В аптеці пахло ліками та антисептиком. Оля переминалася з ноги на ногу – її коліно все ще боліло після втручання.
У руці вона зім’яла рецепт, написаний нерозбірливим почерком лікаря. Черга рухалася повільно, і кожна хвилина очікування змінювалася тупим болем.
Телефон завібрував саме тоді, коли вона майже підійшла до вікна. На екрані блиснуло «Мама». Оля на секунду заплющила очі – вона знала, що буде далі.
– Олю, ти хочеш, щоб я залишилася без ліків?! – голос матері, пронизливий і вимогливий, різав у вуха. – Переказуй гроші негайно, у мене високий тиск!
Літня жінка попереду обернулася, з цікавістю дивлячись на Олю. Вона машинально осмикнула рукав светра, намагаючись стати меншою, менш помітною.
– Мамо, я в аптеці, мені теж потрібні ліки після…
– Після чого? Після твоєї примхи з втручанням? А ти про мене подумала?
Оля подивилася на суму у списку необхідних ліків. Зарплата, яка прийшла вранці, танула на очах.
Вийшовши з аптеки з наполовину купленими ліками, Оля важко сіла на лавку біля входу. Її коліно пульсувало, а голову сповнювали звичні думки про обов’язок і провину.
Вона дістала телефон, відкрила банківський застосунок і машинально натиснула «переказ».
У свої двадцять дев’ять років вона ніби жила двома життями. У першому – успішний дизайнер, який веде проєкти для столичної агенції, має стабільний дохід та перспективи.
У другому – вічно винна донька, чия зарплата текла до її вічно нужденних батьків.
Її орендована квартира нагадувала кабінет: мінімум меблів, максимум техніки. Два монітори, графічний планшет, зручне крісло. Лише кактус на підвіконні натякав, що тут хтось живе, а не просто працює.
– Олечко, – голос мами в телефонній слухавці став ласкавим після переказу, – ти ж розумієш, що нам з батьком справді важко. Пенсії мізерні, а роботу знайти не можемо…
Оля здригнулася. Її батько вже п’ять років «шукав» роботу, відкидаючи всі варіанти: «Охоронцем? З моєю освітою?» або «Кому я потрібен у цьому віці!»
Минулого літа вона затримала переказ на три дні. Мати одразу ж зазнала «серцевого нападу», засипаючи доньку повідомленнями: «Ось до чого ти нас довела!»
Тоді Оля перерахувала не лише обіцяну суму, а й додала ще. Про всяк випадок. Поза всяким ризиком. Від почуття провини, яке переслідувало її, як тінь.
Оля сиділа на кухні, розкладаючи перед собою медичні рахунки. Реабілітація після операції виявилася дорожчою, ніж вона очікувала: масаж, фізіотерапія, спеціальні вправи з інструктором.
На холодильнику висів календар із позначеними днями процедур, і кожна позначка означала нові витрати.
Телефон задзвонив, коли вона намагалася скласти графік платежів. Мишко, який готував вечерю, відвернувся від плити, на якій шипіла яєчня.
– Мамо, я справді зараз не можу переказувати, – тремтів голос Олі. – Я проходжу реабілітацію, всі гроші йдуть на…
– Звичайно! – перервала її на півслові мати. – Твоя нога для тебе важливіша за твою матір! Мати може й дуба дати, але принаймні донька зможе бігати!
Оля завмерла з телефоном у руці. Ці слова, неодноразово почуті стільки разів раніше, раптом зазвучали по-новому, немов ляпас.
Мишко вимкнув плиту і сів поруч із нею. Його обличчя було незвично серйозним.
– Олю, ти справді думаєш, що вони тебе люблять? – Він обережно взяв у неї телефон. – Це любов, на твою думку? Це викликає занепокоєння! Це шантаж!
Вона збентежено подивилася на нього, ніби вперше почула очевидне.
Слова Михайла не виходили у неї з голови весь тиждень. Вона автоматично перегортала робочі макети на моніторі, коли надійшло повідомлення від матері. Коротке відео: ділянка з похилим будинком, зарослий сад.
– Доню, ми ж взяли кредит на квартиру! Купили літній будиночок, уявляєш? Будемо відпочивати влітку, свіже повітря, город. Запросимо й тебе!
Оля похолола. Потім прийшло ще одне повідомлення із сумою щомісячного платежу.
– Це для всіх! – переконувала мати телефоном. – Ви також можете прийти та відпочити. Всього п’ятнадцять тисяч на місяць!
