Ганна Дмитрівна нарешті змогла відмовитись від другої роботи. Мити вечорами офіси доводилося лише через навчання доньки. На себе часу лишалося мало. Допомагати доньці вже не треба було.
Інститут позаду, весілля відгуляли. З рештою нехай справляються самі. Допомога грошима позаду, можна жити для себе. Жінці всього сорок сім тоді виповнилося.
Чоловік не вижив у хмільній чубанині, коли Христині було лише сім. От і доводилося крутитись, аби всього вистачало для доньки.
У хаті стало тихо, спокійно. Не чути сміху та розмов Христини з подругами, дочка у місті живе, квартиру з чоловіком в іпотеку взяли. За рік з’явився онук. Тиша у вихідні випаровувалась.
Приїжджали всі разом, а коли хлопчик підріс, то просто привозили його на вихідні, з вечора п’ятниці до вечора неділі. Христина хотіла відпочити, дитина не спокійна, а чи може бабуся з нею сидіти, ніхто не спитав.
Бабуся допомагала, сиділа. У вихідні втомлювалася більше, ніж на роботі. Та яка там робота, сиди у бухгалтерії, папірці перебирай. Це дочка так говорила про роботу матері.
Яка робота у головного бухгалтера, лише папірці підписувати. Ганна довго йшла до цієї посади, а отримала її лише коли донька в інституті навчалася.
Онук підріс, але спокійнішим не став. Ганна у відпустку – дитину в село до бабусі. Відпочивай бабуся з онуком! Так минуло п’ять років.
– Мамо, – в черговий приїзд сказала Христина. – Я в положенні. У нас скоро буде друга дитина. Треба подумати про Максима.
– Може, він піде до школи у тебе? Сама зрозумій, як я з двома впораюся. Це й уроки, і вироби, та ще й багато. А в мене буде немовля.
– Я ще працюю, а Максим страшенно непосидючий. Одна справа – вихідні з ним провести, і зовсім інша – щодня до школи та назад водитиме. У мене робота, а школярі вільні вже по обіді!
– Ні, мамо, так не піде! Максим сам хоче жити з тобою.
– Це не обговорюється, я працюю і ще не на пенсії, щоб сидіти вдома! Мені її ще треба заробити! Я втомилася, у мене жодного дня відпочинку немає. Я зібралася відпочити, мені запропонували путівку в санаторій.
– В санаторій? Ти захворіла?
– Ні, але можу, якщо не відпочину нормально! Два тижні мене не буде.
– Гаразд, – після довгої паузи сказала Христина. – Поговоримо пізніше.
– Про школу розмов не буде! Тож готуйте Максима до навчання у місті. Я лише у вихідні готова допомагати.
– І тебе не хвилює здоров’я майбутньої дитини? Мені не можна нервувати, це шкідливо!
– Ось як! А якщо в сім’ї п’ять дітей, то всіх до бабусі, щоб майбутня мати не нервувала? Це ваш вибір народ жувати другу дитину, я не проти!
– Я тебе виховала, ніхто не допомагав, не сидів, грошей не давав, уроки з тобою робила! Хочу відпочити, маю право! В мене навіть вихідних не було!
– Це ж твій онук!
– Онук! Але не моя дитина! Його вихованням, навчанням та іншим – мають займатися батьки!
– Значить ти відмовляєшся від спілкування з Максимом?
– Ні, не відмовляюсь. Але все має бути в розумних межах. Я не молодшаю! Після моєї відпустки я збиралася поговорити з вами, але якщо ти почала, то слухай.
– Мені потрібний відпочинок! Вибирай. Можна привозити Максима на один день щотижня, або через тиждень. У мене є не лише онук, а й свої справи, інтереси!
– От як! Як тільки від тебе знадобилася допомога, то ти в кущі! Які в тебе можуть бути інтереси? Танці, прогулянки?
– Після відпустки я найняла бригаду робітників, треба ремонт у будинку зробити та лазню нову збудувати. Ймовірно, від тебе теж допомога буде потрібна. Прибрати все після них.
– Мамо, я в положенні!
– Все зрозуміло. Якби я знала, що так буде, то не працювала б за двох. Тобі б і училища вистачило! Намагалася, щоб одягти тебе красиво, вивчити, щоб смачна їжа була, цукерки на столі.
– Вистачило б і хліба з супом! Перестаралася! Ти в місто виїжджала зовсім іншою, доброю, чуйною. А зараз просто вимагаєш, а бажання та інтереси матері тебе не хвилюють.
– Мамо, я втомилася від твоїх розмов!
– Відпочинь!
Ганна Дмитрівна пішла у свою кімнату, залишивши дочку на кухні. Розмова була неприємна, жінка переживала. Денис, чоловік Христини, весь цей час був на вулиці, син із ним.
‐ А де бабуся? – Запитав Максим.
– Так, де наша бабуся? Де наша добра бабуся? Де наші млинці та борщ?
– Все на столі! – Невдоволено сказала Христина. – Швидко їжте і їдемо додому.
– Що сталося? Де Ганна Дмитрівна? Захворіла?
– Нічого! Не захворіла, просто втомилася! Від нас! Спати пішла, – Христина спеціально говорила голосно, щоб мати чула.
Денис та Максим поїли.
– Чого сидимо? На вихід і в місто.
– Христино, у тебе немає настрою? Їдемо. Я не проти.
Усі поїхали. Ганна Дмитрівна встала, голова розболілася, тиск підійнявся. Випивши ліки, вона лягла і заснула.
Рано-вранці приїхав зять. Він був один. Теща ще не встигла прибрати зі столу посуд, який залишився з вечора.
– Доброго ранку, Ганно Дмитрівно. Ви вчора не вийшли, а Христина була така нервова, от я й приїхав подивитися, як ви. Захворіли?
– Просто тиск підійнявся. Христина надіслала?
– Ні, вона навіть не знає. Вона всю ніч обурювалася, розповіла про все. Вона не має рації. Просто нервує. Моя мама Максима до себе і на годину не бере. Там діти сестри. Ви дуже допомогли нам.
– Ми вам вдячні. А про школу я не знав, навіть не думав, що вона таке влаштує. Ми впораємося самі з навчанням. І приїжджатимемо всі разом. Христина заспокоїться, я постараюся.
– Дякую, Денисе. Я ж все для неї, а вона…
– Не хвилюйтеся. Все буде добре. Вона не має рації. Ви заслужили відпочинок.
– Хоч ти мене розумієш.
– Ми приїдемо…
– Я чекатиму.
Зять поїхав.
Приїхали всі за тиждень. Христина плакала та перепрошувала. Денис із сином у цей час були на вулиці.
– Досить, дочко. Тобі шкідливо переживати.
– Дякую, мамо, тобі за все. Якби не ти… Якби не Максим…
– Все, клич усіх обідати, вистачить їм гуляти.
Життя налагодилося. Сім’я доньки приїжджає, але не щотижня. Максим став спокійнішим. Школа, гуртки його зацікавили. На світ з’явилася маленька Віка. Христина справляється, встигає все. Максим допомагає, він же старший брат.
Ганна Дмитрівна чекає на пенсію. Час іде. Незабаром можна і на заслужений відпочинок піти. Зять одразу обіцяв подарунок – путівку в санаторій.
Ось як воно в житті буває – зять зрозумів та пошкодував, а донька влаштувала цирк. Чи гормони, чи десь схибила – хто знає?!
Любіть мам, розумійте, приймайте та не засмучуйте. Вони дали вам життя! Вже за це треба
дякувати їм!
