– Ось це буде твоя кімната, розташовуйся, не соромся, – Лілія штовхнула двері й відступила убік, пропускаючи сестру.
Інеса завмерла на порозі, притискаючи до грудей потерту дорожню сумку. Маленька кімната з вузьким ліжком біля вікна та старим письмовим столом, який Микола притягнув з балкона спеціально до її приїзду.
Шпалери в дрібну квіточку дісталися від колишніх господарів, і руки все ніяк не доходили переклеїти, але зараз Лілія зраділа, що не стали – кімната виглядала затишною, майже сільською.
– Ліль, я навіть не знаю, як тобі дякувати, – Інеса нарешті переступила поріг, провела долонею по покривалу на ліжку. – Мама сказала, ти одразу погодилася. Навіть не роздумувала.
– А чого тут думати? Ти ж моя сестра.
Лілія притулилася до одвірка, спостерігаючи, як Інеса обережно опускає сумку на підлогу, ніби боїться щось розбити або зіпсувати.
У свої двадцять три, молодша виглядала зовсім дівчиськом – тонкі зап’ястя, русява коса через плече, розгублений погляд людини, яка вперше опинилася у великому місті.
– Іпотека у нас, звичайно, – Лілія невизначено махнула рукою, – трикімнатна ця нам з Колею в копієчку влетіла. Але місця вистачить усім. Микола не проти, я питала. Він сам сказав – нехай приїжджає.
– Я влаштуюся на роботу, платитиму за кімнату, – Інеса випалила це так швидко, наче боялася, що сестра передумає. – Я вже резюме склала, завтра піду по співбесідах. Я не буду тягарем, Ліль, обіцяю.
– Та заспокойся ти, розберемося.
Лілія підійшла ближче, обійняла сестру за плечі. Худенька, незграбна. Мама правильно зателефонувала. У їхньому селі роботи немає, перспектив немає, одна туга та повільне в’янення.
Лілія сама звідти вирвалася десять років тому і досі пам’ятала це відчуття – коли життя нарешті починається по-справжньому.
– Мама сказала, ти розумна, – Лілія відсторонилася, подивилася сестрі в очі. – Сказала, тобі просто потрібний шанс.
– Я її не підведу. І тебе також.
…Перший тиждень пролетів непомітно. Інеса вставала раніше за всіх, шаруділа на кухні, і до того моменту, коли Лілія виповзала зі спальні, на столі вже стояли гарячі млинці або каша з фруктами.
Потім сестра зникала на весь день – співбесіди, співбесіди, ще одна співбесіда. Поверталася надвечір стомлена, але з радісними очима, розповідала про компанії, про менеджерів, про те, які питання ставили.
– З твоєї сестри вийде толк, – Микола сказав це вже в спальні, коли вони з Лілією лягли й вимкнули світло.
Його рука звично лягла їй на талію. – Вона просто на селі не могла розкритися нормально. Тут у неї вийде.
– Думаєш? – Лілія повернулася до нього, хоча в темряві все одно не могла розгледіти обличчя.
– Впевнений. Вона жива така, енергійна. Просто їй потрібні були можливості.
Лілія посміхнулася в темряву. Добре, що Коля так поставився до цього. Не кожен чоловік погодиться пустити до хати родичку дружини на невизначений термін.
Але Микола завжди був таким – спокійним, надійним, тямущий. За це вона його й покохала.
…Ранок суботи почався, як завжди – із запаху кави з кухні. Лілія накинула халат і побрела коридором, ще до пуття не прокинувшись. Штовхнула двері кухні.
І завмерла…
Інеса стояла біля плити в крихітних шортах і обтислому топіку, який ледве прикривав те, що мав прикривати. Вона накладала на тарілку омлет, схилившись так низько, що…
Лілія заборонила собі додумувати цю думку. А потім сестра обернулася до столу, де сидів Микола, і поставила перед ним тарілку з таким виглядом, ніби подавала сніданок у ліжко коханця після бурхливої ночі.
– Ось, Коль, спробуй. Із зеленню, як ти любиш.
І ця посмішка. Ці очі, якими вона явно грала. Це хитання стегнами, коли вона відійшла назад до плити.
Лілія перевела погляд на чоловіка. Микола сидів, уткнувшись у тарілку, зосереджено колупаючи виделкою омлет.
Він не дивився на Інесу. Взагалі не дивився – ні на її ноги, ні на декольте, ні на цю показову виставу. Просто їв свій сніданок, ніби нічого довкола не відбувалося.
Господи, яке ж щастя. Який він у неї правильний.
– Доброго ранку, – Лілія пройшла до столу, сіла навпроти чоловіка.
– О, Ліль! – Інесса розвернулася, сяючи усмішкою. – Тобі також зробити?
– Сама впораюся.
Лілія почекала секунду, потім додала, дивлячись сестрі прямо в очі:
– Інно, тобі не холодно? Все-таки січень надворі.
– Мені? – Сестра наївно закліпала віями. – Ні, мені ідеально. У вас так натоплено, як улітку.
– Угу.
Микола підняв голову від тарілки, глянув на дружину. У його погляді майнуло щось на кшталт полегшення – нарешті ти прокинулася, нарешті я не один із цим усім.
Або Лілі просто хотілося так думати. Вона посміхнулася йому і потяглася за кавником, старанно ігноруючи сестру, яка продовжувала пурхати по кухні у своєму мікроскопічному вбранні.
Може, здалося. Може, Інесса просто не подумала, що це має вигляд… так собі. Вона ж із села, там звичаї простіше, там усі один одного з дитинства знають. Можливо.
Наступні два тижні перетворилися на виснажливу гру, правила якої Лілія не вибирала.
Інеса ніби перевіряла кордони, промацувала ґрунт, щоразу заходячи трохи далі. То випадково зачепить Миколу грудьми, протискаючись повз у вузькому коридорі.