– Мамо, я не платитиму за твою дачу! Ми з Мишком порадилися… – власний голос Олі здавався чужим.
Телефон вибухнув повідомленнями. Тепер вони написали Михайлу:
– Хто ти взагалі такий? Ти що, налаштовуєш мою доньку проти її батьків?
– Вона нас покинула! Свою рідну матір! Вона зобов’язана допомогти!
Увечері надійшло голосове повідомлення. Голос матері тремтів і переривався на крик:
– Ми тебе виховували, годували, всім заради тебе пожертвували! А ти покидаєш нас напризволяще! Батьківське прокляття – жахлива річ!
Оля сиділа в темряві, дивлячись на мерехтливий екран. Мишко мовчки обійняв її за плечі.
– Знаєш, – тихо сказала вона, – раніше, якби я чула такі слова, я б одразу побігла переказувати гроші. А тепер… тепер це просто боляче та огидно.
Ранок був сповнений рішучості. Оля відчинила ноутбук і надрукувала: «закон про обов’язки дітей перед батьками». Година читання, потім дзвінок адвокату. Голос у телефонній трубці був спокійним і впевненим:
– Ні, ви не відповідаєте за їхні позики. Діти зобов’язані утримувати своїх непрацездатних батьків, але це визначається судом, а не їхніми вимогами.
– А якщо вони скажуть, що я їм винна за виховання?
– Виховання дітей – обов’язок батьків по закону, не послуга, за яку можна вимагати компенсацію.
Увечері Оля відкрила банківську програму та скасувала всі автоплатежі. Потім надіслала матері повідомлення:
– Я вас не кидаю. Я не повинна бути вашим гаманцем. Я не припиняю бути дочкою – але я не ваша власність.
І, нарешті, заблокувала обидва номери – матері та батька. Руки тремтіли, але голова була ясною.
Мишко увійшов із двома кухлями чаю:
– Відправила?
– Так. І замовила квитки до Черкас. Ти й справді готовий їхати зі мною?
Він усміхнувся:
– Ти не уявляєш, який я радий, що ти нарешті обрала себе.
Через тиждень вони стояли у порожній квартирі з видом на Дніпро. Старі речі залишилися у минулому, як і старі звички. У телефоні вже був номер нового офісу та дата співбесіди.
Черкаська весна виявилася не такою і теплою. Оля пила каву на балконі, розглядаючи чудовий краєвид.
За пів року їхня квартира перетворилася: світлі стіни, нові меблі, робочий куточок з видом на річку. На стіні висіла перша спільна фотографія – вони з Мишком на набережній, щасливі, вільні.
Телефон брязнув повідомленням від двоюрідної сестри Каті:
– Ти в курсі, що батьки здали квартиру ? Самі на дачу переїхали жити. Кажуть, грошей не вистачає.
Оля перечитала повідомлення двічі. Раніше така новина змусила б її панікувати, звинувачувати себе, дзвонити з вибаченнями. Нині вона відчувала лише легке здивування.
– Все гаразд? – спитав Мишко, помітивши її задумливе обличчя.
– Так, – вона показала повідомлення. – Батьки здали квартиру, та живуть на дачі.
– І що ти думаєш про це?
Оля знизала плечима і набрала відповідь:
– Нехай роблять, що хочуть. Це їхній вибір. А в мене – своє життя.
Відправивши повідомлення, вона вперше відчула, що ці слова не просто фраза. То була правда!
Весілля вирішили зробити на березі Дніпра – невеликий намет, десяток гостей, жодної помпезності. Біла сукня Олі розвівалась на легкому річковому вітрі, коли вона йшла до імпровізованого вівтаря, де чекав Мишко. Його очі сяяли гордістю, ніби він виграв головний приз у житті.
Катя із чоловіком приїхали зі Львова. Поруч сиділи нові друзі – колеги з IT-компанії, сусіди з дому на набережній, психолог Ірина, яка допомагала Олі впоратися з минулим. Усі, хто підтримував, а не руйнував.
Сонце вже схилялося до заходу, коли Мишко підніс келих з ігристим:
— За мою дружину, яка навчила мене, що справжнє кохання – це свобода, а не залежність.
Гості аплодували, а коли всі розбрелися по намету, Мишко тихо спитав:
– Не шкодуєш?
Оля подивилася на золоту каблучку на пальці, на друзів, що сміялися за столом, на своє нове життя, збудоване з чистого аркуша.
– Шкода, що я цього не зробила раніше, – вона посміхнулася. – А про свободу – ні. Жодної секунди!
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
