Переживши розлучення, я твердо вирішила змінити своє життя. Вивчила мову і рвонула в далеку Америку, там і жила останні сім років. Я вже тоді розуміла, що вдруге за нашого чоловіка заміж не піду. Навіть зв’язуватися не буду. Давайте Джона, Карла чи Хосе. Але не Івана. Тому що наші розбалувались.
Так, добре міркувати про це, живучи в Америці. Тут чоловіки і з візками ходять, і діток на гойдалках катають, і до басейну відвозять-привозять. Поки дружини встигають із подругами погуляти чи на манікюр сходити. І ночами ці мужики встають, памперси міняють, дитину заспокоюють. І це не неабияка дія, а норма. Звичайна вважається справа.
Приїхала нещодавно, зазирнула у гості до подруги, яку не бачила багато років. А побачивши, ледь впізнала. Вона у декреті з маленькою донькою.
Забігана і втомлена жінка, яка, посадивши мене на кухонний диван, спішно збирала брудний посуд, принагідно помішувала суп і годувала кота. Потім передала мені доньку, а сама заметушилась із чаєм.
Я намагалася заспокоювати дитину як могла. Але він не оцінив моїх старань і почав кричати на всю квартиру.
Глава сімейства ж у цей час безтурботно сидів у вітальні за комп’ютером у навушниках і без кінця клацав мишкою. На ор дочки він на мить відволікся, глянув на нас, але відразу втратив будь-який інтерес і повернувся до того, що відбувається на екрані.
Намагаючись заспокоїти малюка, я мало не стрибала по всій кухні, улюлюкаючи і гримасуючи. Нарешті подруга поставила на стіл чай і забрала дитину з моїх тремтячих рук. Я з полегшенням присіла.
«От же цап! Тільки дай йому цими навушниками по голові», — подумала я, подивившись на фігуру, що безтурботно грається за комп’ютером.
Але мужик не мій, не мені його і виховувати. Я уважніше подивилася на подругу і помітила, що на її молодому обличчі з’явилися свіжі зморшки. Її волосся було поспіхом зібране в пучок, вона заспокоювала дочку і навіть не торкалася чаю. Запитувала, як мої справи…
Я давно її знала, вона чудова людина і симпатична дівчина. Вийшла заміж за дрібного менеджера. Можливо, повірила, що з нього колись вийде щось путнє. А може, й не думала про це. Народила та пішла в декрет. А оскільки грошей не вистачало, то підробляла із перекладами, коли був час. Сама гуляла з донькою, сама грала з нею, сама годувала, сама ж бігала з нею лікарями…
«Він тобі допомагає?» – Акуратно запитала я.
«Буває. Коли я пилосошу, він сидить з Марічкою в іншій кімнаті. Вона боїться різких звуків», – запинаючись, відповіла подруга. Відпиваючи чай і перетравлюючи почуте, я дивилася у вікно і думала, чому все так.
Скільки таких наших жінок живе там, за цим тьмяним склом? Мільйони нещасних дружин, які штовхають коляски, що застрягли в підтаялих калюжах. Вони йдуть у черевиках, що протікають, з мокрими ногами, дбайливо загортають дітей у ковдри. І поспішають додому, щоб приготувати вечерю своїм так званим чоловікам.
Чи це я змінилася? Надивилася на те, як чоловік несе на собі левову частку домашніх обов’язків і вважаю це нормою. Він ходить на роботу, заїжджає по продукти, допомагає приготувати вечерю. Для нього не складно помити посуд чи пограти з дітьми. Або згрести їх в оберемок і вирушити кудись на вулицю, подалі від мами. Хоч ненадовго.
Так, напевно, мене розбалувала Америка. Зі своєю вільнодумством та рівноправністю. Але мені подобається знати, що поряд зі мною не ще одна примхлива дитина, а справді чоловік, надійний захист, партнер. І мені подобається, що мої сини також колись стануть саме такими чоловіками, партнерами своїх дружин.
