Піднявши комір і опустивши в нього якомога нижче голову, я наближався до базару.
Я ще за тиждень до цього вирішив, – жодних троянд, тільки весняні квіти… свято ж весняне. Я підійшов до ринку.
Перед входом, стояв величезний кошик з дуже гарними весняними квітами. То були мімози. Я підійшов, – квіти й справді гарні.
– Хто продавець? – Спитав я, ховаючи руки в кишені.
Тільки зараз, я відчув, який крижаний вітер.
– А ти синку почекай, вона відійшла не на довго, зараз повернеться, – сказала тітка, що торгувала по сусідству солоними огірками.
Я став осторонь, задимів і навіть почав трохи посміхатися, коли уявив, як зрадіють мої жінки, донька та дружина. Навпроти мене стояв літній чоловік.
Зараз я не можу сказати, що саме, але в його образі мене щось зачепило. Можливо, старовинний плащ, фасону шістдесят п’ятого року, – на ньому не було місця, яке було б не зашито.
Але цей заштопаний та перештопаний плащ був чистим. Штани, такі ж старі, але відмінно напрасовані. Черевики начищені до дзеркального блиску, але це не могло приховати їхнього віку.
Один черевик був перев’язаний дротом. Я так зрозумів, що підошва на ньому просто відвалилася. З-під плаща було видно стару сорочку, але й вона була чистою і напрасованою.
Його обличчя було звичайним обличчям старої людини, ось тільки в погляді було щось непохитне і горде, не зважаючи ні на що.
Сьогодні було свято, і я вже зрозумів, що дід не міг бути не голеним у такий день. На його обличчі було з десяток порізів, деякі з них були заклеєні шматочками газети.
Діда трусило від холоду, його руки були синього кольору… але він стояв на вітрі й чекав. Якась не хороша грудка підкотила до мого горла. Я почав замерзати, а продавчині не було.
Я продовжував розглядати діда. За багатьма дрібницями я здогадався, що він не маргінал, він просто літній, змучений бідністю і старістю чоловік.
І ще я просто явно відчув, що дід соромиться теперішнього свого становища за межею бідності. До кошика підійшла продавчиня.
Дід несміливим кроком рушив до неї. Я також підійшов. Він був першим, я залишився трохи позаду нього.
– Пані… мила, а скільки коштує одна гілочка мімози, – тремтячими від холоду губами спитав дід.
– Так, ану вали звідси, жебракувати надумав, давай вали, а то… прогарчала продавчиня на діда.
– Пані, я не жебрак, мені б одну гілочку… скільки вона коштує? – тихо спитав дід.
Я стояв за ним трохи збоку, й бачив, як у діда в очах стояли сльози.
– Одну? Та буду я з тобою порпатися, давай вали звідси, – рикнула продавчиня.
– Пані, ти просто скажи, скільки коштує, а не кричи на мене, – так само тихо сказав дід.
– Гаразд, тобі десять гривень гілка, – з якоюсь єхидною усмішкою сказала продавчиня. На її обличчі проступила презирлива посмішка.
Дід витяг тремтячу руку з кишені, на його долоні лежало п’ять гривень по гривні.
– Пані, у мене лише п’ять гривень, може знайдеш для мене гілочку на п’ять гривень, – якось дуже тихо запитав дідусь.
Я бачив його очі. Досі я ніколи не бачив стільки туги та болю в очах чоловіка. Діда трусило від холоду, як аркуш паперу на вітрі.
– На п’ять тобі знайти, опудало, зараз я тобі знайду, – уже прогорлала продавчиня. Вона нахилилася до кошика, довго в ньому колупалася.
– На, тримай, гультяю, біжи до своєї прости господи, даруй, ха-ха-ха, – дико зареготала ця дурепа.
У синій від холоду дідовій руці я побачив гілку мімози, вона була зламана посередині.
Дід намагався другою рукою надати цій гілці божого вигляду, але вона, не бажаючи слухати його, ламалася навпіл і квіти дивилися в землю… На руку діда впала сльоза… Дід стояв і тримав у руці поламану квітку і плакав.
– Чуєш ти, тварюка, що ж ти, робиш? – почав я, намагаючись зберегти решту спокою і не заїхати продавчині в голову чимось важким.
Мабуть, у моїх очах було щось таке, бо продавчиня якось зблідла і навіть зменшилась у зрості. Вона просто дивилася на мене, як миша на удава, і мовчала.
– Діду, ану почекай, – сказав я, взявши його за руку.
– Ти, курка тупа! Скільки коштує твоє відро, відповідай швидко і виразно, щоб я не напружував слух, – ледве чутно, але дуже зрозуміло прошипів я.
– Е… а… ну… я не знаю, – промимрила вона.
– Я востаннє питаю, скільки коштує відро?!
– Напевно, триста гривень, – сказала продавчиня.
Весь цей час, дід не зрозуміло дивився то на мене, то на продавчиню. Я кинув їй під ноги триста гривень, витяг квіти й простяг їх діду.
– На батьку, бери, вітай свою дружину, – сказав я. Сльози, одна за одною, покотилися по зморшкуватих щоках діда. Він мотав головою і плакав, просто мовчки плакав.
У мене самого сльози стояли в очах. Дід мотав головою на знак відмови, і другою рукою прикривав свою поламану гілку.
– Добре, батьку, пішли разом, сказав я і взяв діда під руку.
Я ніс квіти, дід свою поламану гілку, ми йшли мовчки. Дорогою я потяг діда в гастроном. Я купив торт і пляшку червоного. І тут я згадав, що не купив собі квіти.
– Батьку, послухай мене уважно. У мене є гроші, для мене не зіграють роль ці триста гривень, а тобі з поламаною гілкою йти до дружини не гоже. Сьогодні ж жіноче свято, бери квіти, пляшку й торт, та йди до неї, вітай.
У діда не вщухали сльози… вони текли по його щоках і падали на плащ, у нього тремтіли губи.
Більше я на це дивитися не міг, у мене самого сльози стояли в очах. Я буквально силою впхнув діду в руки квіти, торт і пляшку, розвернувся, і витираючи очі, зробив крок до виходу.
– Ми… ми… сорок п’ять років разом… вона захворіла… я не міг її залишити сьогодні без подарунка, – тихо сказав дід, – дякую тобі…
Я біг, навіть не розуміючи, куди біжу. Сльози самі текли з моїх очей. Ось воно, справжнє кохання, – те, що і в горі, і в радості…
Ось така сумна історія трапилася! Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