То сяде поряд з ним на дивані так близько, що їхні коліна стикаються. То почне розпитувати про роботу з таким придихом, ніби Микола розповідає не про квартальний звіт, а читає їй романтичну поезію.
– Інно, – Лілія одного разу спіймала сестру за лікоть, коли та вкотре схилилася над Миколою, нібито розглядаючи щось у його ноутбуці. – Може, займешся своїми справами? Резюме розішли, чи що там у тебе зі співбесідами.
– Я просто запитала Колю про програму, – сестра висмикнула руку, її очі звузилися. – Що такого?
– Нічого. Просто займися справою.
Інеса пирхнула і пішла до своєї кімнати, грюкнувши дверима так, що з полиці в передпокої посипалися якісь дрібниці. Лілія перезирнулась із чоловіком. Микола знизав плечима, але в погляді промайнуло полегшення.
Ідеальна маска сестри тріскалася з кожним днем. Кудись зникли ранні підйоми та гарячі сніданки, зникла готовність допомогти по дому, зникла боязка подяка.
Натомість по квартирі почав розповзатися хаос. Брудні кухлі на підвіконні у вітальні, зім’яті рушники на підлозі у ванній, крихти на кухонному столі.
В кімнаті Інеси речі валялися так, ніби там пройшов ураган, а двері вона тепер демонстративно тримала навстіж, щоб усі бачили цей бардак.
– Інно, треба поговорити, – Лілія зайшла до сестри ввечері, переступаючи через розкиданий одяг. – Ти коли востаннє на співбесіду ходила?
– Не твоя справа.
– Дуже моя! Ти живеш у моїй квартирі, якщо забула.
Інеса лежала на ліжку, дивлячись у стелю. Навіть не повернула голову.
– Розберуся якось. Без твоїх порад.
– Мама хотіла, щоб ти роботу знайшла. Вибилася в люди, пам’ятаєш?
– А може, в мене інший план, – сестра нарешті зволила подивитися на Лілію, і в її очах хлюпала така неприкрита злість, що Лілія мимоволі відступила на крок. – Може, я й без роботи чудово влаштуюсь.
Лілія хотіла спитати, що це означає, але передумала. Розвернулась і вийшла, несучи із собою тяжке, тривожне передчуття.
Того вечора вона затрималася в офісі довше звичайного, розгрібаючи документи, що накопичилися.
Додому повернулася близько дев’ятої, тихо провернула ключ у замку, щоб не гриміти. У передпокої темно, тільки в спальні горіло світло.
Лілія скинула чоботи, пройшла коридором. Двері в спальню були відчинені, і вона вже простягла руку, щоб штовхнути їх, коли почула голос сестри.
– Колю, ну подивись на мене. Я ж краще за неї. Набагато краще. І молодше.
Лілія завмерла із занесеною рукою. Крізь щілину вона бачила: Інеса притиснула Миколу до стіни біля шафи, упираючись долонями йому в груди. Чоловік стояв, утиснувшись спиною в стіну, з таким виразом обличчя, ніби до нього підповзла отруйна змія.
– Я буду вдячна, – Інесса подалася ближче, спробувала дотягнутися до його губ. – Ти навіть не уявляєш, якою вдячною. Розлучися з нею, одружуйся зі мною. Я зроблю тебе найщасливішим чоловіком у світі.
Повітря застрягло десь у горлі Лілії. Вона не могла ні вдихнути, ні видихнути, ні поворухнутися.
– Все, годі! – Микола різко відштовхнув Інесу, тож та відлетіла на пару кроків і ледве втрималася на ногах. – Забирайся звідси! Чуєш мене?
– Коль, ти що…
– Я надто довго заплющував на це очі! – Він майже кричав, і Лілія ніколи раніше не чула такого голосу.
– Терпів твої витівки, думав, сама зрозумієш, що тобі тут нічого не світить. Але ти просто нахабніла з кожним днем!
Лілія штовхнула двері й увійшла до спальні. Обидва обернулися до неї, і на обличчі Інни майнув страх.
– Лілю, це не те, що ти думаєш, – сестра скинула руки. – Він сам…
– Сьогодні ти повертаєшся в село, – Лілія сама здивувалася тому, як спокійно пролунали ці слова.
Ні істерики, ні сліз. Просто констатація факту.
– Що? Ліль, ти не можеш! Куди я поїду, ніч надворі!
– Потяги ходять цілодобово.
– Лілю, сестричко, – Інеса кинулася до неї, схопила за руки, і по її щоках покотилися сльози. – Вибач мені, я не знаю, що на мене найшло! Я більше ніколи, присягаюся!
Лілія звільнила руки й відступила.
– Збирай речі.
Микола підійшов, став поруч із дружиною пліч-о-пліч. Інеса переводила погляд з одного на іншу, і сльози на її обличчі висихали так само швидко, як з’явилися.
– Ви ще пошкодуєте, – прошипіла вона, але осіклася під їхніми поглядами.
…За годину квартира спорожніла.
Лілія сиділа на кухні, стискаючи в долонях охолоджений кухоль чаю, коли задзвонив телефон.
– Лілю, доню, – мамин голос звучав глухо та надламано. – Інна зателефонувала. Я зрозуміла, що сталося, чудово зрозуміла… Пробач її, заради бога. Я не знала, що вона так здивує. Вибач.
Лілія довго мовчала, дивлячись на своє відображення у темному вікні.
– Передай їй, мамо, що сестри в мене більше нема.
Вона натиснула відбій і поклала телефон на стіл. Допомога сестрі мало не коштувала їй сім’ї. Але буря минула, й слава Богу. Не дарма кажуть, – довіряти не можна нікому, навіть собі…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
