З чоловіком ми познайомилися в університеті. Навчалися у паралельних групах. Іноді перетиналися на заняттях і разом заходили до буфету на перервах. До четвертого курсу вітання перетворилися на романтичні стосунки. В останні літні канікули ми поїхали разом на море. Там і зрозуміли, що хочемо пройти життя пліч-о-пліч.
Щойно отримали дипломи, одразу подали заяву до РАГСу. У нас було класичне весілля з нареченою в пишній сукні, прогулянка з фотографом міськими пам’ятками, а також банкет з ведучим. Ми стали сім’єю. Жити вирішили у моїй квартирі, яку батьки подарували мені ще до весілля.
Одночасно поринули у доросле життя з необхідністю самостійно заробляти, підтримувати побут та один одного. Спочатку питання про дітей не стояло. Здавалося, що треба спочатку стати на ноги самим.
Але непомітно підкрався важливий ювілей – нам по 30 років. До речі, різницю у віці з чоловіком маємо лише один день. Ми, як і раніше, відчуваємо себе молодими та завзятими й продовжуємо далі досягати своїх цілей.
Тільки несподівано з’ясувалося, що мій чоловік дуже хоче дітей. А я до цього абсолютно не готова. Я звикла жити для себе та не уявляю, як можна на 3 роки засісти вдома і повністю від когось залежати.
Після новорічних свят чоловіку запропонували підвищення на роботі з необхідністю переїхати до сусіднього міста. Здавалося б – відстань 110 км можна проїхати за 2 години. Машина в сім’ї була, але водить лише чоловік. На переїзд він погодився.
За кілька місяців він покликав мене з собою. З’явилося місце у сусідньому відділі. Перспектива була привабливою. Я погодилася, але була категорично проти продавати чи здавати свою квартиру, яка дісталася мені ще у студентстві. Я закрила її, зібрала сумку і приїхала до коханого чоловіка.
У роботу я включилася досить швидко. Там ми познайомилися з чарівною Юлею – дівчиною, яка вводила мене у курс справи та допомагала освоїтися на новому місці. Через кілька тижнів я дізналася, що Юля живе у сусідньому дворі. Ми стали ходити один до одного у гості.
У неї був син від першого шлюбу, якому на той момент виповнилося 5 років. Я ще раз переконалася, що мені зовсім не цікаво проводити час із дітьми. Водночас мій чоловік відчував справжнє задоволення, допомагаючи збирати конструктор, грати машинками та розповідати різні «чоловічі хитрощі». Спочатку я не надавала цьому значення.
Але через кілька місяців чоловік вивів мене на серйозну розмову. Він хотів своїх дітей. Я ж не уявляла себе у ролі мами. Мабуть, тоді мені дали ще один шанс, яким я не скористалася.
За кілька місяців я дізналася, що чоловік зібрався подавати документи на розлучення. Він зрозумів, що хоче замінити сину Юлі батька та стати опорою для неї самої. Ось так сусідська дружба перетворилася на щось більше.
Я залишилася одна практично у незнайомому місті. Крім того, я щодня зустрічалася з Юлею. Хоча ми намагалися уникати теми мого колишнього, а тепер її нинішнього чоловіка, стосунки між нами стали досить холодними.
Звільнитися я не готова. Робота мені подобається, функціональні обов’язки цілком влаштовують, решта колективу теж. Повертатися до рідного міста – все одно, що визнати помилку і стати слабшою.
Як бути далі я не розумію! Є колишній чоловік та колишня подруга. Нещодавно я дізналася, що в їхній родині буде поповнення – вони чекають на спільну дитину.
І найжахливіше, що я змушена зустрічатися з ними майже щодня. Іншого виходу зараз я не бачу.
